Мій край в легендах та піснях


   

               Мій край в легендах і піснях



  "Кременеччина – це край чудових легенд і милозвучних волинських пісень, дуже щирих та працьовитих людей, багатої і мальовничої природи. 
Маленькою українською Швейцарією називали і називають цей край  приїжджі гості та кременчани .
  І недарма! Адже той, хто хоч раз побував на цій землі і бачив її із Замкової гори, з висоти пташиного польоту, вже ніколи не зможе забути її чарівну красу і носитиме в своєму серці, мов найдорожчий спогад.
   Історичні корені міста сягають далеко у глибину століть. За старовинною легендою засновниками його були князі Мокосії, котрі облюбували собі цю мальовничу місцевість і побудували на горі перший замок. Від нього нібито й започаткувалось місто. 
   Кожен камінь у місті береже в собі безцінний історичний спогад..."

                                                                                              Неоніла Крем'янчанка
Кременецькі легенди в записі  місцевого поета та художника
 І. Гарасевича

  Якщо вперше піднятись на Кременецькі гори і подивитись вниз на глибоку долину, де задумливо розташувалось в зелені садів і парків древнє місто, то почуття захоплення його тихою красою торкнеться кожного серця. Напевно думав гість Кременця, це розгалужена ярами долина, ці круті заліснені та всіяні скелями гори, ті тисячолітні руїни замку, давні сивіючі кладовища скривають багато переказів та легенд. І той , кому прийде така думка, не помиляється. Кременець, давня назва Крем'янець дійсно місто глибокої  давнини , бурхливих історичних подій і чудових переказів.

  Початки Кременецької твердині , розташованої на стрімкій Замковій горі , яка здіймається вище від усіх Кременецьких гір , сягають глибини першого тисячоліття нашої ери. Численні підземні лабіринти , які недослідженим плетивом вікують над містом , не раз змушували допитливі голови задумуватись : з яких вони часів і для якої мети призначені? Є припущення , що підземні ходи виникли в часи самооборони наших предків від хижих і гордих аварів, які час від часу з мечем і вогнем навідували ці місцевості з метою грабунку та набрання в полон.
  От з тих то часів і походить прадавній кременецький переказ про героїчну доньку місцевого князя - Ірву. Обрський (аварський) каган, наслухавшись про незвичайну вроду  Ірви, зненацька підійшов до Кременецької твердині. Отаборившись напроти замку , за звичаєм свого народу він послав Ірві хустину в знак того, що бажає мати її своєю дружиною, рівночасно застерігаючи , що на випадок її відмови він знищить твердиню і всіх мешканців. Ірва на очах у посланців розірвала ту хустину і викинула ім під ноги. Обурені авари невдовзі зчинили напад  на Кременецьку фортецю. Почався запеклий бій. Щоб не бути причиною лиха для  свого народу , Ірва в розпалі битви кинулась  із стіни замку в прірву, на дні якої пропливав шумливий потік. Там і загинула. В пам'ять її до сьогодні він називається потоком княжни Ірви. Ця назва передалась і вулиці , яка йде понад ним.
   Існує варіант кінця легенди, згідно якого під час бою , коли вже всі оборонці полягли, ірва , щоб не потрапити до рук ворогів, кинулась з мурів фортеці. Обри помчали вслід поглумитися над її тілом, але князівни не було - на місці її падіння било чисте джерело. Воно поклало початок потокові, що став носити її ім'я. Повідають кременчани , коли людина чиста серцем і віддана рідному народові , підійде опівдні сонячного літнього дня вгамувати спрагу до джерела , їй з'являється тінь прекрасної Ірви.
    Той гарний і героїчний переказ можливо колись переходив в поколіннях як народний опус, коли пам'ять про нього сягнула і до нас , побуджуючи поетів до написання поем та віршів про ці далекі часи.
   На зміну хвилюючій добі Дажбогів, Сварогів та Лад прийшло сюди з півдня , з Моравії християнство і , по переказах, принесли його маравські  "богомоли". І ось , в результаті довгої глухої  боротьби на місце поганських капищ , які тулилися під віковими деревами Кременецьких гір, почали підійматися християнські деревяні церкви. І вже в ХІІ ст. переказ налічує їх десятками. Характерні в тому відношенні Дивичі Скелі - гірська смуга в північно-східній стороні Кременця , вздовж якої тягнеться стіна  химерно порозкидуааних скель. Давній переказ говорить , що в тих скелях було якесь особливе капище бога Дива , якого прихильність мусіли наші предки запобігти численними жертвами , так як він насилав на них всілякі навали та лиха. Згідно однієї легенди це капище з Ідолищем  самого Дива знищила разюча блискавиця по молитві одного ченця.


   Ці скелі мають ще варіант назви, а саме : Дівочі Скелі. Про це розповідає інша легенда. В ній говориться , що під час однієї з навал на цих горах отаборилися кримські татари і ділили поміж собою дівчат , взятих в ясир. Між тими полонянками була одна попівна , яка побуджувала своїх посестер до гарячої молитви. І ось , коли вони молилися, татари запали в страхітливий сон , в якім себе навзаєм пересікли шаблями. Врятовані дівчата в подяку заснували тут Дівочий монастир , в якому жили святобливим життям. Цей монастир був осоружним для диявола і він одного разу в люті підняв під хмари велетенську скелю і жбурнув нею в монастир. Розбитий був монастир і розбита скеля...І ось це каміння , повідають, порозкидуване по горах і є не що інше, як рештки киненої з-під хмар скелі.
  Ще інший переказ говорить, що на сусідній горі із Замковою був чоловічий монастир, чому ця гора і по нині називається Черчею , або Чернчею. Кажуть старі кременчани , що в підземеллях того монастиря жив чернець-літописець , який списав всі події , що відбувалися тута з незапам'ятних часів. Кажуть , що той літопис колись буде віднайдено і люди довідаються з нього про багато-багато цікавого. Є ще один переказ про чернця , який під час Батиєвої навали із зруйнованого монголами Києва дні і ночі поспішав в рідний Кременець , щоб сповістити про страхітливу загрозу і тут перед твердинею , успівши крикнути: "Рятуйтеся , йдуть монголи!" , впав і вмер. Це дало кременчанам можливість як слід підготуватися до оборони і Кременецька твердиня устояла , не піддалася полчищам непереможного хана Батия.
    Кременецькі легенди пізніщих часів пов'язані з якоюсь лютою королевою , яка дуже знущалась над місцевим нселенням, пригноблюючи його непосильним трудом. Деякі  з легенд , не відхиляючись від історії , називають її власним іменем - Бона.
Це була італійка , жінка польського короля Сигизмунда Старого. Цей король подарував їй Кременецький замок , так , як  він міг нагадувати італійці її далеку гірську батьківщину. Після смерті короля Сигизмунда ця королева, по словах польських  істориків , обікрала Польщу, вивізши з неї весь державний скарб до себе в Італію. Не дивно , що в кременецьких легендах вона представлена хижою і гордою деспоткою. Одна з легенд говорить , що королева Бона якось захотіла проїхатись над широченною долиною. Вона звеліла зшити з волових шкір моста , що мав сполучати Замкову гору з Черчею. Коли врешті міст був пошитий і натягнений понад долиною , вона всіла до золотого ридвану і коні рушили над страхітливою прірвою.Коли Бона була на середині мосту, він не витримав тягару і розірвався , а ридван з королевою ринув з велетенської висоти. Та королева...не розбилася. За одними переказами її підхопила і спасла божа сила , а за другими - сила диявольська поставила неушкодженою на землю біля підніжжя гори.
    Не бракує теж легенд і про незчисленні скарби . які нібито знаходяться в глибоких підземеллях на Замковій горі. Але годі їх віднайти, бо вони закляті тією лютою королевою. Є лише один момент в році , коли до них можна дістатися. Сміливець в темну ніч Великодня мусить на замковім майдані взяти з уст зачарованої красуні ключі і  спуститися в занедбану замкову криницю , знайти двері , вчинити їх , а опісля ще дванадцять дверей , доки не дійде до скарбниці. Він мусить особливо поспішати , бо коли перший спів півня застане його в підземеллях , він пропаде навік , що з не одним вже кажуть сталось.
    Більш пізні перекази та легенди повязані з визвольною війною Богдана Хмельницького, під час якої кременчани активно стали на сторону козацького війська. На горі П'ятінка , що межує з горою Черчею є з тих часів давнє козацьке кладовище з камінними хрестами та затертими на них написами. Тут спочивають враз з козаками місцеві герої ,  які полягли під час здобування замку , в якому замкнулася ненависна шляхта. Замок був здобутий тоді , коли один із кременчан відкрив , ризикуючи своїм життям , потаємний вхід у замок. Перекази говорять , що криниця на майдані замку була заповнена скарбами і трупами. 
  Під самим Кременцем в с. ПІдлісці є руїни Богданової каплиці  де , згідно переказу, гетьман молився , вирвавшись з рук хана , який зрадливо ухопив його в розпалі Берестецької битви , запродавшись шляхті. Ця ханська зрада і була причиною поразки в Берестецькій битві , про що із сумом нагадують руїни цієї каплиці. 
  Є переказ , що Т.Г.Шевченко , перебуваючи в Кременці , списував кременецькі легенди і багато їх зібрав , та всі вони загинули під час переправи поета через Дніпро, він сам їх кинув у воду , побачивши жандармів, які вже чекали його на березі.

                                                           Іван Дем'янович Гарасевич ,  м.Кременець,7 січня 1972 р.



ЛЕГЕНДА ПРО ІРВУ

    Давно це було. Жили тоді в округах Крем'янця русичі-дуліби - люди горді та красиві. Русинські мужі славились силою та мужністю. Були добрими вояками і знали багато ремесел. Могли однаково вправно скувати міцний та гострий меч і срібнозвучні дівочі колти , виробити добрий шкіряний одяг , а чи стальну кольчугу , випалити дзвінкий та якісний глиняний посуд і приборкати молодого необ'їждженого огиря. 

   Були то люди  чесні , мужні та працьовиті і лиш одне в них було незвичайне - більш за все на цьому світі цінували вони волю та рідний край.

   Був над ними старший воєвода , що жив разом із дружиною ратників у деревяному укріпленні на горі, як городяни прозвали Замком. І кликали воєводу Туром за силу велику та хоробрість незламну. Любили його городяни та вої , бо чесним був і совість свою не міняв ні на золото, ні на кращі статки, дбав лише за те , щоб вберегти із дружиною місто від різних зайд-чужаків.
   Мав воєвода дочку - молоду красуню Ірву. Не було їй рівних серед дівчат у довколишньому краї . Як косу кучеряву почне заплітати , то найшовковіші трави із заздрістю в'януть , а як заспіває то всі птахи у призамкових гаях мовкнуть зачудовано.
   Не один із русочубих та русобородих городян ставав як вкопаний зачувши її дзвінкий та чистий голос , і стояв отак, аж поки пісня не скінчиться. А очі мала Ірва сині-сині, як глибокі джерела.
   Любила вона вранці вибігти га фортечну стіну і зустрічати там схід сонця. Якою чудовою в цей час була рідна земля! Небо вигравало всіма кольорами веселки. Тріпотіло в перших золотавих променях листя кленів та беріз. Сосни простягали до сонця свої голчато-зелені гілочки. А молоді тополі потягалися зі сну , мов малі діти , і всміхалися сонцю , мов рідній ненці. В листі щебетали різноголосі пташки , у високих травах аж заливалися невгомонні коники.
  А знизу , із міста, долинали удари молота в кузні, плескіт води і веселі голоси - то жінки наповняли глеки біля колодязів і перекидалися між собою жартами.
   О, як любила Ірва такі ранки!
Дуліби були народом мирним та працьовитим. Вони ніколи ні на кого не нападали , нікому не завдавали кривди. Але невдовзі їх щасливе мирне життя було зруйновано. Біда прийшла неждано і негадано , як жорстокий і підступний тать.
   Однієї теплої літньої ночі яскраво запалали сигнальні вогні на ближній горі і полетіла вість тривожна поміж людьми , що сунуть із північних земель на Крем'янець незліченні полчища завойовників - обрів-аварів. І змовк веселий сміх у місті.
   Зібрали городяни свої нехитрі пожитки , забрали жінок та дітей своїх і почали рятунок шукати. Одні сховались у глибині лісів віковічних , інші пішли до замку під захист воєводи Тура , прихопивши із собою хто яку мав зброю. А потім настав ранок...
  Вибігла , як завжди Ірва срібноволоса на стіну фортечну і вжахнулась. О, де ви , дулібські поля пшеничні золоторунні? Витоптані поля копитами коней чужинських... О, де ви , веселі білі хати-мазанки? Палають на місці мазанок величезні стовпи вогню і чорний дим стелиться долі...
О, де ви , веселі міські вулиці? Залиті вулички потоками чужинців , котрі , мов чорне гайвороння свою жертву обступили з усіх боків. Не чути щебету солов'їв , лиш брязкіт зброї та іржання чужинських коней долітає звідусіль. 

   Зняла Ірва свої білі руки до неба і застигла в болючій і безмовній тузі  , мов тріпотлива ластівка над своїм зруйнованим гніздом.
   В ту мить її , таку ніжну і чудову в своєму горі , і побачив чужинський князь. І запалало несамовитою любов'ю його хиже ординське серце. Не кинув він одразу своє військо на Замок , а послав гінців до воєводи. Принесли гінці шовкову хустку , червону наче кров і слова князя-авара: "Як віддаси ,воєводо , свою дочку мені в жони , то не буду твого замку чіпати. А не даси - каменя на камені не залишу".
   Та не злякався був Тур-воєвода. Усміхнувся зневажливо на слова чужинців і мовив гордо: "В нас дівчата вибирають нареченого самі". А тоді звелів покликати дочку. Як зайшла вона в палати , то мов сонце там засяяло - засліпила красуня чужинців вродою своєю дивною. Мовчки вислухала Ірва батькові слова про сватання чужинського князя і гордим гнівом запалали її небесні очі. Швидко підійшла вона до столу, взяла із таці щовкову хустку і розірвала навпіл: "Лиш тоді, як стане ця хустка цілою, буду я дружиною чужинця!"
  Так ні з чим і повернулись посли до свого князя. Розлютився він страшенно і поклявся знищити місто і Замок , щоб відомстити гордим дулібам за своє посоромлення.
  І почалася жорстока січа. Мужньо билися городяни та воєводині ратники , та хіба могли встояти жменька сміливців проти багатотисячної орди , котра не жаліла нічого живого?



  Мов підрубані молоді дуби , падали один за одним захисники Замку. Мужньо бився Тур , не одного чужинця потяв, але й сам упав, стрілою вражений. Метнулась до нього донька, вхопила меч із батькових рук і стала до бою пліч-о-пліч із останніми воїнами. Никнуть вбиті нею вороги , але все рідшають ряди дулібів. І все вужчає довкола кільце ворогів.
  "Впіймайте її - непокірну русинку , і приведіть у мій шатер!"- почула слова аварського князя.
  "О , ні не буде цього ніколи! - крикнула Ірва і метнулась на край фортечної стіни.-Краще смерть, ніж ганьба і неволя! Прощай, білий світе! Прощайте, браття-вої! Прощай, батьку! Прощай, рідна земле!"- і кинулася із стіни у глибоке провалля...
   Застигли вороги вражені. А коли підбігли до провалля , то не побачили в ньому тіла красуні - рідна земля сховала свою горду дочку від злих чужинців. Лише на місці цім забило з-під каменя ясне джерело, і вода в ньому була синя-синя, мов очі волелюбної Ірви. Злякався князь аварський того чуда і наказав своєму війську відступити...

                                                                                                                    Неоніла  Крем'янчанка

ЛЕГЕНДА ПРО ЛЕГКОВІРНОГО БОЖА


    Давно колись населяли нашу землю племена антів.Одним із них керував Бож - вождь мужніх і сміливих. Він мудро і справедливо правив своїм народом , і з кожним роком його землі все більше процвітали. Любили люди свого вождя і готові були йти за ним і в вогонь і в воду.
   Та недовго мирним було небо над державою антів - напали на неї із степів кочові племена готів. І став народ  на захист своєї землі. Кілька місяців із дня в день тягнулись люті битви. Закуті у залізо готи ніяк не могли здолати мужніх антів , що мов горді орли своє гніздо , боронили від ворога свій рідний край.

   Вирішили тоді вороги хитрістю здолати сміливий народ. Король готів Вінітар направив до Божа своїх послів із великими дарами і облесливою обіцянкою піти з антських земель , якщо Бож дасть згоду поріднитися із ним , одруживши одного із своїх синів на готській королівні. А на честь перемир'я кликав вождя і його старійшин на бенкет.
   Зібрав Бож  велику раду і сказав: "Мудрі старійшини антів! Багато місяців воюємо ми з готами і не раз виходили з битви переможцями. Могли б ми зараз добити ворогів , та не треба нам кривавої слави! Ми - народ мирний і воліємо жити в злагоді з усіма. Король готський Вінітар хоче заключити з нами перемир'я. Що скажете на це?
   Одні радили згодитися на мир, але на зустріч не йти : боялися зради. Інші казали відрядити послів до Вінітара.
   Вислухав їх Бож і сказав: " Готи мусять залишити нашу землю! Тому велю всім старійшинам іти на переговори з Вінітпром! Нам потрібен мир!
  На ранок антський князь і сімдесят його старійшин рушили на місце зустрічі. Всі  - верхи на баских конях , пишно вбрані. Біля поясів виблискувала коштовна зброя. А за процесією везли дорогі дари для короля Вінітара - на честь майбутнього перемир'я. Простий люд проводжав послів радісними вигуками , бо дуже бажав миру. Адже багато синів і мужів антських уже наклало головами у жорстоких боях.
  Ніхто і не здогадувався , яке віроломство надумав учинити з послами безчесний Вінітар. Коли переправлялись анти через річку , чорна хмара ворожих стріл посипалась на них. І стали падати із коней побратими Божа, скрашуючи воду річки невинною своєю кров'ю. Тих же , котрі добирались поранені до берега , чекали там вороги із оголеними мечами. Такий кривавий бенкет справив підступний Вінітар для щиросердечних антів!.Самого ж Божа і його синів наказав схопити живими і привести перед свої очі. Мужньо боронився антський вождь , та не міг устояти проти сотень залізних воїнів , що перли на нього з усіх боків.
   І ось стоїть він уже перед підступним готським королем.Могутнє тіло тісно обвите мотуззям, але Бож більше схожий на неприступну велетенську скелю , аніж на полоненого. Плечі його гордо розправлені , в очах - осуд і гнів. Поруч вождя його горді сини.
  Вінтар вбраний в золоті доспіхи , сидячи на похідному троні, довго і з цікавістю розглядав полонених. Нарешті захоплення на його обличчі змінилося хитрою посмішкою.Готський король пихато випнув груди і промовив: "Ви, анти, занадто довірливі і чесні! Через це і попали мені в руки, мов неоперені соколи до сильця ловчого!. Але ви мужні воїни! Тому ставлю вам умову: якщо визнаєте мене за свого короля , то подарую вам життя, якщо ж ні - умрете всі чорною смертю!
     Мовчали горді анти і лютою ненавистю горіли їхні очі. І раптом голосно зарокотав над головами ворогів могутній голос Божа: "Брехун і злодій ти єси, Вінітаре! Не лицар ти , а облудний пес! І як пес здохнеш на нашій землі! Ніколи не діждеш , щоб анти визнали тебе своїм королем! Наша кров упаде на тебе прокляттям і рідні діти відвернуться від тебе із сорому! Твоє військо відступить від тебе , нечесний татю!Прокляття вже висить над твоєю головою! Чи відчуваєш ти його підступний Вінтаре?"
   Страшенно зблід , а потім аж посинів король від гордих слів. У великій люті він зірвався з трону і наказав негайно полонених вбити.
    І ось уже зблиснули ворожі мечі біля грудей Божа та його синів.Упали княжичі, мов стяті ясени. Схитнувся і мужній вождь , мов велетенський дуб, якого вивернула із корінням буря. Але встиг ще крикнути на всі  свої велетенські груди : "Зрада!" Голосна луна понесла між деревами його останнє слово. Почули його антські вартові. І через деякий час все військо антів уже напирало на ворогів.
   Готи не витримавши натиску, стали тікати. А попереду всіх - оббризканий болотом і кров'ю Вінітар. Від невдачі боліла і пухла голова. Зірвав король із себе окутий золотом шолом і викинув у траву. І нараз почув з боку налякані вигуки. Оглянувся. Військо у великому жаху задкувало від нього. Мацнув тоді король себе за голову і нараз завив , немов скажений вовк - на ній виросли великі роги. То збулось прокляття Божа. Така була кара королю за підступ і брехню.
   Військо у страсі кинулось тікати. А Вінтар знайшов безславний свій кінець у непрохідних болотах.
    Мужніх своїх послів поховали анти з великими почестями на тій високій горі, де вони загинули. І місце так назвали - гора Божа. Стоїть вона й до нині серед безкраїх полів , мов гордий вартовий, що стереже свій край від завойовників...
 
                                                                                                           Неоніла  Крем'янчанка

 
ЛЕГЕНДА ПРО ГОРУ ГОСТРУ


   Західне крило кременецького кряжу закінчується горою , що має назву - Гостра. Вона височить неподалік від дороги на Почаїв , і з її вершини добре видно злотоверхі бані святого монастиря. Неозорі пшеничні поля хвилюються влітку довкола і стоїть гора серед них, мов темно-зелений високий острів у золотому морі. Навкруг неї з трьох боків розляглася широка й безкрая рівнина. Лиш де-не-де видніються веселі хутірці і гарні села.
   Полумяніють у пшениці маки , синіють шматочками неба ніжні блавати , і виграє на невидимих струнах небесної арфи дзвінкоголосий жайвір.
   Одна лиш Гостра гора стоїть завжди  похмура , неначе береже якусь недобру таємницю...
   Розповідають старі люди , що ця гора - згасаючий вулкан. Колись нераз він озивався із глибини , гримів і стугонів в нутрі землі. Були часи після останньої війни, коли в горі ревло так сильно, що жителів сусідніх з нею хуторів хотіли навіть відселяти. Але вулкан тоді погуркотів та й стих.
   Хоча , і зараз , кажуть люди , коли припасти вухом до землі , можна почути , як всередині гори гуде щось і гуркоче глухо , немов живе в ній злий дракон.
   Про Гостру гору склав народ легенду.
   ...Жило колись в нутрі гори зле Ревище - страшна потвора. Ніхто ніколи його не бачив. Але не раз чули люди , як гуде, гуркоче і гримить воно попід землею. Здригалася земна твердь від глухих ударів, мабуть то лютий дракон бив по ній своїм могутнім хвостом. Не раз підіймався над вершиною їдкий , смердючий дим , мабуть то страховисько палило все довкола своїм вогненним диханням...
   Одного року від ревища дракона зовсім життя не стало. Мало не щодня стрясало воно землю довкола і палило сосни на вершині гори, сіючи жах серед людей.
   Зібрались  тоді селяни і пішли до мудрого Віщуна, щоб навчив він їх , як убити Ревище і врятувати край свій від потвори. Старий мудрець їх вислухав , а потім сказав : "Вас врятувати може лише сильний , красивий і зовсім безгрішний хлопець. Хай він заткне пащеку Ревиську уламком скелі - тоді страшна потвора вмре. Але юнак повинен бути безгрішним , інакше й він в бою загине..."
   Довго шукали люди лицаря і нарешті знайшли. То був син вдови , молодий пастух Сміливець. Красивий, сильний і статечний був він , неначе дуб в діброві , і гордий наче сокіл степовий. Він виріс серед лісу і отар овечих , тому безгрішним зовсім був ,  і силу мав просто казкову. Міг , граючись, сосну з корінням за чуб зелений витягти з землі і підкидати нею , наче булавою , або ж двох молодих биків закинути собі на плечі і так нести їх кілька верст...
   Пішли спочатку просити допомоги в лицаря старі діди. Він вислухав їх і відмовив. Пішли тоді до нього жінки з маленькими дітьми. Але й вони вернулись ні з чим.
   Тоді послали люди до Сміливця найкращу дівчину довколішніх країв - Блаватку юну. Стала вона з сльозами на очах просити його , щоб захистив батьківський край від Ревища страшного. Заворожила дівчина Сміливця. Задивився він на її очі бездонно-сині , на її косу пишну , русяву , на її стан гнучкий , тополиний. Закохався пастух у Блаватку. І вона його всім серцем покохала. Пообіцяв синьоокій красуні богатир , що піде на бій із Ревищем , але за умови , що дівчина дозволить себе поцілувати. Згодилася  Блаватка , і припав Сміливець спрагло до її уст медових.
   А на ранок пішов на бій. За ним поодаль попрямували до гори і люди. А серед них - Блаватка.


   Узяв посеред поля лицар уламок скелі , поклав на могутнє плече і поніс. Ось бачать люди, як він дереться вузькою стежиною вгору, ось він простує поміж обгорілих сосон, ось став на самісінькій вершині , спинивсь на мить , підняв над головою камінь і з силою жбурнув його в пащеку звіру...
    В ту ж мить страшна і люта сила жбурнула всіх людей на землю. Навколо все тряслось і гуркотіло. А потім гуркіт раптом стих. Звелись на ноги люди і стали лицаря гукати. Але його ніде не було і тільки на вершині стримів великий гострий камінь. Мертве тіло Сміливця знайшли на другий день біля гори і здивувались - чом загинув він безгрішний? А красуня Блаватка угледівши мертвого богатиря , закричала страшно , заридала і кинулась в лісову гущавину - зрозуміла вона , що то її поцілунок убив юнака.
    Поховали люди Сміливця біля гори і насипали йому високу могилу. Щодня приходила до неї юна Блаватка , зрошувала землю гіркими сльозами. Де впали вони - там виростали сині блавати.
   Ходила красуня на могилу доки й сама не злягла на ній від горя. Перетворилося її тіло в ніжну польову квітку...
   Квітне щоліта довкола гори і кургану ціле море синіх волошок - блаватів. А біля них в пшеницях полум'яніють гарячі маки , мов краплі крові вбитого Сміливця.

                                                                                            Неоніла  Крем'янчанка


ЛЕГЕНДА ПРО МОКОСІЇВ - ВОЛОДАРІВ  КРЕМ'ЯНЦЯ



    Кажуть люди , що першим володарем Крем'янця був князь Мокосій. Йдучи із своєю раттю через землі Руси , він натрапив на мальовничу долину серед гір. Зачарований її неземною красою , князь наказав спорудити собі на найвищій із гір деревяний замок, де й осів невдовзі разом із своєю родиною. З того часу кілька століть правили Кремянцем його нащадки - Мокосії. Один із них - Ванькова - першим у Крем'янці прийняв християнство , а його син - Станко - у 1240 році брав участь у героїчній обороні Києва від татар , де й загинув.
   Древній рід Мокосіїв жив у злагоді із своїм народом і рідною землею , віддано оберігаючи її від усяких напасників , і тому Вітчизна на знак своєї до них доброзичливості присилала кожному із молодих Мокосіїв у дружини незрівняної краси Дівчат-Веселок , що приходили у замок просто з неба. Це було знаком єднання Мокосіїв і рідної д землі.
   Жили князі з Веселками у щасті й злагоді , боронили рідну землю . раділи її красі , ростили гарних і сильних духом синів.
   Але один із Мокосіїв - князь Дениско - не пішов шляхом свого роду , із дитинства злосний та захланний , більш за все на світі він любив золото і за нього міг зректися не те , що рідної землі , а й рідної матері. Тому , коли була прислана його наречена - Веселка , не одружився він із нею , а зробив прислужницею у своєму палаці. А сам , коли йшов через землі Крем'янця польський король із військом , замість того , щоб оберігати місто від ворогів , вийшов до них із хлібом-сіллю і відкрив напасникам ворота. За це король нагородив Дениска грамотою на вічне володіння Крем'янцем та ще й прислав для нього багату наречену - католичку. І одружився з нею князь Дениско , навіки промінявши свою землю і свою віру на чужинське золото.


    Рідна земля не простила йому зради і відступилось від Мокосія щастя. Перестало вестись йому господарство : гинули вівці та корови у незчисленних раніше стадах , невідь-звідки займались стіжки на сіножатях , вода руйнувала млини та греблі ,  урагани та град нищили посіви. Не чути було більше за стінами замку ні співу , ні веселого сміху.  Княгиня чужинка люто ненавиділа свого чоловіка. Вона недовго прожила в палаці., померла лишивши по собі дочку та два сини. З тих пір ще гірше стало Мокосієві : пани-поляки гордували ним і не приймали в своє товариство, свої ж русинські люди шарахались від князя , як від прокаженого , чи від біди. Так і метався довгі роки Мокосій , озлоблений , жорстокий , не радий у житті нічим , аж поки не знайшов свою безславну смерть.
    Залишились по ньому вже дорослі діти. Але , на противагу зрадникові , вони на нього  схожими нітрохи не були , бо їх виростила Веселка - посланниця рідної землі. Тому були вони закохані у рідний край , сміливі, гарні і безмірно чесні.
   Коли сповнилось їм по сімнадцять літ , став правити замком Денис. Рідна земля прислала йому з неба прекрасну і ніжну Дівчину-Веселку.Одружився з нею княжич і став жити у злагоді і щасті.
    Знову розцвіла земля його Вітчизни, заколосилась буйними житами, зарунилась пишними травами. Повернула вона свою доброзичливість Мокосіям , і залунали над старовинним замком пісні і веселий сміх...
  Адже лише той може бути по справжньому щасливий , хто живе у злагоді з рідною землею і шанує її понад усе.



                                                                                                        Неоніла  Крем'янчанка



ЛЕГЕНДА ПРО ГОРУ ОСОВИЦЮ

    Є над кремінним яром гора із назвою Осовиця. Всі гори вкриті лісом , а вона біліє до сонця піщаним лобом. Чому ж не ростуть дерева на вершині цієї гори? Ось що розповідає про це легенда
   Кременець заснували Мокосії. Перший князь Мокосій прийшов на світ зовсім не так , як усі літні люди. Його породила Залізна Руда - яка є глибоко у Кременецьких горах. Вона скувала людину , щоб та могла жити серед чудової природи Кремінного яру , тішитися чарівною красою цієї землі і оберігати її від нападників. Дуби дали князеві свою силу , гори - мовчазність та задуму , а Кремінний яр - свою твердість і прихований в серці вогонь. Тільки щастя Мокосієві не дав ніхто... і сказала тоді синові мати Залізна Руда : "Сину мій, княже Мокосію!Тяжким і сповненим небезпек буде твоє життя ! Але я благословляю тебе на всі труднощі! Знай, що рід твій буде славним і житиме довго , поки не зрадить своєї землі. Коли зрадить - втратить честь і загине і тільки героїчний вчинок одного з твоїх нащадків поверне життя твоєму роду."
    Благословила свого сина Залізна Руда і пішла глибоко під землю. Дружину Мокосієві дало  небо його рідного краю.Після літньої зливи вперлась Веселка в гору біля підніжжя Мокосієвого палацу і вийшла з неї чарівна дівчина. То була дівчина-Веселка. Одружився з нею Мокосій і жили вони довго у добрі та злагоді і мали багато синів. Від них пішов рід перших крем'янецьких князів.
    Впродовж кількох років жили у замку Мокосії, примножуючи багатство рідної землі і оберігаючи її від напасників. І дружин усім князям давала Веселка.
   Але один з Мокосіїв - князь Дениско - зрадив рідну землю. Не прийняв він наречену Веселку і одружився на польській шляхтинці. Трьох дітей мав він від неї : сина Оса , сина Дениса та дочку Зореславу. Пройшли роки. Старший син Ос вихований своєю матірю-шляхтинкою , виріс лихим , пихатим і пожадливим. В бучних бенкетах та розвагах проводив він своє життя.Молодших дітей князя - Дениса та Зореславу - виростила дівчина - Веселка. Тому на противагу братові , були вони чесними , дуже сміливими , палко любили рідну землю і готові були життя своє віддати за неї.
    Узнали якось Денис та Зореслава , що батько їхній та старший брат Ос разом з родичами княгині готують зраду проти Києва , проти рідної Руси України , і вирішили княжич та князівна якось  зарадити цьому лихові , бо не могли допустити , щоб на їхній славний рід упала така ганьба.
    Залиившись якось на одинці з батьком , спробував Денис відмовити його від зради , Але князь страшенно розізлився і кинувся на сина із мечем. Дениско старший був сильнішим за юного князенка , тому переміг його , зв'язав і кинув на голодну смерть в глибоке підземелля.
    А Зореслава була в цей час на полюванні разом з Осом. Вона відкликала його набік і стала показувати усі принади рідної землі. Казала : "Подивись , Осе, які чудові гаї!Які сині ці річки і джерела! Яка смачна в них вода! Це - наш край, Осе! Невже ти зрадиш його і віддасиш на поталу чужинцям? Не роби цього! Та Ос тільки засміявся зухвало у відповідь і сказав: "Не порадниця ти мені! А діятиму я заодно із батьком своїм та родичами матері своєї!"
    Скрикнула тоді розгнівана князівна : "Тоді краще умри! Просвистіла в повітрі стріла , пущена її рукою , і впав зрадник  Ос на землю наче скошений бур'ян.  А Зореслава скочила на коня і помчала до замку. Там стріла її стривожена дівчина - Веселка і розповіла , як скарав її Дениса старий батько-князь. Удвох стали вони шукати в підземних ходах зв'язаного княжича. Знайшли його , розвязали , принесли Денисові їжу та теплий одяг. Потім стали шукати другий вихід в підземелля. І доля усміхнулась їм - знайшли.
    Обнялися брат і сестра біля виходу на прощання і сказала тоді Зореслава: "Брате мій! Немає тобі вороття у рідний дім! Тому йди між прості люди , що живуть навколо Кремінного яру... Батько не шукатиме тебе , бо вважатиме що ти загинув голодною смертю в підземеллі. Ти сильний і витривалий , тому ніяка праця не злякає тебе. Знаю , що рід твій буде численний і довговічний. Прийде час, коли один із твоїх нащадків знову запанує в Кременці , відбудує наш замок і поверне добру славу нашого роду.
   Розійшлися врізнобіч Денис та Зореслава. Він попрямував униз до людей , а вона пішла назад у палац. Та не дійшла. Через прокляття матері-княгині  залишилась навік у підземеллі. Стереже прекрасна Зореслава незчисленні скарби Мокосіїв і жде приходу нащадка брата свого - княжича Дениса. Бо ж тільки він може добрим своїм вчинком звільнити Зореславу від лихих чар і повернути добре і'мя славному колись родові.
   А зрадника Оса поховали воїни на тій горі , де було його вбито. І назвали її люди Осовицею. На місці того захоронення ніколи не ростуть ні дерева , ні трава, ні квітка. Бо не може рідна земля ще й досі простити Осові його зраду...

                                                                                                    Неоніла  Крем'янчанка

ЛЕГЕНДА ПРО ДІВОЧІ СКЕЛІ

   Он там , під вершиною сусідньої гори стрімко підносяться в небо сірі громаддя скель. Мов тонкі свічі біліють поміж каміння вічно юні берізки. Це ті темночолі скелі називають Дівочими. Про них розповідають дивну і сумну легенду...
   Давно це було - десь у чотирнадцятому столітті , а може ще й раніше. У ті часи на наш край часто набігали татари , розорюючи і спустошуючи його. Вони з'являлися завжди зненацька, вбивали старих і малих  , а молодих і дужих брали у полон , бо то був живий товар - ясир - за який на далеких невільничих базарах Кафки та Стамбула заможні турецькі паші платили дзвінкою золотою монетою. Товар і справді був добрий - мускулисті дужі і гарні статурою юнаки , звичні до будь-якої роботи і ніжні , мов лісові квіти , красуні-дівчата - кароокі , довгокосі , співучі, виховані батьками не для біди та неволі , а для щастя.
   Наскочила на Кременець орда саме у Великдень.
   День тоді був сонячний і прегарний. Вся кременецька молодь після закінчення святкового Богослужіння зібралася на високій Красногірці. Юнаки та дівчата бавилися на горі , співали веснянок , водили гаївських хороводів. Молоді крем'янчанки плели із весняних квітів барвисті вінки і одягали їх на голови своїм обранцям. Від квітів та святкового вбрання молоді вся Красногірка була схожа на велетенський барвистий квітник. Веселий сміх і молодечі жарти линули довкола.
   - Ой, весна-весна! Ти весна красна! Що ти нам , веснонько , принесла? - дзвінко виводила перша крем'янецька красуня - Олеся Жмурівна і , тримаючись із подругами за руки . білою лебідкою пливла в повільному гаївчанському танці. Яскравим рум'янцем горіли її личка. Молода , вродлива раз по раз нишком зиркала з-під чорних брів на ставного коваля Славуту , що стоячи осторонь у колі юнаків , не відводив від неї закоханого погляду. Це ж учора при світлі весняних зірок він , синьоокий Славута . признався їй , що проситиме у старого Жмурича її руки. "Кохаю я тебе , моя лебідонько! Життя без тебе не мислю!  Нікому-нікому тебе не віддам".- шепотів їй гаряче і стискав у сильних молодечих обіймах.
   Мов ніжний білий птах , плине у танці красуня Олеся. У шовкову косу її вплетені пучки весняних квітів , великі карі очі струменять золотими іскорками щастя. Весело і хороше їй , бо ж день сьогодні такий гарний , бо палко кохає її найкращий хлопець у Крем'янці . бо й самій їй не байдужий він.
   Бавилась молодь на веселій Красногірці. Шедро розсипало своє тепле проміння яскраве весняне сонце. А старші крем'янчанки у цей час  відпочивали в затінку біля своїх  хат і вели статечні розмови з гостями та сусідами. Ніщо не віщувало лиха.
   І раптом затьмарилось сонце і день з ясного став чорним - не відомо звідки налетіли татари. Ординські коні втоптали в куряву свіжі дівочі вінки, запалали смолоскипами білі хати , а весела гора Красногірка почорніла від крові тих, хто здумав оборонятися від нападників.
   Бачила Олеся, мов дикий тур бився із нападниками молодий коваль Славута. Добрий десяток ворогів поклав він ударами свого важкого дубця. Та вразила сміливця в саме серце ординська стріла і впав юнак на шовкові трави Красногірки , заливаючи їх своєю молодечою кров'ю. Розкинув він широко свої дужі руки , наче хотів востаннє обняти рідну землю , прикрити собою від лютих ворогів. Прошепотів Славута ніжно до Олесі "Прощай". І згасли навіки його синьо-небесні очі.
   Забувши про все, кинулась красуня до свого коханого , впала лебідкою  на його закривавлені груди і закам'яніла від горя. Не відчула навіть , як блискавкою злетівши у повітря , чорний татарський аркан змією опустився на її ніжну шию.
   Цілий день лунали в місті брязкіт зброї та стогони вмираючих , курилися в небо чорні дими. Заскочені зненацька крем'янчани були переможені.
   Надвечір , поділивши між собою ясир і навантаживши вози награбленим добром, татари рушили геть. Та сонце швидко сховалося за горами і вони змушені були заночувати на окраїні міста. Ординці зігнали бранців докупи і примусили їх сісти на землю. Виставивши довкола сторожу , татари запалили кілька багать і стали вечеряти. Ласували пареним кінським м'ясом , весело джерготали поміж собою , радіючи з багатої здобичі. Яерез деякий час , обговорюючи події того дня , вихваляючись один перед одним своїми подвигами , ординці зовсім забули про полонених ,котрі із скрученими мотуззями руками та ногами сиділи неподалік.
   Знеможені боєм , прибиті горем , бранці мочали. Кожен із них сьогодні втратив когось близького : хто  - батька, хто - сина, хто - мужа, хто - нареченого...
   Трохи далі від інших сиділо кілька дуже вродливих дівчат. То були найкращі крем'янецькі красуні - найдорожчий ясир. Їх охороняв окремий вартовий. Вони теж довго мовчали. Але потім почали стиха перемовлятися поміж собою.
   "Сестриці, що ж буде з нами тепер?" - запитала сумно тендітна чорнява Катруся.
   "Що буде?Завезуть кляті бусурмани на край світу і продадуть, як худобу, на базарі нехристям-турчинам для забави!",- з гнівом та болем у голосі відповіла їй кароока Олеся , відірвавшись від своїх гірких думок.
   "Ой , лишенько , бідні наші голівоньки! Доля наша нещасливая!.- затужили , заголосили невільниці.
   "Не плачте , подруженьки! Татарин погано звязав мені руки - видно боїться попсувати їх мотуззям. Якщо мені вдасться якось звільнитися , то утечем. Слідкуйте-но, чи не засне цей клятий вартовий."- звеліла тихо Олеся. Тяжке горе і пекуча ненависть перетворили її із тихої лебідки на безстрашну соколицю.
  Було далеко за північ , коли вартовий таки  задрімав. Тихо звільнившись від мотузяних пут , Олеся допомогла зробити те ж саме своїм подругам. А потім всі вони кинулись до найближчої гори і зникли в густому лісі. Та видно в нещасливий день народилися дівчата , бо татарські вартові помітили втікачок і з галасом кинулись за ними.
   Мов сполохані сарни , мчали красуні на гору , а за ними , як мисливські хорти , неслись хижі ординці.. Вони були сильніші і швидко оточили бранок з усіх боків , не даючи їм вислизнути від погоні.
Ось і вершина гори , а на ній розкидані одна побіля одної високі сірі скелі. Але і тут нема дівчатам порятунку! Вибралися відважні красуні на найвищу скелю і завмерли. Довкола них лунали голоси ворожі і вогняне кільце із смолоскипів ставало вужчим кожну мить. Шляху для втечі більше не було!
   "Дівчатонька, подруженьки! Не дамося на поталу ворогам! Бо краще смерть , аніж життя в  неволі. Ви знаєте , сьогодні вмерли наші батьки і наречені , але вони залишилися навіки вільними! Давайте і ми сплетемо наші коси разом і кинемось зі скель вниз! Хай ми умремо , та не підемо в неволю!",- прошепотіла Олеся.
   Сльози та відчай забриніли в очах красунь. Ой як би жаль було  їм розлучитись із цим чудовим світом! Як жаль було свого юного життя Адже так багато було ними ще на цій землі недомовлено , недоспівано, недолюблено... Але ненависна чужина та гірка неволя були страшніші смерті! Тому через хвилю вагання дівчата розпустили свої коси , а потім довге шовковисте волосся сплели в тугий єдиний вузол. І, коли татари підступили зовсім близько , красуні кинулись вниз в провалля. Вони загинули , розбившись об каміння , але рабинями не стали.
    І зрозуміли тоді вороги , що можна полонити тіло , але гордої, волелюбної української душі їм у полон взяти ніколи не вдасться.
   Залишившись без найкращого ясиру, пішли татари у свої степи. Тіла мужніх кремянчанок перетворились на тендітні берізки. А самі скелі з того часу люди стали називати Дівочими - на честь нескорених українок.

                                                                                     
                                                                                            Неоніла  Крем'янчанка


  ЛЕГЕНДА ПРО ДІВОЧИЙ МОНАСТИР


   Кажуть , що колись на Дівочих скелях стояв монастир імені Пресвятої Діви Марії. Заснували його дівчата , яких Божа Мати визволила від татарської неволі.
   Коли дівчина-Веселка втратила своїх вихованців - Дениса та Зореславу Мокосіїв , вона пішла в той монастир і заснувала при ньому школу , в якій виховувала дівчат патріотками рідної землі. Цю школу дуже ненавиділи вороги України , а найбільше - нечистий на ім'я "Чорна Зрада". Хотів він знищити цю школу будь-якою ціною. Спробував затопити , та вода зупинилась біля підніжжя монастиря. Спробував спалити - вогонь теж зупинився мов укопаний. Зролумів тоді "Чорна Зрада" , що то сам Бог оберігає школу Веселки і монастир.
   Довго літав нечистий по світу , вивідуючи, як би то знищити монастирґ І нарешті вивідав , що у Духа Моря є чарівний камінь , над яким Бог не має сили.
   Полетів "Чорна Зрада" до Морського Духа і став просити: "Позич мені свій камінь , щоб міг я монастир розбити". "Не можу я тобі його дати ",- каже Дух Моря - бо камінь цей закриває отвір, через який витече все моє море". Але "Чорна Зрада" не вгавав : "Позич!Позич! Я дам тобі за нього свою найчарівнішу бранку! А коли я поверну камінь Ти віддасиш її  мені назад. Згодився Дух Моря на такий обмін. Привів нечистий свою наймилішу бранку, котру дуже любив і Морський Цар замкнув її у своєму кришталевому палаці. Схопив "Чорна Зрада заповітний камінь і помчав до монастиря, а Дух Моря заткнув дірку своїм тілом і став чекати.
   Піднявся "Чорна Зрада" високо в небо і жбурнув зі всієї сили чарівний камінь на монастир. Загинули всі , хто жив у ньому. Залишились одні руїни. Але і камінь теж загинув - він розсипався на дрібні піщинки.
   Закричав страшно нечистий , бо не міг вже повернути каменя Духові Моря, не міг повернути собі свою милу. З того часу щоночі збирає він в мішок дрібний пісок з чарівного каменяі ніяк зібрати не може. І в місячному сяйві часто видно його довгу чорну постать  і чути жалісливе скавуління - то "Чорна Зрада" плаче за своєю милою, якої йому вже ніколи не повернути.
   А вона живе собі щасливо в кришталевому палаці і просить Бога , щоб нечистий ніколи не повернув Морському Духові чарівного каменя, Щоб Дух Моря довіку сидів на своїй дірі і стеріг своє море.
   З Дівочого монастиря не залишилось жодного уламка, але місце те люди  й досі називають Дівочими горами.

                                                                                             Неоніла  Крем'янчанка

ЛЕГЕНДА ПРО ПРИМХЛИВУ КОРОЛЕВУ

Після падіння Київської Русі багато літ Крем'янцем володіли поперемінно то польські, то литовські магнати. На початку 16-го століття король Польщі Сігізмунд І подарував містечко своїй дружині - італійці Боні - норовистій і примхливій жінці. Зацікавившись дарунком , вона невдовзі прибула сюди. Не одна приїхала - разом із численним кортеджем своїх слуг та фаворитів. Ціла низка розцяцькованих карет котилась кременецьким шляхом, здіймаючи сиві хмари куряви. А спереду і ззаду валки шалено гарцювало верхи по сотні королівських жовнірів.
    Коли процесія під'їхала до замку, її зустрів біля воріт із хлібом-сіллю сам староста Крем'янця. Та королева наче і не помітила його. Лиш гордо усміхнувшись на привітання , звеліла кучеру, щоб їхав далі. Аж в'їхавши у двір , кортедж спинився. Італійка ледь удостоївши присутніх  манірним кивком голови , поволі вийшла із карети , спираючись на руку рознарядженого , мов павич , високого і стрункого графа - свого улюбленого фаворита. Вона була молода і красива.
Червоне її вбрання палахкотіло , наче жар , а в чорне , мов вороняче крило , волосся були уплетені великі білі перли.. Коли заморські срібні черевички донесли вродливу королеву до кінця гори , її бездонні очі загорілись диким блиском.  І  всі присутні зрозуміли, що Боні сподобалось маленьке і чисте місто , а особливо - незаймана природа його околиць , така ж дика і неприборкана , як характер самої італійки. "Непоганий дарунок!- вигукнула королева , звертаючись до красеня-фаворита, що супроводжував її.- Але цій красі, я думаю, чогось не вистачає! Ах! Добре б оживити дикий край , чимось казковим , незвичайним! Я хочу мати тут щось неповторне! Якісь сади Семираміди чи щось подібне! Я хочу мати щось таке, чого нема в сусідніх королев! Придумайте ж для мене щось казкове , о, Феліксе! Ви ж говорили , що здатні на усе заради королеви!" Вона примхливо тупнула ногою і подивилася вимогливо на фаворита-павича.
    "Ваша величносте! Сади Семираміди вже були. А чом би вам не наказати прокласти між горами висячий чудо-міст?" - з усмішкою промовив кавалер і враз схилився у поцілунку над всіяною перснями рукою королеви.
   "О, ця ідея - неповторна! Висячий міст над озером - це прекрасно!"- гукнула знов смаглява королева , і її очі запалали дико. Недбалим рухом віяла вона покликала до себе старосту міста, котрий негайно підійшов до неї і зігнувся у низькім поклоні.
   "Наказую вам завтра вранці зібрати на подвір'ї перед замком всіх чинбарів з Крем'янця і довколишніх  земель! - із притиском сказала королева.
   "Слухаю ясновельможну пані!"- ще нижче поклонився староста і кинувся бігом виконувати наказ.
   А королева з фаворитом-павичем і свитою своєю попрямувала в замок , де ждав її бенкет.
   На другий ранок на подвір'ї замку зібралось більше сотні чинбарів. І староста проголосив перед ними наказ її величності - побудувати за три тижні між горами Замковою й Чернечею із шкір висячий міст.
   А королева у цей час сиділа збоку у зручному кріслі-троні , накритому зверху килимом м'яким. Вона кивала схвально головою. А довкола неї стояла вся її придворна свита.
    Вислухавши промову , чинбарі здивовано переглянулися поміж себе , а потім стали про щось сперечатись тихо. А потім сколихнулись їх ряди і вийшов наперед широкоплечий гарний велетень - чинбар Дмитро.
    Під полотняною сорочкою на його грудях , мов струни , випиналися могутні мязи - професія його була важка і потребувала неабиякої сили. Вітер перебирав русяві пасма його неслухняної чуприни. А зеленаві очі юнака дивилися на королеву мудро і суворо.
   "Ясновельможна пані! - промовив він , приклавши праву руку до грудей,- дозвольте чинбарю сказати слово!"
   Італійка махнула на знак згоди рукою і зачудовано подивилася на велетня. Але вже від перших його слів вона спочатку зблідла , як стіна, а потім стала  в гніві червоніти , мов кинутий в гарячу воду рак.
   "Королево , - промовив голосно Дмитро,- Ми всі  ремісники , але весь цей край нас знає , бо носить одяг і взуття з обробленої  нами шкіри! Ми горді з того , що своєю працею приносимо користь людям. Але що доброго буде їм із витівки, котру ви загадали? Міст шкіряний - то нерозумне і неможливе марнотратство! З тих тисяч шкір, котрі підуть на нього , можна зробити взуття для всіх сиріт , котрі живуть у ваших володіннях! Ви б краще їм дали такий дарунок, королево!Одумайтесь! Нащо вам чудо-міст? "
   Мов ужалена змією, підскочила тут Бона-італійка. Куди й поділася її легка манірність. Красиве до цих пір обличчя перекривила дика лють. Із хрускотом посипались уламки тонкого віяла із її рук , і коли вона знесла вгору тонкі пальці, здалося , що вона хоче задушити в них цього ремісника , що смів їй заперечити. Забувши про придворний етикет , вона несамовито закричала : "Як смієш ти , холопе , смерде , так говорити з панею своєю? Мабудь  забув , нікчемний, хто я є? Я - королева ваша і мої бажання - це закон! Чи ти цього не знаєш? Як ти посмів мені таке казать? Гей, ви жовніри! Схопіть цього нахабу! Прив'яжіть он до того стовпа і дайте йому сотню канчуків! Хай знає , як перечити королеві! А ви! - звернулася до чинбарів - Негайно починайте будувати!"
    Де не взялися  жовніри і мудрого Дмитра скрутили й люто покарали. Він мужньо кару зніс , пощади не просив , лиш тихо шепотів , мов сам до себе: "Немудра і безсоромна королево!Будь проклята навік!"
    Скаравши, жовніри лишили його біля стовпа напризволяще. І цілий день , аж до заходу сонця терпів він люту біль і дику спрагу. Аж уночі товариші його тихенько відвязали і відвели додому.
    Три тижні королева в замку справляла з панством то бенкети, то бали. Три тижні панство їло і пило, і під оркестр мазурки танцювало...
    Три тижні чинбарі з Кременця робили чудо-міст. Найлегші і найміцніші шкіри вони зшивали жилами биків в одну широку і довгу смугу. А коли пошили , на плотах її простягли між берегами озера. А потім з допомогою міцних канатів натягли цей диво-міст поміж Замковою й Чернечою горами і закріпили, прив'язавши до кількох десятків важких стовпів з обох боків , і ось вже міст готовий!
    В той день внизу , край озера , зібрались сотні городян , щоб подивитися на дивину. Немов живий  комашник вирував на берегах.
   Жовтий шкіряний міст із тонкими плетеними перилами тихо похитувався  у височині і схожий був на справжню казку. Люди зачудовано дивилися на нього і лиш стинали в подиві плечима та хитали скрушно головами - чого лиш не придумає від нічого робити ясновельможна пані.
   Аж ось з'явилася і королева!
Вся розцяцькована , в шовках і діамантах , вона зайшла в золочену карету й махнула владно візнику рукою. І коні , стримувані слугами з боків , поволі рушили вперед. Вони налякано хропли , але усе ж скорялись.
   Народ завмер , що ж буде далі? Майже під небом по мосту пливла красива роззолочена карета. А як же в ній раділа королева? Вона плескала у долоні , мов дівча , бо з висоти було чудово видно прекрасні крем'янецькі краєвиди , білі будиночки, неначе іграшкові , високі бані церков та костьолів , що піднімалися серед зелені садів , широке дзеркало міського озера і два мости на ньому - великий і малий. Великий , знала королева , здавна доглядають міські багатії , ну , а малий - прості міщани. На тих містках і на берегах було доволі люду - усі такі малі , немов мурахи, і всі дивились вверх на королеву.
   "О, Феліксе, тепер я маю чудо , якого ще ні в кого не було!"- сміялась і плескала у долоні Бона. А зблідлий фаворит натужно усміхався із глибини карети , бо у його душі посівся дикий страх.
   Нараз над ставом пролунав жахливий тріск , неначе рвалось щось , і люди унизу побачили , що диво-міст розпався. З розпачливим іржанням і воланням , все, що було на ньому стрімко полетіло вниз - карета , коні , слуги. А вслід за ними чомусь повільніше у став упала й королева.
   "Мабуть то справдилось моє прокляття , Боно!  Оце тобі покара за примхливість і жорстокість",- тихо промовив чинбар Дмитро. Одужавши він теж стояв у натовпі людей і бачив все на власні очі.
   Всі думали , що королева вбилась. Та вередливій Боні пощастило - загинули лиш слуги і карета , та ще любимий фаворит , вона ж лишилась живою , хоча й упала з висоти в чотири сотні метрів. Володарка Польщі на той раз відбулася лиш переляком й соромом великим - широке і міцне шовкове плаття , натягнене на дротяний каркас їй послужило наче парашут.
   Ох і сміялися ж з неї городяни , пригадуючи дивний той політ і мокру некрасиву королеву, котру рибалки витягли із ставу.!
   Осміяна , освистана людьми невдаха -королева скоро зникла з міста , щоб більше ніколи в нього не повертатись. Без почестей , без проводів гучних вона вночі покинула Крем'янець. Їй страшно соромно було , що ті , хто мав би перед нею трепетати , сміялися з неї щиро і відкрито! Тому при темряві , а не при світлі дня поїхала назад різнокольорова кавалькада.
   Ще майже двадцять років Бона іздалеку правила волинським містом через своїх старостів-поляків. Вона нещадно обкладала городян податками (щоб більше не насміхались), вивозила усе добро , яке могла , ксьондзів-католиків прислала для упокори...На березі ж ставка на честь свого спасіння звеліла збудувати великий кам'яний костьол...
                                                                                     
                                                                                             Неоніла  Крем'янчанка

ЛЕГЕНДА ПРО ДИВНЕ ОЗЕРО

       Давно це діялось - ще коли Крем'янець був зовсім молодим. Налетіла зі степів незліченна орда. Стала оточувати місто зусебіч. Мов зграї чорних воронів, снували тисячі ворожих вершників довкола замку , у якому заховались городяни , і з кожною годиною вороже військо все прибувало.
      Побачив крем'янецький воєвода , що ворогів набагато більше , ніж його ратників і бій буде не на життя , а  на смерть і тяжкі думи захмарили його мудре чоло. Довго він думав, як урятувати місто - і нарешті збагнув. Покликав до себе вартового ратника і наказав зібрати перед свої очі всіх всіх молодих кременецьких дівчат.
     І ось стоять вони  перед ним - стрункі, високі, ясночолі, довгокосі. Не дівчата, а справжнє диво! Кожна могла б позмагатися вродою із найкращими заморськими красунями!
     Довго мовчки милувався дівами старий воєвода , а потім проказав : - Діти мої! Тяжка година настала для нашого міста! Можливо , завтра всім міщанам і моїм ратникам доведеться загинути захищаючи рідну землю! Але я не можу допустити, щоб на цьому життя Кременця скінчилося!  Тому велю вам - ідіть далеко в гори і ждіть там. Якщо місто загтне - збудуйте нове і народіть багато синів, щоб було кому постояти за рідну землю! З кожної сотні своїх ратників дам я вам для охорони і продовження роду по десять найкращих. Сьогодні вночі через підземний хід ви покинете замок. Хай щастить вам!
    Прекрасні діви скорилися наказу воєводи і коли землю облягла темрява, вони попрощавшись зі своїми рідними, спустилися в підземний хід. Пішла із ними і Оляна - дочка воєводи. Довго прямували діви і вибрані ратники вогким і темним підземеллям , освітлюючи собі шлях яскравими смолоскипами. Вийшли аж під ранок далеко в горах. Там поселившись у мисливській хижі , стали чекати - що ж пошле їм доля?
     А у цей час вороги зусебіч кинулись на замок. Але мужні оборонці відкинули нападників. І так повторювалось сотні разів. Кілька днів тривала облога замку, але вороги не могли нічого вдіяти із ним.
    -Ці люди такі ж тверді і незрушні, як камінь-кремінь, на який багата їх земля! Недарма й саме місто зветься Кременцем! - вигукнув ворожий хан. А потім звелів своїм ординцям залишити замок в спокої  і грабувати всі довколишні поселення.
    Один із загонів випадково натрапив на мисливську хижу, де переховувались крем'янецькі дівчата. Кинулись татари на них , але впали додолу , пронизані стрілами воєводних ратників. Лише одному з ординців пощастило утікти . І привів той татарин невдовзі за собою всю ворожу рать. Зі зборєю в руках зустріли їх молоді крем'янчани . Мов соколиці билися з ворогами дівчата, мов орли, рубали чужинців воєводині ратники. Дорого віддали вони своє життя  -  хоч самі всі погинули, але й ворогів немало зі світу звели.
     Потекла кров юних дів та мужніх воїнів по святій землі і народилось із неї на горі чудове озеро з водою чистою, мов кришталь.
    Коли татари не змогли підкорити замок, подалися ні з чим назад у степи, стали городяни шукати в лісі молодих , але не знайшли. Побачили вони серед діброви тільки незначне досі озеро, що колтило свої срібні хвилі біля напівзгорілої мисливської хижі. Навколо видно було сліди недавньої битви , але тіл загиблих ніде не було.
     Набрала тут жінка воєводи озерної води в долоні і омила нею своє обличчя. І о диво! На очах у всіх стала вона раптом молодшати , аж поки не перетворилась на ту прекрасну юну дівчину, якою була ще колись до свого заміжжя! Дивився воєвода на свою дружину і з подиву не міг промовити і слова. Дивилися на неї люди і ніяк не могли зрозуміти - що ж за диво перед ними діється?
    Але дуже мудрим був воєвода. Тому невдовзі відкрилася йому причина того чуда. І мовив він до людей : "Наші діти загинули, але вони віддали нам молодість, щоб ми могли продовжити свій рід , щоб могли боронити рідну землю від нападників. Скупайтеся ж , краяни. в озері, станьте знову молодими та дужими, щоб нікий ворог не міг нас перемогти!"
   І купались городяни в озері. І ставали їхні тіла знову молодими, а серця - сміливим та мужніми. Ніякий ворог не лякав їх тепер!
    Рознеслася невдовзі вістка про чарівне озеро із цілющою водою по всіх довколишніх землях. Дійшла вона і до вух злого татарського хана. Захотів він і собі омолодитися і рушив зі своїм військом знову під стіни Крем'янця. Прийшовши , послав гінців до воєводи.
    -Не буду чіпати міста, якщо покажеш мені дорогу до свого Диво-озера. Відмовив йому воєвода, бо не для чужинців те озеро!
     Тоді став розлючений хан воювати з крем'янчанами. Але нічого зробити їм не зміг, бо ті, що були поранені чи стомлені, ходили вночі через підземний хід до озера, купались в ньому і чарівна вода зціляла їхні рани, відновлювала втрачені сили.
    Не змогли подолати чужинці мужнього крем'янецького люду!Стали вони тоді самі шукати чарівне Див-озеро. І знайшли. Але диво-вода цілюща стала просто на очах у них зникати.
Кинулись вороги до неї - а найперший татарський хан. Стали вони битися поміж собою за право доторкнутися до чарівної води, стали рубати один одного шаблями, колоти кинжалами. А вода на той час зовсім зникла. Тільки чорна твань чекала на ворогів. Поглинуло вязке та глибоке болото чужинців. Навіть сліду від них не залишилося!
   А озеро невдовзі знову наповнилось цілющою водою... І далі служило своїм краянам, омолоджуючи їх, надаючи їм сили та мужності...
   Де ж зараз та чарівна вода? За які гріхи свого народу зникла вона в озері, а семе воно із Дивного стало Гнилим? Обмити б в чар-воді увесь наш люд! Очистити його від усякої скверни! Щоб байдужі знову стали палкими та щирими, щоб манкурти пройнялися духом любові до своєї землі, щоб загребущі витрясли зі сховків свої багатства, нагодували та ощасливили за них всіх голодних та скривджених, щоб питущі відкинулись назавжди від сумнівного зілля, щоб усі злі стали милосердними, підступні - чесними, а страхопуди - мужніми й сміливими.
                                                                                                           
                                                                                                                 Неоніла  Крем'янчанка
                                                                                       

ЛЕГЕНДА ПРО П'ЯТНИЦЬКИЙ ЦВИНТАР


     В самому центрі Крем'янця, поблизу гори Черчі, на відкритій сонячній галявині розкинувся невеликий старовинний козацький цвинтар. У народі звуть його П'ятницьким. Рівними рядами, мов козацькі воїни в строю височать сірі кам'яні хрести. Вони вищерблені вітром і дощами, деякі наполовину вгрузли в землю, але стоять рівно і несхитно, мов грізні кам'яні вартові.
    Один хрест у формі бандури - тут похований козак-бандурист. Щовкові трави тихо шелестять довкола , і якийсь дивний настрій охоплює кожного, хто забреде сюди. Якщо добре прислухатись , то можна почути, як вітер стиха перебирає струни кам'яної бандури і вона бринить-розповідає нам , козацьким нащадкам , легенду про загиблих запорожців.
   Давно це було. Тяжкі часи витали над землями Західної України. Польська шляхта, що їх окупувала, грабувала селян і міщан, знущалась над українцями, нівечила їх культуру і звичаї, нищила церкву, скрізь насаджувала унію. Тяжкий стогін поневоленого народу докотився до славного Запоріжжя і болем відбився у серцях козаків-лицарів. Вирішили вони йти війною на шляхту, рятувати з біди братів-українців і церкву православну.
    В кінці вересня 1648 року козацький полковник Максим Кривоніс із семитисячним військом пішов під мури Крем'янецької фортеці. До нього приєдналось три тисячі місцевих ополченців на чолі з Колодкою. Вони оточили замок і почали його облогу.
    Там, у замку, на той час переховувалась шляхта із всіх довколишніх земель.
    Шість тижнів тривала облога замку. Ніяк не могли козаки-сміливці взяти кам'яну твердиню , що височіла на вершині трьохсотметрової стрімкої гори. А шляхта не здавалась, бо мала вдосталь запасів пороху, куль та їжі, а в глибокій криниці, вирубаній у скелі на замковому дворі , була джерельна вода.
    Облога вже знесилювалась, от-от вона мала захлинутися. І ось в цей час один із козацьких ватажків запропонував пробратися вночі до фортечної  стіни над самим урвищем і підірвати її. Там у твердині був похований погріб, а охорона була найслабша, бо нападу з боку урвища шляхта не сподівалася.
     І став Максим Кривоніс після військової ради шукати добровольців , щоб підірвати мур фортечний. Вийшов він до козаків з непокритою головою , окинув їх своїм поглядом орлиним і сказав: "Потрібно мені , браття , кілька козаків-підривників. Не можу я вам наказати  йти на вірну смерть , але фортецю слід узяти - там вороги народу нашого.!"
    Зголосилися на це завдання сім козаків-сміливців і серед них загальний улюбленець - бандурист Остап , чия пісня не раз скрашувала козакам хвилини відпочинку і надихала їх на подвиги перед боєм. У нього із шляхтою були свої рахунки. Його кохану , карооку красуню Оксану взяв силою пан до своїх покоїв, поглумився над її честю , і вона потім втопилася з горя в панському ставу.
    І от настав вечір. Притих козацький  табір перед штурмом. Одні відпочивали, інші чистили свої шаблі та набивали мушкети.
    І тут над табором зарокотала бандура , і чистий голос співця-бандуриста злетів над козацькими головами:
                                  Ой на горах сніги лежать,
                                  по долинах води стоять,
                                  а по шляхах маки цвітуть.
                                  То ж не маки червоненькі -
                                  то козаки молоденькі -
                                  битим шляхом ідуть...
        До півночі співав Остап козакам їх улюблені думи та пісні - і про Байду, і про Марусю Богуславку , і про втечу козаків-невольників із турецької неволі. Слухали козаки і мовчки пускали кільця диму із глиняних люльок.
      А наостанок заспівав Остап думу, від якої на очах в декого з мужніх запорожців, що ніколи не плакали, з'явилися непрохані сльози , - "Думу про смерть козака-бандуриста"
                                    Бандуро моя мальованая,
                                    де ж мені тебе діти ?
                                    А чи у чистім степу спалити
                                    і попілець по вітру пустити?
                                    А чи на могилі положити?
                                    Нехай буйний вітер по степах пролітає,
                                    струни твої зачіпає,
                                    смутнесенько, жалібнесенько
                                    грає - виграває...
        Коли проспівали перші півні , попрощався Остап  з побратимами "Не поминайте, братці, лихом. Помоліться за душу православну!" Разом з іншими добровольцями попрямував він у темінь до фортеці. А на деякій відстані рушило до твердині усе козацьке військо.
      Серед ночі страшенний вибух потряс довколишні гори. Частина фортечної стіни з гуркотом обвалилась , і в пролом ринули козаки.
       Фортецю було підкорено, шляхту взято в полон , а її майно роздано бідним міщанам та селянам.
      Але під обломками підірваної стіни загинули всі підривники і багато ще козаків поклало свої голови в бою на замковому дворі.
      На ранок козаки, міщани та селяни копали довгими рядами могили на невеликому сонячному пагорбі над містом. Злипались від поту чуприни, а стальні заступи тяжко вгризалися в кам'яний грунт. І ось на горб рушили козаки з непокритими головами, несучи у відкритих домовинах загиблих. Вітер перебирав шовкові їх оселедці , а сонце бавилося у відблисках коштовної зброї. Схилилися в жалобі над вбитими корогви та бойові знамена. Почалася панахида. А коли скінчилась , то сонце вже сіло за гори.
   " Не годиться хвати героїв за пітьми, - сказав до козацтва Максим Кривоніс, - поховаємо їх удосвіта. А зараз пом'янімо побратимів наших і спочиньмо!"
    Заснуло живе козацтво поруч із загиблими. Не йшов сон лише до Максима , боліло йому серце , бо багато козаків загинуло при штурмі фортеці. Лише під ранок поринув полковник у сон.
    А коли усі прокинулись від перших сонячних променів , то не знайшли загиблих - вони зникли. І тільки на місці домовин стояли довгими рядами сірі кам'яні хрести , мов дивні вартові. І один з них у формі бандури - хрест кобзаря Остапа.
    Сурма кликала в похід. Козаки-запорожці далі рушили - визволяти Вкраїну від ворожої шляхти. А на П'ятницькому цвинтарі залишились стерегти рідну землю від ворогів кам'яні козацькі вартові.
     В ніч на Великодню п'ятницю - кажуть крем'янецькі старожили - засвічується над цвинтарем дивне сяйво - то встають із могил козаки, щоб подивитися, чи все добре на рідній землі, чи воля ще в кайдани не закута, чи не перевелися ще сміливці-молодці на Україні , котрі можуть пожертвувати власним життям заради долі народу. І довго лунає над містом козацьке: "Слава! Слава!"


                                                                      Неоніла Крем'янчанка 


ЛЕГЕНДА ПРО  СИЧІВКУ

          Коли йшли з боями через Кременець загони Максима Кривоноса то в одному
 з них був козак на ім'я  Свирид Сич. Гарний то був козак , молодий, дужий та сміливий.
      Впала йому в око кремянчанка Марія.Побачив він її біля криниць - "корит" , коли воду набирала якось вранці ( є у Кременці й досі під горою джерела , а в них були  вставлені
 деревяні корита , на сьогодні вже залізні, по яких вода вниз стікає , корита ті були споруджені невідомо ким і не відомо коли). Задивився Свирид на Маріїну косу кучеряву , на стан тополиний , і вона теж на козака задивилася. Покохали вони одне одного.

     
Тільки не судилося їм щастя. ВІрний військовій присязі , пішов Свирид далі у похід з козаками.

Пообіцяв лиш , що кохатиме свою Марію до самої смерті. Довго тужила дівчина за коханим , занедужала на сухоти і померла.
        Через багато літ повернувся Свирид. Він зістарівся і вже не міг козакувати. Поселився поблизу того місця , де колись жила його кохана. Щоранку ходив до джерел - "корит" , просиджував там довгі години, схиливши в задумі свою голову. Мабуть він згадував свою кохану і першу з нею зустріч біля джерела. 
         Жив на тій горі Свирид Сич до самої смерті. Не одружувався, заснував школу січовиків і вчив у ній молодих хлопців військовому ремеслу. По смерті поховали Свирида , як заповідав - поряд із Марією , і посадили в головах у двох закоханих , що не поєднались при житті, явір та калину. А гору , на якій жив козак і досі кличуть Сичівкою - чи то через його прізвисько, чи через те, що січовиком був.



                                                                                                               Неоніла Крем'янчанка 

ЛЕГЕНДА ПРО БОГДАНОВУ КАПЛИЦЮ


      Недалеко від Кременця, за його західною околицею розташувалось мальовниче с. Підлісці. На краю села, біля підніжжя гори, стоїть каплиця, яку від віку люди називають Богдановою. Поруч з нею кришталевою водою б'є гірське джерело. А ще вище, вже на схилі пагорба сивіють кам'яні хрести на козацьких могилах. Звідкіля вони? Чому каплицю називають Богдановою? Нині вже годі дізнатися, можна лише гадати, що знайшли собі тут вічний притулок виснажені в боях і померлі від ран козаки і повстанці, що пробивалися на схід після трагедії під Берестечком влітку 1651 року. 
     Кажуть, що побудували каплицю козаки Богдана Хмельницького для свого гетьмана. Кілька тижнів стояли вони стотисячним військом на розлогих полях навколо Підлісець перед тим, як іти на Берестечко. Сюди щоранку приходив гетьман молитися. І ось остання ніч перед походом. Поснули козаки, виставивши сторожу. Затихло все, лише чути іржання розсідланих коней, та ще нічне перегукування сичів в гаях. Сплять козаченьки багатирським сном, не відаючи, що комусь з них доведеться повернутись сюди, щоб знайти тут вічну постелю.
    Не спить тільки гетьман Богдан. Стоїть він навколішки перед образами в каплиці, і лише відблиск воскових свічок грає на важкому оздобленому мечі, що тримає в руках гетьман. Його уста шепочуть слова молитви: «Допоможи, Господи, визволити народ мій! Стогне народ український в польському ярмі. Пошли йому чесності й відваги. Зроби так, щоб не було серед нас яничарів, що за ласий шматок із чужинських рук продадуть- проміняють рідну землю. Зроби так, щоб всі українці були схожими на моїх лицарів-козаків, яких я зараз веду за собою - безстрашних, чесних і мужніх. Дай нам єдності, Боже! Бо через відсутність її немає наш народ 5 достатньо сили, щоб навічно визволитись від ворогів. А мені дай мудрості, щоб об'єднати одвічно уярмлений і розрізнений народ, запалити у його серці жадобу волі, щирий вогонь мужності. Я завтра поведу своє хоробре військо на вирішальну битву з ворогами! Так мрію побачити свій народ навіки вільним! Пошли нам, Господи, перемогу!» 
    Ще не встало з-за гір сонце, як у ранковій тиші ожив козацький табір. Розітнув тишу веселий гомін козаків. Та ось вийшов із каплиці гетьман. Підняв над головою незвичайний дорогоцінний меч. Замовкли козаки, і мовив Богдан: «Гляньте, браття, на цей меч. Він подарований нам, щоб стати символом боротьби за вільну Україну, за віру православну. Сей меч, що привіз його митрополит Коритський, освячений в Єрусалимі, на гробі Господньому. То ж поклянімось, браття, на сім мечі: до останнього подиху боротись з ворогами за свободу землі батьківської, за нашу віру, за наше козацьке братство!». «Клянемось!» - прокотилось по козацьких лавах і гулко відгукнулось з вершин гір.
    Армія рушила в похід. Провівши поглядом останні лави побратимів, загорнув Богдан дорогоцінну реліквію в рушник і сховав його у потаємне місце неподалік від каплиці. А ще через кілька хвилин він вже скакав на своєму коні серед козацьких полків, ведучи їх на Берестечко. 
   Та не судилося Богданові здобути перемогу в Берестецькій битві. Зрадив його ненадійній союзник - татарський хан і захопив підступно у полон, обезголовивши козацьке військо. У кривавій січі загинуло багато тисяч козаків, покривши себе безсмертною славою.
    Після невдалої битви, відступаючи, військо Хмельницького знову проходило біля Підлісець. Тут , біля каплички поховані його померлі від ран побратими. З тих часів і називають люди цю капличку Богдановою. Існує повір'я, що той, хто віднайде Богданів меч, отримає силу і владу гетьманську навіки. 
                                                                               
                                                                                                                 Неоніла Крем'янчанка 


                              А пісня - це душа. З усіх потреб потреба, 
                             Лиш пісня в серці ширить межі неба. 
                             На крилах сонце сяйво їй лиша, 
                            Чим глибша пісня , тим ясніш душа.
                                                                                            І.Драч     
      
      Старовинні пісні рідного краю це як оберіг... Вони передаються із покоління в покоління. Колись їх співали наші бабусі і прабабусі , сьогодні їх співаємо ми...  Під рубрикою "Забута пісня мого краю" ми пропонуємо вашій увазі зібрані старовинні пісні кременеччини записані із уст старших людей  , і щиро віримо, що пісня не буде забутою, вона живе , вона буде жити , вона буде завжди переливатись у сріблястих переспівах наших земляків. 


     "Любив дівчину"


(Записано зі слів Ганни Комісарчук 
с.Млинівці ,Кременецького району

  1.Любив дівчину півтора року,
   А вона була на цілий світ.
   Ходив до неї рано і в вечір,
   Приносив її рожевий цвіт.

2.Одного разу прийшов до неї,
   Як мати з дому виїхала.
   Тоді я її сміло спитався,
   Кол дівчино будеш моя.

3. Як же я можу тобі козаче,
   Всю щиру правду говорити.
   До мене ходиш, мене голубиш,
   А в серці іншу можеш мати.

4. Ходи дівчино,щось тобі скажу,
   І вже на тому буде кінець.
   Ходи дівчино в святу неділю,
Станем обоє ми під вінець.
   

  "В неділю раненько"


(Записано зі слів Ганни Комісарчук 
с.Млинівці ,Кременецького району)

1.В неділю раненько
   Цвіте рожа біленько.
   Чом ти так сумуєш,
   Дівчино молоденеька?

2. Хлопець в війську служить,
    Нічого не знає,
    Що його люба дівчина
    До шлюбу ся збирає.

3.До шлюбу ся збирає
   Присягу приймає.
   Не той, не той мій миленький
   Що я його кохаю.

4. Хлопець з війська вертає
   Дівчину зустрічає,
   Подає праву рученьку
   І з нею розмовляє.

5. Дівчино, дівчино, 
   Де ти правду діла
   Як я ішови м до війська
   Ти три рази зімліла.

6. Козаче соколю
    Візьми мене з собою.
    Ми будем в світі жити
   Як голуб з голубкою.

7. Двчино, дівчино,
    Не треба так робити,
    Кому вірно присягала,
    З тим мусиш в парі жити.

8. В неділю раненько,
    Цвіте рожа біленька.
    Чого ти так сумуєш,
    Дівчино молоденька?
    
    

 "Ой не глибока та криниця"


  (Записано зі слів Галини Дунайчик 
с.Млинівці ,Кременецького району)

   1Ой не глибока та криниця,
       Що в ній орли купаються.
       Ой не щаслива та дівчина,
       Що в ню всі хлопці влюбляються.

   2. Ой не висока та береза,
       Що на ній листя жовтеє.
       А мене вдома б'ють-карають,
       Хоч пожалів милий мене.

   3. Я пожалів би тебе мила,
      Якби я думав тебе взять.
      Сьогодні вечір,завтра другий,
      Думаю тебе покидать.

  4. Ой намочила мать верьовку,
      Та й стала рідну дочку бить.
      А та їй гірко відказує,
      Хоча забий - буду любить.

 "Ой візьму я з рожі квітку"


(Записано зі слів Любові Тивонюк
 с.Млинівці ,Кременецького району) 
 1.Ой візьму я з рожі квітку,
     Та й пущу на воду.
     Пливи,пливи з рожі квітко,
     Та й до мого роду.

2. Пливла, пливла з рожі квітка
    Та й стала крутити,
     Вийшла з хати стара мати,
     Та й стала журити.

3. Пливла,пливла з рожі квітка, 
    Та й на воді стала.
     Ой чого ж ти моя доню
     Така марна стала?

4. Якби мене вода несла,
    То я б не крутилась.
     Якби мені добре було,
     То я б не журилась.
   


"Котилася бочечка"















(Записано зі слів Надії Тивонюк 
с.Млинівці ,Кременецького району) 

1.Котилася бочечка дубовая,
  А в ній горілочка медовая.
  А в ній горілочка медовая,
  З ким я її пить буду молодая.

2. Ой поїхав мій милий в городочок,
    А я молодесенька у садочок,
    А я молодесенька у садочок,
    Нарвать,нарвать милому ягідочок.

3. Гнула,гнула вишеньку,не пригнула,
    Лягла під ту вишеньку, та й заснула.
    Як приїхав мій милий , та й гукає,
    Вставай,вставай милая, бо й світає.

4. Вставай, вставай милая, пробудися,
    На мою колясочку подивися.
    А моя колясочка не простая,
    А моя колясочка золотая.

5. А моя колясочка золотая,
    Сідай, сідай милая прокатаю.
    Сідай, сідай милая прокатаю,
    Про старе коханнячко нагадаю.

                                                                                                                           
"Розпрощався стрілець зі своєю ріднею"


(Записано зі слів Василини Дунайчик,
 с. Млинівці, кременецького р-ну)

1. Розпрощався стрілець зі своєю ріднею,
    Вирушає в далеку дорогу.
    За свій рідний край , за стрілецький звичай,
    Йде на смерть за свою перемогу.

2. Вітер колихає земну траву,
    Молодий дуб додолу схилився,
    Вітер шелестить, вбитий стрілець лежить,
    Над ним коник його зажурився.

3. Ой коню, ж мій коню, біжи додомоньку,
    Я тим часом полежу прикритий,
    Біжи коню мій, скажи мамі рідній,
    Що я лежу у степу забитий.

4. Нехай батько і мати і сестри мої,
    Нехай вони за мною не плачуть,
    Я в степу лежу, за ріднею тужу,
    Чорний ворон наді мною закряче.



"Стрілецькі та рекрутські пісні"

(записано зі слів Віри Штуки,
с.Сапанів, Кременецького р-ну)

1.Ой крутая доріженька, ой крутая, крутая,
   Дурна тая дівка, без розуму, що йде за рекрута.

2.Ой рекрутові молодому скажуть, собирайся,
  А ти дурна і без розуму сама зоставайся.

3.Ой піду я на долину, терен поколишу,
  На кого я товаришу ту дівчину лишу.

4.Лишай,лишай товаришу на мене самого,
  То я буду доглядати, як здоров'я свого.

5.Як прийшов же із рекрутів із сіней до хати,
  А в дівчини мале дитя вчиться рачкувати.

6.Бодай тебе доглядала лихая година,
  Де взялася у дівчини малая дитина.

7.Товаришу,товаришу то- то за культура,
  За рік, за два, за чотири тай буде послуга.

             ********************

Ой у полі грушечка,струнка та високая,
Гей,гей,гей,гей,гей, струнка та високая.

А під тею грушею,стоїть дівка, журиться,
Гей,гей, стоїть дівка журиться.

Стоїть дівка журиться, що ні з ким не любиться,
Гей,гей , що ні з ким не любиться.

Полюбила плєнного, солдата воєнного,
Гей,гей, солдата воєнного.

Солдат піде в армію, а дівчина вдовою,
Гей,гей, а дівчина вдовою.

Солдат буде служити, а дівчина тужити,
Гей,гей, а дівчина тужити.

Солдат буде листи слать, а дівчина сльози ллять,
Гей,гей,а дівчина сльози ллять.

           ************************


Забудь,забудь моя матусю,
Забудь, що я твій рідний син.
Як був малий, то ти гляділа,
А я підріс, кати взяли.

Не мала сили боронити,
Не маю сили, бо стара,
Кати злетіли, мов ті круки,
І закували юнака.

Тремтіло тіло від кайданів,
Боліли руки від замків,
І ще не вспів він розпрощатись,
Кати сказали: "Уже йди!"

І на прощання прошептав він:
"Прощай родинонько моя!
Прощай,рідная Україно!
Більш не побачу тебе я!"

Нехай нас б'ють,нехай катують,
Нехай роблять , що хотять,
Нехай вас в тюрми замикають
А на їх пір, степи дзячать.

         **********************

Шуміли сосни і діброви,
Як я ішов в зелений гай,
Сльози по личеньку котились,
В останній раз сказав: "Прощай!"

Прощайте села ріднесенькі,
Прощай дівчино дорога,
Не знаю чи ще повернуся,
До свого рідного села.

Колись я з вечора до ранку,
Тримав дівчину на руках,
Тепер я з вечора до ранку
Тримаю кріса на плечах.

Колись я з вечора до ранку,
Любив з дівчиною постоять,
А нині з вечора до ранку,
Спішу в криївку ночувать.

В криївці нічка холодная,
Лягаю спати на полу,
Не прийде мила , та й не скаже:
"Вставай миленький, постелю".

        **********************

Там за лісом їде фура,
А на ній дубовий хрест,
З теї фури чути голос:
-Скоро буде вже кінець!

Там сидвла санітарка,
Її на серці тяжело,
Її хлопця розстріляли,
Серце кров'ю облилось.

       ***********************

     "Весільні наспіванки"

(записано зі слів Віри Штуки,
с.Сапанів, Кременецького р-ну)


1. Ми до тебе (ім'я) їдемо,
    Ми тобі подаруночки веземо,
    Ой якії подаруночки, черевички,
    Що на твої ніжки невеличкі.

2. На добрий день тому,хто є в цьому дому,
    Старому й малому, ще й Богові святому.

3. Ой Ганнуню,наша душечко / 2р.
    Покажи нам своє личенько.
    Чи є на що подивитися / 2р.
    Чи буде чим похвалитися.

4. Ой є чим похвалитися / 2р.
    Ой є на що подивитися.
    Бо Ганнуся молодая / 2р.
    В неї коса золотая.

5. Добре здоров'я люди,
    Тут вам добре буде,
    Будете істи, пити
    Ще й Богові хвалити.

6. Скільки в косі не ходила,
    То брата не просила,
    Тепер кажу , прошу,
    Розплети брате , косу.


7. А брат косу розплітає / 2р.
    І сестричку намовляє:
    "Чудна сестро, не йди заміж" / 2р.

8. В мене сади розцвітаються / 2р.
    Повна рожа розпускається.
    Ще й хрещатий барвіночок / 2р.
    Застеляє садочок.


      "Вбирання вінка" 


1. Ой матінко,голубонько /2р.
    Пригладь мені голівоньку.
    Священною водицею /2р.
    Бо я буду молодицею.

2. Приглажена голівонька /2р.
    А Бог знає , яка доленька.
    Чи тяжкая, чи лихая / 2р.
    Аби була щасливая.

3. Говорили балакали сапанівські люди,
    Що на моїй голівонці віночка не буде.
    Я на своїй голівонці та й віночка бачу,
    А я своїх воріженьків на весілля прошу.

4. Прийдіть, прийдіть воріженьки
    На моє весілля,
    Бо на моїй голівонці
    Пахучеє зілля.

5. Гиля, гиля сірі гуси,
    На пісок, на пісок.
    Не піду я до свекрухи
    Бо не маю подушок.

6. Благослови Боже,
    Пречистая Мати.
    На тім дворі, на тім столі,
    Весілля почати.


7. Дай матінко масла,
    Бо я корівоньки пасла.
    Гонила на росу,
    Дай масла на косу.

8. Сідай матінко на стільці,
    Бо прилетить ластівоньк у вінці.
    Буде вона по світлиці літати,
    Будуть тебе дрібні сльози вмивати.

9. Ой радьмося, та й не гаймося,
    Та й до шлюбу собираймося.
     Попи книги читають /2р.
     Нас до шлюбу чекають/ 2р.

10. Ой там же нам руки зв'яжуть / 2р.
      Усю правдоньку скажуть.
      Зв'яжуть руку із рукою,
      Не розлука мені з тобою.

11. Кропіть нас водою,
     Водою свяченою.
     Вівсом обсипайте,
     До шлюбу виряжайте.

12. Ой з дороги вороги, з дороги,
      Та й не переходьте нам дороги.
      То нехай перейде ясна зоря,
      То нехай перейде мати стара.
      То нехай перейде батько наш
      Ой може Господь Бог щастя дасть.


             "Зірка далека"



(Записано зі слів Марії Прокопович,
жительки с. Білокриниця, Кременецького р-ну)

Чом ти ,зірка далека , тремтиш опівночі?
Чом роса світанкова на стеблині бринить?

Ти поглянь в мої очі, засмучені очі,
І вони тобі скажуть , чого серце болить.

Хоч і клен до бестями кохає тополю,
А у мріях тополі тільки ясен сія.

Не з тобою, а з іншим з'єднала я долю,
Але доля без долі залишилась моя.


          "На небі місяць"


(Записано зі слів Любові Пастерук,
жительки с. Білокриниця, Кременецького р-ну)

1. На небі місяць, на небі ясний,
    На небі ясная зоря.
    По морю плавають рибалки,
    За ними бистрая вода.

2. Чого калина так похилилась,
    Чи в неї листячка нема?
    Чого, дівчино ,так зажурилась,
    Чи ти не чуєш солов'я?


3. Ой не тому я так похилилась,
    Що в мене листячка нема,
    А тому я так зажурилась,
    Що мене милий покида.

4. Піду а вптеку, візьму я яду,
    Аптекар яду не дає.
    Тільки спитає:-Серце, дівчино,
    Яка досада в тебе є?

5. А я досади своєї не скажу,
    Тільки розкажу , що болить:
   -Любила хлопця, а він покинув,
    А в серці все любов горить.


              "Ой саду, мій саду, зелений"



(Записано зі слів жительки с. Кушлин
Штогун Галини Калинівни)

Ой саду,мій саду зелений,
розвився ти раз навсігда.
В саду розлучалася пара,
під ними дрожала земля.

Не знали ні батько , ні мати
де ділася рідна дочка.
Як стали зп а нею шукати,
лежить у саду не жива.

Дивіться ви хлопці й дівчата,
до чого любов довела.
Така молодая дівчина,
з любові в могилу пішла.

Принесли дівчину на могилу,
сказали ,дівчино ,прощай!
А ти , молодий козаченьку,
Кращу собі іншу шукай!


                      "Ой на горі нивка"


Ой на горі нивка,на долині сливка,
Там дівчина жито жала,гарна чорнобривка.

Жала вона,жала,сіла спочивати,
Їхав козак дорогою,мусів шапку зняти.

Він шапочку знявши,добрий день сказавши,
Вона стала , відказала, серденям назвала.

А вже тая слава,по всім світі стала,
Що дівчина козаченька серденьком назвала.

А вже тая слава по свім городочку,
Що дівчина козаченьку вишила сорочку.

Одна дала ниточок, друга полотенця,
Третя шила,шила вишивала від щирого серця.





Немає коментарів:

Дописати коментар