П. Г. Тичина народився 27 січня 1891 р. у селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походив він зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сільським дяком.
Сім'я була багатодітна. Усі діти Григорія Тичини, як діти священнослужителя, одержали серйозне релігійне і музичне виховання. Цьому сприяла й атмосфера в сім'ї, адже у вільний час батько майбутнього поета займався музикуванням, а мати й усі діти гарно співали. Павло мав абсолютний слух і хист до малювання.
У 1900-1907 рр. Павло навчається в Чернігівському духовному училищі, в 1907-1913 - в Чернігівській духовній семінарії. Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працює в газеті «Рада». На цей час припадає його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками.
Як поет П. Г. Тичина починає у 1906-1910 рр. з наслідування народних пісень та творів Т. Г. Шевченка. Великий вплив на молодого літератора мали твори Михайла Коцюбинського і Максима Горького.
Перші друковані твори молодого поета з'явилися у 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата», «Основа» та ін.
У 1913 р., навчаючись у Київському комерційному інституті, працює завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада». У 1913-1914 рр. працює редактором журналу «Світло». Протягом цього часу він публікує оповідання «Вавилонський полон», «Богословіє». Після закриття журналу молодий письменник працює в Чернігівському статистичному бюро. Восени 1916 р. повертається до Києва, працює помічником хормейстера в театрі М. Садовського, знайомиться з Л. Курбасом, композитором К. Стеценком.
Перша збірка поезій «Сонячні кларнети» стала етапною подією в історії української літератури. Глибоке відчуття природи, властиве поетові з дитинства, починає набувати своєрідних космічних вимірів - можливо, під впливом літератури модернізму.
Ця книга одразу поставила 27-літнього поета поруч із першорядними митцями українського відродження. Тичину було названо глибоко національним поетом, а його поезія стала виразником душі українського народу. Збірка була сповнена сподіваннями, пов'язаними з революцією, що мала принести нове щасливе життя.
Збірка «Сонячні кларнети» завершувалася невеликою поемою «Золотий гомін» (1917), яка є гімном весняному сонцю, силі буття. Ключовою в поемі «Золотий гомін» є проблема національного відродження українського народу.
Наступна книга віршів Павла Тичини - «Плуг» (1920). Одночасно з «Плугом» вийшов цикл віршів у прозі «Замість сонетів і октав», який був написаний у 1918 р. Помітне місце в творчості Павла Тичини займає вірш «Пам'яті тридцяти», вперше опублікований у газеті «Нова Рада» в березні 1918 р. Цей твір присвячено пам'яті загиблих під Крутами київських студентів, які були поховані на Аскольдовій могилі.
В 1920 році Павло Григорович подорожує із капелою К. Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організовує хор (з 1921 р. - капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступає до 1923 р.
У 1923 р. П. Г. Тичина переїздить до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Тут він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в українській столиці Асоціації сходознавства, входить до заснованої 1923 року Спілки пролетарських письменників України «Гарт». Формально позапартійного тоді письменника обирають членом Харківської міськради.
У 1924 р. виходить збірка поезій П. Тичини - «Вітер з України».
Павло Тичина в 1926 р. бере активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної академії пролетарської літератури) з М. Г. Хвильовим на чолі, куди увійшли й колишні члени «Гарту». З 1929 року - дійсний член Академії наук Української РСР.
У роки сталінських репресій, коли було знищено три чверті українських письменників, почався трагічний спад у творчості П. Г. Тичини. Переломною в творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931), яка означала його перехід в число «офіціозних» авторів. Саме на цій збірці виявився руйнівний вплив тоталітарної системи, який перетворив поета на слугу системи.
Збірки «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941) написані у формі гасел, які з часом втратили свою актуальність.
В 1940-1943 рр. Тичина очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р. – член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. У 1943-1948 рр. - міністр освіти УРСР.
У роки Великої Вітчизняної війни П. Тичина перебуває в евакуації в Уфі. У 1942-1943 рр. виходять його збірки віршів «Перемагать і жить», «День настане», поема «Похорон друга», книга публіцистики «Творча сила народу», видана одночасно трьома мовами - російською, башкирською й українською.
Визначним твором цього періоду стала поема «Похорон друга» (1942). Це величний реквієм воїнам, загиблим у боях за батьківщину. У ній органічно злилися особисте горе від втрати близького друга Ярослава і трагедія осиротілих дітей, матерів, дружин.
Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки («І рости, і діяти», «Ми - свідомість людства», «Комунізму далі видні»), хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання, як попередні.
З 1953 по 1959 рр. Павло Тичина - голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей ВР УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей. Він - лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1962). У 1967 р. отримав звання Героя Соціалістичної Праці.
Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967 р. в Києві. Похований на Байковому кладовищі.
