105 років від дня смерті Лесі Українки

Справжнє ім’я – Лариса Петрівна Косач (1871-1913)

Народилася 25 лютого 1871 в місті   Новограді-Волинському. Вчилася у приватних учителів. У 6 років почала вчитися вишивати. 6 січня 1880р. дуже застудилася, початок тяжкої хвороби. Влітку 1883 року діагностували туберкульоз кісток, у жовтні цього ж року видалили кістки, уражені туберкульозом. У грудні Леся повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується, з допомогою матері Леся вивчає французьку і німецьку мови. Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря». Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка». Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів». Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України. Історію кохання Лесі Українки часто розпочинають із Сергія Мержинського. Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, Одещині, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці. На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва. 7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві. Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Померла 19 липня 1913 року в Сурамі у віці 42 років.

Збірки:

«На крилах пісень» (1893)

 «Думи і мрії» (1899)

 «Відгуки» (1902)

Інші твори:

перший вірш «Надія» (1880)

вірші «Конвалія» і «Сафо»

поезія «Contra spem spero!» (1890)

 драма «Блакитна троянда» (1896)

драматичну поему «Одержима» (1901)

 драматична поемі «Кассандра» (1907)

 драма «Руфін і Прісцілла»

драматична поема «Бояриня»

поема «Оргія»

драма «Камінний господар»

 драма «Лісова пісня»

оповідання «Така її доля» і «Святий вечір»

 казки «Три перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить»,

 «Метелик»

 повісті «Жаль» і «Приязнь»

 передсмертна повість «Екбаль Ганем»

Література яку можна знайти у нашій бібліотеці:

 Українка Л. Вибране [Текст]. – К.: Школа, 2003. – 367с. – (Шкільна хрестоматія).

Українка Л. Вибране: Поезії, поеми, драматичні твори [Текст]. – К.: Дніпро, 1977. – 638 с.

Українка Л. Драматичні твори [Текст]. – К.: Наукова думка, 1999. – 382 с. – (Б – ка школяра).

Українка Л. Зібрання творів у 12 – ти т. Т.1. Поезії [Текст]. – К. : Наукова думка, 1975. – 447 с.

Українка Л. Зібрання творів у 12 – ти т. Т.8: Літературно – критичні та публіцистичні статті [Текст]. – Наукова думка, 1977. – 316с.

Українка Л. Зібрання творів у 12 – ти т. Т.9. Записи народної творчості; Пісні, записані з голосу Лесі Українки[Текст]. – К.: Наукова думка, 1977. – 432с.

Українка Л. Зібрання творів у 12 – ти т. Т.10: Листи (1876 – 1897) [Текст]. – К.: Наукова думка, 1978. – 543с.

Українка Л. Зібрання творів у 12 – ти т. Т.11. Листи (1898 – 1902) [Текст]. – К.: Наукова думка, 1978. – 480с.

Українка Л. Зібрання творів у 12 – ти т. Т.12. Листи (1903 – 1913) [Текст]. – К.: Наукова думка, 1979. – 696с.

Українка Л. Твори у чотирьох томах. Т.1. Поетичні твори [Текст]. – К.: Дніпро, 1981. – 541с.

Українка Л. Твори у чотирьох томах. Т.2. Драматичні твори [Текст]. – К.: Дніпро, 1981. – 528с.

Українка Л. Твори у чотирьох томах. Т.3. Драматичні твори [Текст]. – Дніпро, 1982. – 432с.

Українка Л. Твори у чотирьох томах. Т.4. Оповідання; Статті; Листи [Текст]. – Дніпро, 1982. – 438с.

Українка Л. Нехай мої струни лунають… : Вибрані поезії [Текст]. – Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2009. – 224с.

Українка Л. Вірші. Драматичні поеми [Текст]. – Х.: Фоліо, 2008. – 351с. – Укр.класика.

Українка Л. Горить мое серце: Вірші та поеми[Текст]. – К.: Київська правда, 2004. – 464с.

Українка Л. Давня казка[Текст]. – К.: Школа, 2006. – 240.: Іл. – (Хрестоматія школяра).

Українка Л. Квітка на долоні вічності[Текст]: Вибрані твори у 2т. Т.1./ Л.Українка . – Львів: Світ, 2012. – 240с.

Українка Л. Оргії: Драматичні поеми [Текст]. – К.: Основи, 2001. – 772с.

Українка Л. Роберт Брюс, король шотландський  [Текст]. – К.: Есе, 2003. – 32с.

Українка Л. Руорін і Прісцілла: Драма у п’яти діях/Леся Українка [Текст].. – К.: Либідь, 2011. – 200с.

Українка Л. Стародавня історія східних народів [Текст]. Репритне видання. – Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2008. – 256с. +ХІУІІІс.: 16 Іл.

Леся Українка: Сюжети з життя в ілюстраціях і документах: Фотокнига [Текст]. – К.: Спалах,  2001. – 167с.

Українка Л. Усі твори в одному [Текст]. – К.: Ірпінь ВТФ «Перун», 2008. – 1376с. – Поетична поличка «Перуна».

                 День села у Горинці "Ми - єдина нація"

"Без гурту-громади нема і поради,а слово до слова і вийде розмова..."- душевними поезіями розпочали чарівні ведучі феєричне дійство - посвяту селу. Виступи священників одухотворили різновікову аудиторію. Очільники установ -В.Бойко, В.Кривун, О.Олексюк дякували трудовому народу за терпіння й наснагу. А святковий концерт - плідна і кропітка співпраця ДНЗ, ЗОШ І-ІІІст., музичної школи, сільської та шкільної бібліотек, церковного хору, дітей і батьків. "Ясна неділя на землі!"-день "витримав" без дощу-грози,адже захід відбувався на стадіоні,під відкритим небом...

                                                               Завідувачка сільською бібліотекою-філією Л.Роговська

                           "БІБЛІОТЕКА І МОЛОДЬ : ПОШУК  ІДЕАЛЬНОЇ  МОДЕЛІ"

Така тема була розкрита на семінарі, який було проведено 30 липня для працівників сільських бібліотек. У ході проведення семінару було зазначено, що важливим орієнтиром діяльності бібліотеки є читач нового покоління з його запитами,потребами та проблемами. І тому бібліотека має бути центром формування молодої особистості , яка систематично працює над підвищенням інформаційної культури підростаючогого покоління. 

               КНИГА  В ДАР БІБЛІОТЕЦІ   

                       

Працівники і читачі Центральна бібліотека імені Юліуша Словацького (м.Кременець) дякують Василю Олійнику та його друзям з Торонто Юрію Сергійчуку та Юрію Клюфасу за видані в діаспорі книги науково-популярної історії та художньої прози, які вони передали в дар бібліотеці.

                           

День хрещення Русі: історія і

традиції свята

(1030 років з Дня Хрещення Русі)

День хрещення Русі в Україні відзначають 28 липня, як день пам’яті Святого рівноапостольного великого князя Володимира. Це свято було засновано 25 липня 2008 року указом президента Віктора Ющенка № 668/2008 «Про День хрещення Київської Русі – України». Тоді глава держави підкреслив значення православних традицій в історії і розвитку українського суспільства. А вже в 2009 році в вітальній промові Ющенко відзначив: «Для нас цей день фіксує і означає кілька принципових понять. Це – спадкоємність тисячолітньої історії України, нашої нації і держави. Це – неподільність українського народу і його єдність навколо ідеї сильної держави і віри. Це – соборність усіх українців і всіх українських земель навколо рідної державної і духовної столиці – Києва».

Відзначимо, що хоч свято і державне, але є робочим днем, і до нього не передбачено окремий вихідний. Як відомо, хрещення Русі відбулося в 988 році. Князь Володимир поставив перед собою мету об’єднати землі, централізувати владу, і для чого необхідна була зміна світогляду. Так як язичництво з його ідолами і жертвопринесеннями не зовсім підходило державним планам князя.

 Згідно «Повісті временних літ» ще до хрещення Володимир пройшов «випробування вірою». Так, волзькі болгари пропонували князю перейти в іслам. Потім гінці з Риму, послані Папою, звали в свою віру. Хозарські євреї запрошували російського князя прийняти іудаїзм.

Але все ж князь прийняв християнську віру. Християнство він вибрав після відвідин Константинополя, де Володимира посвятили в справжні біблійні історії. Крім того, бабуся князя Володимира, Ольга, була православною християнкою. Княгиня прийняла християнство в столиці Візантії ще в 955 році.

Хрещення князя Володимира відбулося в Херсонесі, де його хрестив єпископ Корсунський. Перед тим як покинути Херсонес, князь поставив в місті церкву в честь святого Василя, ім’я якого він отримав при хрещенні.

Після повернення до Києва князь охрестив своїх синів і підданих, а також розігнав своїх язичницьких дружин. За його наказом були знищені вівтарі і ідоли древніх богів. Масове хрещення населення сталося біля берегів Почайни (на притоках Дніпра). Згідно з літописом, після хрещення на Русі почали будувати християнські храми. А на стародавньому капищі (язичницький храм) було споруджено церкву святого Василя, а пізніше була побудована Десятинна церква.

Традиційно, на день хрещення Русі проводяться церковні обряди.

До 125 років від дня народження Ганса Фаллади (1893—1947), німецького письменника

Ганс Фаллада (нім. Hans Fallada, справжнє ім'я Rudolf Ditzen — Рудольф Дітцен; 21 липня 1893, Грайфсвальд — 5 лютого 1947, Берлін) — німецький письменник, автор романів у дусі критичного реалізму.

Рудольф Дітцен народився 21 липня 1893 в північно-німецькому місті Грайфсвальд, в бюргерській сім'ї. У 1899 р. сім'я переїхала в Берлін, в 1909 р. — в Лейпциг. У молодості був членом товариства «Перелітна птаха» (нім. Wandervogel). У віці 18 років перебрався в м. Рудольштадт, де став вчитися в гімназії. Разом з другом Хансом Дітріхом фон Неккером намагався скоїти подвійне самогубство. Фон Неккер загинув, Рудольфа звинуватили у вбивстві і помістили в психіатричну клініку.

У 1929 р. письменник одружується з Ганною Іссель. У 1931 р. до нього приходить письменницький успіх — опублікований його роман «Селяни, бонзи і бомби». Міжнародну популярність письменникові приніс його роман про маленьку людину «Маленька людино, що ж далі?»(нім. Kleiner Mann - was nun?) 1932 р.

У 1944 р. шлюб Фаллади став руйнуватися. Під час сварки письменник стріляє в дружину, і його звинувачують у спробі вбивства. Письменник помер 5 лютого 1947 в Берліні.

Божа гора

Гора-останець у Кременецькому районі Тернопільської області. Від­ділена від Кременецької гряди долиною річки Іква. Розташована поблизу села Великі Бережці, за 10 км на захід від міста Кременець. Цю гору видно з-під Почаєва і з дзвіниці Почаївської лаври. Божа Гора - це частина національного парку «Кременецькі гори» і заповідника Медобори.
У стародавній легенді йдеться, що у 13 столітті на Божій горі об`явилася Богородиця, яка йшла рятувати Почаївський монастир від невірних. Ступила однією ногою тут, на скелю, а другою - на Почаївську гору. І залишилися після цього на камені відбитки Її святих стоп. А з джерела потекла вода з чудодійною лікувальною силою й стали зцілюватися хворі.
За іншою з версій назва її походить від імені вождя племені антів Божа, яке в незапам’ятні часи жило тут або від назви слов’янського племені бужан.
Поверхня гори плоска, схили круті. Складається з білої писальної крей­ди, покритої зверху неогенними пісками, пісковика­ми та оолітовими вапняками. Вкрита лісом (граб, береза, дуб, сосна) та багатою трав'яною рослин­ністю, з яких понад 280 видів рідкісні - мінуарція побільшена, ломиніс прямий, дзвоники чоловічі та інші.
Під вершиною є джерело, здавна біля нього була капличка, нині споруджено церкву.
У ІХ-Х ст Божа гора була місцем подвижництва численних монахів.
Уперше про Божу гору згадується у XVI ст. Так, у 1555 р. власник частини села Бережці Іван Бережецький скаржився на купців. Вони не хотіли сплачувати мито, об’їжджаючи Бережці поза Божою горою. Уже у 1600 р. Божа гора - межа володінь Анни Гойської , відомої покровительки Почаївського монастиря, та князів Бережецьких - далеких родичів не кого іншого як династії Ягеллонів. Після смерті Гойської Бережці цілковито перейшли до панів Бережецьких. Вони у XVI ст. втратили свій князівський титул. Саме у той час розбудовою та відновленням довколишніх монастирів заопікувався новий ігумен Почаївського монастиря Іов Желізо, який відновив печерний храм на горі і сам неодноразово молився в ньому.

До 130 років від дня народження Агнона Шмуеля Йосефа

АҐНОН, Шмуель Йосеф Галеві (автонім: Чачкес, Шмуель Йосеф Галеві – 17.07.1888, м. Бучач Тернопільської обл.. – 17.02.1970, Єрусалім, Палестина) - ізраїльський івритомовний письменник, лауреат Нобелівської премії 1966 р. (спільно із Неллі Закс).

Його самобутня і різнопланова творчість небезпідставно порівнюється західними критиками із художніми доробками М. Пруста, Дж. Джойса, В. Фолкнера. Аґнон був пошанований багатьма літературними преміями та нагородами, зокрема тель-авівською премією ім. Х.Бялика (1935 і 1951), Державною премією Ізраїлю (1954 і 1958). Йому присвоєні почесні ступені Єврейського університету в Єрусалимі, Колумбійського університету в США; він був членом Академії мови Ізраїлю, Почесним громадянином Єрусалиму.

Народився майбутній письменник у невеликому провінційному містечку Бучач, що в Західній Україні, яка входила у той час до складу Австро-Угорської імперії («... я народився дев'ятого ава, опісля завершення трьох скорботних тижнів, і відтоді щороку мені здається, що світ оновлюється у цей день» — «Гість на одну ніч»).

Батько Аґнона, рабин Шолом Мордехай Леві Чачкес, був хасидом Чортківського цадику, багатим торговцем худобою та хутром і водночас знавцем єврейської релігійної літератури. Мати, Естер Фарб, також вирізнялася освіченістю та начитаністю. Зважаючи на зорієнтованість галичанських євреїв на німецьку культуру, не викликає подиву, що Аґнон вільно володів німецькою, тим більше, що його рідною мовою була споріднена з німецькою єврейська народна мова ідиш.

Свої перші вірші й оповідання Аґнон написав у 8-літньому віці: спочатку мовою ідиш, а згодом — і на івриті, основній мові своєї творчості. Публікуватися розпочав у 15 років, а починаючи із 16 років, Аґнон — постійний автор краківської газети «Аміцпе». Для його ранніх поетичних та прозових спроб (близько 70 творів) характерне неоромантичне забарвлення, а тематика багатьох оповідань, опублікованих у місцевій пресі, запозичена в основному з книг єврейських мудреців і Талмуду.

У 1909 році опублікував невелику повість «Покинуті дружини « («Агунот») і запозичив її назву для свого псевдоніма («Агнон» у перекладі з івриту — «покинутий»). Збереглося лише декілька творів письменника цього періоду. Один із них, «Усе владнається», — перший, написаний івритом.

У 1913 р. Аґнон переїхав у Німеччину, в Берлін, «оскільки більшість наявних у Країні Ізраїлевій книг російською написані були, я ж бо не знаю російської мови, а німецькою в Країні Ізраїлевій книг не було, крім класичних, до яких серце моє в ті роки ще не знайшло шляху» («Й.Х. Бреннер у житті та в смерті'). Водночас Аґнон читав лекції з єврейської літератури, збирав перекази про хасидизм і спільно з єврейським філософом М. Бубером видавав журнал «Der Yude». На письменника-початківця звернув увагу багатий німецький комерсант Залман Шокен, який став шанувальником його таланту, а згодом — видавцем кількох його повістей і збірок оповідань: «Оповідання про казки» (1921), «У колі праведних» (1921) та ін. Шокен надав Аґнону стипендію на п'ять років для занять літературною творчістю за умови, що той редагуватиме антологію єврейської літератури.

Близько шести років Аґнон прожив у Німеччині: спочатку в Берліні, де одружився з Естер Маркс, «любою Естерляйн», як називатиме її вдома та в листах, а згодом — у Гамбурзі. У Гамбурзі народилися їхні діти: дочка Емуна («Віра») та син Шалом Мордехай, якого звали Хемдатом («Прагнення душі»). У 1924 році у його гамбурзькому домі спалахнула пожежа. Тоді ж згоріли всі його рукописи, результат вісімнадцятилітньої праці. Серед них — великий роман «Спільність Вічноживих «, близько 60 друкованих аркушів» (З листа до М. Зирнянського, 1927).

Наприкінці 20-х років у видавництві З. Шокена вийшло друком «Повне зібрання оповідань»(1929), а в 1931 році один із найзначніших його творів — роман «Весільний балдахін» («Гахнасат калах»).

Після арабського погрому 1929 року, коли будинок Аґнона було пограбовано, він покинув на короткий час Єрусалим. Саме в цей період він відвідав містечко свого дитинства — Бучач. Враження від поїздки згодом вилилися в романи «Гість на одну ніч» («Ореах натах лалун», 1938-1939) та «Проста історія « («Сіппур пашут», 1935).

У нових збірках оповідань («Страснідні» — «Ямім нораїм», 1935; «Земля Палестини», 1938), як і в згаданих вище романах, Аґнон намагався проаналізувати трагічний вплив соціальної дійсності на життя та душу «маленької» людини, на саме її існування. Серед інших творів письменника цього періоду — «Книга діянь» («Сефер гамаасім», 1941), яка містить 20 пронизливих розповідей про неприкаяність, бездомність, занепад; т. зв. «зашифрована» повість «ІдойЕйнам» («Ідове-Енам», 1950). Усі книги, як і раніше, виходили у видавництві З. Шокена, який із приходом до влади нацистів переїхав у Палестину.

У 1945 р. побачив світ один із останніх значних творів письменника — роман «Лише вчора» («Темол шілшом»), у якому «спокійний тон розповіді контрастує з атмосферою жаху та божевілля зображуваної дійсності» (X. Бар-Йосеф).

Аґнон став національною гордістю Ізраїлю, особливо після присудження йому в 1966 році Нобелівської премії. Розповідають, коли в Єрусалимі неподалік дому, де жив письменник, розпочалися будівельні роботи, мер міста Тедді Колек розпорядився встановити табличку: «Дотримуйтеся тиші! Аґнон працює!» Аґнон працював до кінця свого життя. Писав повісті, оповідання, нариси, опрацьовував для дітей народні казки, стародавні легенди.

Помер 82-літній письменник 17 лютого 1970 року в Єрусалимі від серцевого нападу і похований на Єлонській горі.

«В.Барка – літописець долі

українського народу»

Це людина глибокої самотності, пустельник Америки,

                               чернець літератури, він свідомо відрікся від машин,

                                  апартаментів, щоб цілком присвятити життя думі про

                                   загадковий феномен духу.

Дмитро Степовик

Василь Барка – митець із когорти українських письменників Америки. Цього видатного письменника – модерніста, літературознавця та філософа двічі номінували на здобуття Нобелівської премії. Василь Барка (справжнє прізвище та ім'я — Очерет Василь Костянтинович) народився 16 липня 1908 р. в селі Солониця Лубенського району на Полтавщині в козачій родині. Батько письменника служив у козачій частині, звідки повернувся покаліченим, працював теслярем, а також разом зі своїми трьома синами доглядав чужі сади. Під час громадянської війни працював інструктором у майстернях, де виробляли кінське спорядження для армії Будьонного. Ходити до трикласної початкової школи Василь Барка почав неподалік від хутора Миколаївка того ж району. Із 1917 р. письменник навчався в Лубенському духовному училищі ("бурсі"), яке згодом було перетворено на трудову школу. Улюблений предмет Василя Барки – література. Захоплювався творчістю Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Ф. Достоєвського, М. Коцюбинського, В. Стефаника, також займався вивченням марксизму. У 1927 р. Василь Барка закінчив Лубенський Педагогічний технікум, працював учителем фізики і математики в шахтарському селищі Третя Рота на Донбасі. У 1928 р. через конфлікт із місцевими партійними керівниками, Василь Барка виїхав на Північний Кавказ до м. Краснодара. Там письменник вступив до місцевого педагогічного інституту на філологічний факультет. У 1930 р. в м. Харкові Василь Барка видає першу книгу поезій "Шляхи". Але "Літературна газета" звинуватила його у виявах "класово ворожого" світогляду, "буржуазному націоналізмі", у спробах відновити релігійний "пережиток капіталізму". Василя Барку примусили публічно каятися на зборах РАПП (Російської асоціації пролетарських письменників), до української секції якої він входив. Друга книжка Василя Барки "Цехи" виходить 1932 р. в Харкові. Вона "ідеологічно правильна", цілком на "виробничі сюжети". Вірші цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі "Красноліт", де письменник був у "творчому відрядженні". Там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною – адигейською красунею Натхо Довлетхан, яка згодом стала першою адигейською жінкою-письменницею. Довлетхан написала першу свою п’єсу ще до інституту, шістнадцятирічною студенткою педучилища. Вона закохалася в свого  викладача зарубіжної літератури (Очерет читав античність, середні віки й Відродження). Він відповів взаємністю. 1932-го вони одружилися, а за рік, голодного 1933-го, мали сина Юрія.

У 1940р. Василь Барка успішно захистив дисертацію у Москві. Потім читав лекції з історії західноєвропейської літератури на філологічному факультеті Ростовського університету. З початком війни він потрапив до "народного ополчення", навіть пройшов повний вишкіл для партизанської боротьби в підпіллі. Однак несподівано опинився на фронті, де був важко поранений. Дві жінки, ризикуючи життям, врятували його. Саме тоді стався "цілковитий розрив" Василя Барки з "режимом": він почув про наказ радянської влади, за яким кожен, хто лишився живим чи здався в полон, оголошувався "изменником Родины". Він опинився на окупованій території, отже став тим самим "зрадником". Це нічого доброго не віщувало, але треба було якось виживати. Одужавши, працював на місцевій фабриці свічок, згодом редагував місцеву газету "Кубань". Тим часом повернулися з евакуації дружина із сином Юрієм. Отже, родина об’єдналася. Проте в січні 1943 р. його як "остарбайтера" мобілізували для робіт у Німеччині. Дружина втішала: "Залишишся — загинеш, поїдеш — можливо, зустрінемося"... Так війна назавжди розлучила В. Барку з сім'єю. Якби в Берліні Василь Барка дивом не вирвався з табору "остів", напевне, загинув би, бо був надто хворий і морально зломлений. Якось у неділю, гуляючи містом, потрапив до книгарні, яку утримував пан Сердененко, колишній емігрант. Він і звернув увагу на непересічного відвідувача. Розговорилися, Барка повідав Сердененкові свою "історію", той порадив звернутися в українське видавництво "Голос", яке якраз потребувало коректора. Його директор пан Кравців посприяв Барці, допоміг переховатися від місцевої влади в тісній комірчині під дахом. Пізніше письменник працював коректором у видавництві "Голос". У 1945 р., після падіння Берліна, разом з іншими вигнанцями-втікачами письменник здійснив 1000-кілометровий перехід до Авсбурга в табір "Діпі" (табір для переміщених осіб). Там поет почав писати свій перший прозовий роман "Рай", який вийшов у Нью-Йорку в 1953 р. У 1946 р. в Німеччині вийшла збірка віршів Василя Барки "Апостоли", у 1947 р. з’явилася нова збірка – "Білий світ". У 1950 р. за офіційним дозволом Василь Барка переїхав до Америки, де працював над історією української літератури. За кордоном поет видав окремі частини праць під назвами "Хліборобів Орфей, або кларнетизм", "Правда Кобзаря" (1961 р.). 1958 року письменник, на той час вже глибоко релігійна людина, приймає обітницю, біле чернецтво. Це означало, що все мирське не має для нього жодного сенсу, головне – присвятити себе служінню Христовій істині. Один рік Василь Барка провів навіть у греко-католицькому монастирі. Але він був з тих людей, для яких щастя бути саме в самоті.

 Василь Барка також писав релігійно-філософські та літературознавчі есе, займався перекладом. Кілька років працював редактором на радіостанції "Свобода". Поетичні збірки поета "Псалом голубиного поля", "Океан" вийшли у 1958 - 1959 pp. Протягом 1958 – 1961 рр. Василь Барка працював над романом "Жовтий князь",який опублікував у 1963 р. окремою книгою в НьюЙорку (перевиданий 1968 р., 1981 р.). І тільки в 1991 р. цей роман з’явився в Україні. У 1968 р. вийшла поетична збірка "Лірник". Протягом 1969 - 1988 рр. письменник працював над романом-притчею "Спокутник і ключі землі" (про життя українців в Америці). У цей час вийшли: епічна поема "Судний степ", 2 і З томи поезій "Океан", поетична збірка "Свідок сонця шестикрилий" (Нью-Йорк, 1981 р.), драматична поема в двох томах "Кавказ" (Київ, 1993 р.). Ці твори Василь Барка вважав найголовнішими у своєму художньому доробку. Цей перелік не охоплює всіх книжок В. Барки: він автор близько двадцяти поетичних збірок; роману у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1986) обіймає чотири великих томи, що складають дві тисячі сторінок; тисячоліттю християнства в Україні він присвятив велику поему "Судний степ". Твори письменника виходять англійською та французькою мовами. Такий сплав стилів значною мірою й пояснює трудність сприйняття барківського вірша. "Свідок для сонця шестикрилих" — річ особливо складна. Монументалізм твору, звичайно, легше долався б, якби тут була виразно окреслена сюжетність. Натомість є своєрідна імпресіоністичність, де образ, фраза, навіть окреме слово мають свою індивідуальну художню мову — натяк, підтекст тощо. В основу твору покладено: суперечність, сум'яття, складність внутрішньої боротьби людини кінця XX ст. між вірою та сумнівом.

Помер український письменник у Глен Спей (українське поселення неподалік від Нью-Йорка) 11 квітня 2003 року.

Альманах Сергія Синюка для сімейного читання "Красиве і корисне" з 15 липня вирушає в презентаційний тур Великою Волинню. Стежте за оголошеннями!

      Кременецька центральна районна

                  бібліотека для  дітей

                оголошує   

Всеукраїнський дитячий літературний

                           конкурс

            «ТВОРЧІ КАНІКУЛИ»  

                    Умови конкурсу:

        У конкурсі беруть участь діти з усіх областей України у 2-х вікових категоріях:

     Читачі-учні (вихованці) 11-13 років

     Читачі-учні (вихованці) 14-18 років  

    Конкурс проводиться у 7 номінаціях:

      «Знайомтесь – це ми !»

      «Так, я люблю Україну»

      «Природа – джерело натхнення та краси»

      «І в кожному із нас уже живе філософ!»

      «Моя майбутня професія»

      «Безмежний світ моєї уяви»

      «Далі буде? Ні, «далі» - вже є!»

    Детальна  інформація  безпосередньо  в

                              бібліотеці.

Дата проведення дня Сім’ї в

 Україні – 8 липня!!!

Родина – найдорожче, що є у людини. Родина – це любов, підтримка, довіра, сила, щастя, радість та надія. У нинішньому році, як і в попередні роки, це свято відзначається 8 липня. В Україні офіційно відзначати день родини стали лише кілька років тому. А саме – у 2012 році було підписано Указ про святкування даної дати.

Традиції святкування дня Сім’ї в Україні ще тільки формуються, проте кожного року поповнюються все новими та новими особливостями відзначення. Традиції святкування в Україні включають в себе і патріотичне спрямування свята. Адже родина у широкому значенні – це весь народ, держава, це нагадування про своє походження, про свій рід, про звичаї та традиції, що передаються від діда-прадіда до молодого покоління і не втрачають своєї актуальності навіть сьогодні. Не дарма багато сімей у цей день вбираються у вишиванки, підкреслюючи не лише єдність родинну, але й зв’язок із минувшиною, із багатовіковими традиціями.

Свою роль в проведення дня Сім’ї в Україні вносять і бібліотеки. Вони не тільки прекрасне місце для читання, ознайомлення з новою літературою, але активні учасники різноманітних державних свят. На День родини у бібліотеках проводяться тематичні заходи на тему сім’ї, сімейних стосунків – виставки літератури (психологічної, довідкової, художньої). Крім того, стало популярним організовувати цікаві заходи з відомими людьми, психологами. На таких зустрічах обговорюються найбільш актуальні проблеми, що виникають у родині, а також шляхи їх вирішення. Подібні діалоги потрібні як молодим парам, що тільки створили сім’ю або планують її створити, так і тим, хто вже має певний досвід сімейного життя.