“ЧОРНОБИЛЬ — НЕЗАЖИВАЮЧА РАНА: ГОЛОВНІ НАСЛІДКИ АВАРІЇ”

     В історії нашого народу чимало скорботних дат, спогад про які пронизує серце гострим болем. Одна з них — 26 квітня 1986 року, коли над квітучим Поліссям здійнявся в нічне небо зловісний вогонь радіаційного вибуху. Чорнобиль і досі є незагоєною раною.

    Ця трагедія забрала життя багатьох людей, завдала шкоди здоров’ю мільйонів українців. Її наслідки ще відчуватимуть на собі майбутні покоління. Вона вважається найжахливішою катастрофою в історії людства. Ім’я їй — Чорнобиль.

 Сьогодні Чорнобиль для нас — це майже три з половиною мільйонів постраждалих від катастрофи та її наслідків. Це майже 10 відсотків території, що зазнала прямого радіаційного ураження.

До річниці від дня аварії на Чорнобильській атомній електростанції була підготовлена віртуальна книжкова виставка “ЧОРНОБИЛЬ — НЕЗАЖИВАЮЧА РАНА: ГОЛОВНІ НАСЛІДКИ АВАРІЇ”. На виставці читачам представлено навчальну та наукову літературу. Серед представленої літератури найбільш цікавими читачі відзначили такі книги:

    Ця книга є першою історією Чорнобильської катастрофи від вибуху 26 квітня 1986 року до закриття станції у грудні 2000-го. Чим для України був Чорнобиль? Національною трагедією, величезною психологічною травмою, важкою ношею для економіки. Чорнобиль вибухнув не тільки через помилки персоналу, нехтування правилами безпеки і проблемами з конструкцією реактора, але також через систему, яка обгородила ядерну енергетику завісою секретності. Радянська система не дозволяла поширювати інформацію про попередні аварії навіть серед фахівців. Це зробило нову масштабну аварію неминучою. Сьогодні реактори чорнобильського типу вже не будують, але авторитарні режими, які тримають повний контроль над інформацією, усе ще існують. Зрештою, і в Україні досі виробляють майже 50 % усієї електроенергії на атомних станціях. Нам є чим поділитися зі світом стосовно досвіду Чорнобиля, але є над чим задуматися і самим.

    

    «Чормет» – повість про людей, які живуть біля кордону Зони відчуження і збирають металобрухт. Про суворих і п’яних чоловіків з металевими зубами і монохромними тату на руках, які здають в брухт-прийомки авіабомби вермахту в мішках та поцуплені в сусідів металеві огорожі, аби обміняти їх на денатурат. Це історія про людей, які мріють здати на метал все навколо них, навіть ядро Землі.

    До вашої уваги фотоісторія "Чорнобиль" українського фоторепортера Ігоря Костіна, яка була знята відразу після аварії на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року. Впродовж року фотограф висвітлював хід робіт по ліквідації наслідків аварії. Під час роботи на Чорнобилі Костін піддався радіації, що в п'ять разів перевищує допустиму норму. За цей фотоматеріал, зроблений фотографом в небезпечних умовах високого рівня радіації, Ігор Костін отримав в 1987 році першу премію на міжнародному фотоконкурсі World Press Photo (Нідерланди).

    Це книжка-присвята героям, які 35 років тому ризикували своїм життям і здоров’ям задля порятунку мільйонів інших людей. Вона містить історії шістнадцяти борців за наші життя. Це свідки й учасники ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС: атомники, пожежники, медики, монтажники, оператори. Вони розповідають «по-рентгенівськи», безкомпромісно чесно. Згадують про власне становлення, про життя у місті Прип’ять до аварії; говорять про події, які пізніше назвуть техногенною катастрофою. Сьогодні вони є членами громадської організації «Промінь 5-2» — об’єднання учасників ліквідації аварії на ЧАЕС. Кожна сторінка книжки варта найуважнішого прочитання, адже не все ще сказане і почуте суспільством. Кожне слово, промовлене очевидцями тих подій, має величезну вагу для майбутніх поколінь. Справа живих — пам’ятати.

    Ця фотокнига – данина пам’яті журналіста, ліквідатора, учасника історико-культурної експедиції Мінчорнобиля України Михайла Загреби. Захоплива розповідь про мальовничий древній поліський край, убитий радіацією, примушує читача поглянути на чорнобильську катастрофу не тільки як на техногенну, але й під іншим кутом зору – гуманітарним, і замислитись над тим, що ми втратили в історичному, культурному, природничому та мистецькому значеннях: до аварії на Поліссі зберігалися, як ніде в Україні, найдавніші звичаї, традиції культури та побуту слов’ян. Правдиву, емоційну оповідь Михайла Загреби ілюструють його фотографії – адже автор відомий як талановитий фотожурналіст. Видання становить великий інтерес і призначене для широкого читацького кола

 

 В романі Володимира Яворівського «Марія з полином наприкінці століття» трагедія чорнобильської катастрофи розкривається через долю родини Мировичів, батьківська оселя якої була в селі Городища, розташованого всього за двадцять километрів від атомної станції. Автор, нічого не приховуваючи і називаючи речі своїми іменами, оприлюднює страшну правду про справжні наміри й шляхи імперії до дешевого збагачення, нехтування Москвою долями України й українців.

 “Незабутня Квітка України…”

До 70-річчя від дня народження Квітки Цісик (справж. ім’я – Квітослава-Орися Цісик),

американської співачки українського походження,

виконавиці українських народних і популярних пісень (1953–1998)

Квітка Цісик (Квітослава-Орися Цісик) — донька післявоєнних емігрантів із Західної України, яка народилася і прожила все життя в США. Голосом Квітки захоплювався весь американський шоу-бізнес. Артистка працювала з Вітні Х’юстон, Майклом Джексоном та іншими світовими зірками. Пісня You Light Up My Life (Ти осяюєш моє життя), яку Цісик виконала в однойменному фільмі, отримала Оскар, Золотий глобус і була номінована на Греммі.

Усіх досягнень Квітки Цісик не злічити. Але в рідній Україні співачку почули переважно після її смерті. Два україномовних музичні альбоми, які Квітка випустила за власний рахунок, популярні досі. Варто зазначити, що в 1990 році обидві пластинки були номіновані на премію Греммі в категорії “сучасний фолк”.

В Україні Квітка Цісик була лише раз – у 1983 році співачка приїхала з мамою до Львова, але поїздка була фактично таємною, оскільки в Радянському Союзі на творчість Цісик, в репертуарі якої були пісні про УПА та січових стрільців, в той час існувала заборона.

В черговий раз приїхати на рідну землю Квітка Цісик планувала після здобуття Україною незалежності. Артистка мріяла організувати в Україні концерт, але цій мрії так і не судилося збутися. Після тривалої боротьби з раком 29 березня 1998 року, не доживши 5 днів до свого 45-річчя, Квітка померла вдома в оточенні сім’ї.

Бібліографічний список літератури :

Про життєвий та творчий шлях Квітки Цісик :

Адаменко В. Український всесвіт Квітки Цісик : сценарій муз.-культ. вечора для старшокласників / В. Адаменко // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2011. – № 3. – С. 91–94.

Бамбура Т. Пісня, що стала народною : творчий проект з української літератури “Мої два кольори” / Т. Бамбура // Профтех Освіта. – 2016. – № 10. – С. 36–40.

Головченко Ніна. Успішна прем’єра у Києві моноспектаклю про Квітку Цісик / Н. Головченко // Слово Просвіти. – 2017. – 19–25 жовт. (№ 42). – С. 14 : фото.

Голос Америки, душа – України : [про музей Квітки Цісик у Львові] // Українське слово. – 2015. – 4–10 берез. (№ 9). – С. 9.

Горак Роман. Журавлі відлетіли : есеї про Квітку Цісик та її рід / Р. Горак // Дзвін. – 2018. – № 2. – С. 51–105. – Закінч. Поч.: 2018. – № 1. – С. 72–117.

Горак Роман. Журавлі відлетілі…: есеї про Квітку Цісик та її рід / Р. Горак. – Львів : Апріорі, 2018. – 400 с.

Гордон Олександр. Зі збірки “Вірші вічні” : Галицький поет ; Поетам “Руської трійці” ; Франко ; Антонич ; Квітка Цісик ; З любов’ю до Львова ; З циклу “Підзамче” : поезія / О. Гордон // Дзвін. – 2012. – № 10. – С. 19–26.

Гресь Г. О. Виховний захід ”Талановитого та справжнього забути неможливо” / Г. О. Гресь // Біологія. – 2018. – № 19–21. – С. 50–59.

 ВЕЛИКИЙ ТАЛАНТ,

ЩО ВИРІС З ВЕЛИКОЇ ПРАЦІ

ОЛЕСЮ ГОНЧАРУ - 105 років.

Цікаві факти про Олеся Гончара

Олесь Гончар (1918-1995) — український письменник, літературний критик, громадський діяч. Лауреат Сталінської премії (1948), перший лауреат премії імені Тараса Шевченка (9 березня 1962), голова Спілки письменників України (1959–1971), академік НАН України (1978).

Народився в селі Ломівка в родині Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків.

Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, його забрали на виховання дід і бабуся, саме вона замінила майбутньому письменникові матір.

Олександр Біличенко 1927 року при вступі до школи був записаний як Олесь Гончар.

У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Після переїзду до Києва, вже ставши знаним письменником, він щороку навідувався до Ломівки – ховався тут від гамору міста і телефонних дзвінків, відшліфовував твори. Привозив сюди в гості й своїх іменитих друзів.

В житті письменника було чотири жінки-берегині: мама, Тетяна Гаврилівна Гончар-Біліченко, бабуся Прісина, сестра Шура та дружина. Мама, бо подарувала йому життя. Бабуся, бо казками, народними піснями, молитвою, любов’ю замінила Олесеві матір. Сестра, бо лікувала не тільки Олеся, а й всіх молитвою і словом. Дружина, Валентина Данилівна (Мала) Гончар, — мужня жінка, вона ніколи не скиглила, ніколи не жаліла себе, в неї «ніколи нічого не болить», була сильною особистістю, за що й припала до серця юного письменника.

Найприкріший факт: на 50-річний ювілей Олесь Гончар отримував не слова привітання і подарунки, а погром його славетного «Собору». Саме багатостраждальний «Собор», як не дивно, пришвидшив одержання селянами паспортів.

Перше відображення трагедії Голодомору в радянській художній прозі – не повість «Марія» Уласа Самчука, як донині вважали, а «Стокозове поле» 23-річного Гончара!

Відповідь на питання чому письменник не переїхав у комфортніше житло, що йому пропонували, і чому його поява у видавництві призводила до паніки дівчат-друкарок, можна прочитати у останньому, дванадцятому розділі «Собор із «Собору», або Подорож Олеся Гончара до Мадонни». Олесь Гончар вів свій «Щоденник», у якому записував всі свої потаємні секрети.

Твори Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.

Нагороджений багатьма орденами та медалями.

Помер 14 липня 1995 року. Похований на Байковому цвинтарі.