У моєму краї рушники барвисті:

стародавня вишивка мого села

     Сьогодні розповімо вам про один з найдавніших видів українського декоративно-прикладного мистецтва наших предків - вишивання, яке має успішне продовження і сьогодні. Українська вишивка сягає своїм корінням  сивої давнини. Вона захоплює нас досконалою композицією, різнобарвям кольорів та відтінків, відображає одвічний потяг людини до краси,зв'язок з рідною природою.

     Протягом багатьох віків у кожного регіону України вироблялись певні методи виконання,колорит і характер вишивки, і до сьогодні народні майстри старанно зберігають свої традиції та техніку виконання. 

     Основною функцією вишивки є оздоблення предметів вжитку - рушників, скатертин, серветок, постільної білизни, килимів, доріжок та одягу, а також церковну атрибутику. Народна вишивка захоплює нас досконалою композицією та різнобарвною колористикою.

     У кожного регіону віками вироблялись певні методи виконання ,характер і колорит орнаменту. Відповідно до розташування кожна місцина мала свою техніку виконання, барви та узори.

      На Тернопільщині  від кінця 12 ст. вишивали складні орнаментні та сюжетні зображення технікою “вприкріп”: золоті нитки накладали одна біля одної на тканину й прикріплювали до неї дрібними шовковими стібками. Відома пам’ятка 11-12 ст. із с. Жежава (нині с. Зелений Гай Заліщицького району), в якій цією технікою виконаний складний ромбоподібний розвід із розетками на краях. Із найдавніших вишивок добре збереглися церковні речі (“воздушки”, плащаниці, антимінси) 16-18 ст.; серед пам’яток 18 ст. – речі домашнього вжитку: одяг, рушники, скатертини 19 ст. у різних районах краю вишивка набула характерних особливостей.  У Тернопільському районі мережки виконували натертими воском небіленими нитками. У вишивці Бучацького району мотиви подавали великим планом і чітко. Лінії ромбоподібних узорів із гострими зубчастими вершками виконували низинкою. У деяких селах вишивали спеціальним стібком із дрібних круглих цяток, ніби з ґудзичків, які розташовувались круглими розетками і півкруглими зубцями у тридільні мотиви. Ці так звані “кручені” узори, вишиті чорними або червоними нитками з додатком жовтих і зелених кольорів,  – особливість Бучаччини. Для цих узорів використовувались шви: “гребінчастий”, “перекладовий”, “ретязь”, “поверхниця”, “обметування” та ін. У Монастирись- кому районі в композиції вишивок вводять геометричні фігури, а також 4-пелюсткові розетки, хрестики, зубці, косі й хвилясті лінії, що вишивають чорними, червоними, оранжевими, жовтими і зеленими нитками низинкою, гладдю та крученням. Характерними елементами узорів Бережанщини є так звані “долоньки”, а Борщівщини “завитки”, “баранячі роги”, “ромбики”, “есовидні знаки”. Вишивки із Борщівського і Заліщицього районів виділяються густими, без пробілів тканини, узорами, що вишиті поверхнісними стібками (кучерявим швом, об’ємною гладдю) вовняними нитками. При орнаментальній подібності борщівські вишивки виділяються чорно-вишневим фоном, а заліщицькі  – червоно -золотистим. Вишивка білими нитками гладдю, вирізуванням, набируванням із використанням різних видів мережок (одинарні та подвійні стовпчики, шеляжок, гречечка та ін.) розвивалися не лише у північних., а й у південних районах (зберігаються в Гусятинському і Тернопільському краєзнавчих музеях). Соковита поліхромія (багатобарвність) увійшла в місцеві вишивки на початку 20 ст. Нині для вишивання використовують шовк, крепдешин, капрон, сукно; нитки муліне, ірис, шовк. Вишивки оздоблюють одяг і предмети домашнього вжитку, святковий та сценічний одяг у майстернях райцентрів, Тернополя й Мельниці-Подільської, в цеху машинної вишивки у Микулинцях.                Для вишивки нинішнього Лановецького, Кременецького і Шумського районів властивий геометризовано-рослиний орнамент чорно-червоного колориту. Техніка вишивання – “хрестик”, “набірування”, “мережка”, “прутик”, “стебнівка”, “козлик”.

Наш блог сьогодні поповнює ще одна сторінка про стародавню вишивку нашого Кременецького краю. Матеріали були зібрані нашими бібліотекарями, які відвідали знаних майстринь свого села. 

Бібліотекар с.Плоске Моронжук Алла Іванівна побувала в гостях у знаної вишивальниці села Галини Петрівни Улянюк-Січкун. Галина Петрівна з самого дитинства закохана у вишивку, адже любов ця передавалась їй від бабусі, мами. А сьогодні пані Галина передає своє вміння вишивки та  майстерність внучці Даринці.  Кожна майстриня вишиває підбираючи свої узори, адже село потопає в зелені та квітах і тому ця краса переноситься на рушники, подушки, серветки, скатертини. А яка титанічна праця вкладена майстринею у вишиття килима, де вдало в'юнком переплітаються ружі з паничами, а на подущечках волошки перешіптуються з маками у пшеничному полі.

Ще про одну династію майстринь вишивки хочеться згадати сьогодні -це Саган Ольга Варфоломіївна та її онучка Оксана. У Ольги Варфоломіївни багато  вишито весільних  рушників, адже має шість внуків, і кожного звичайно бабуся обдарувала рушниками на щастя та долю. Вся хата майстрині потопає у вишиванках і тому напевно онучка Оксана так залюблена у бабусину вишивку. Тому і з любов'ю сама вишиває блузки та сорочки для своїх рідних, адже дуже зворушливо ,коли вся родина збирається за святковим столом в українських вишиванках, та ще й вишитих своїми руками.

 Доброго дня шановні шанувальники нашого блогу! Знову повертаємось до рубрики блогу , де викладаються стародавні рецепти української кухні нашого регіону. Сьогодні пропонуємо вашій увазі рецепти знаних господинь с. Шпиколоси, які зібрала і записала бібліотекар сільської бібліотеки Юлія Котик. Колись готували смачні 

Галушки затерті маком.Для цього місили тісто як на вареники,виробляли галушки і відварювали їх у підсоленій воді, відкидали на дуршлаг,щоб стікла вода.Тим часом підготовлювали макову суміш: розтертий мак змішували з розігрітим вершковим маслом,додавали цукор і проварювали суміш 3-5 хвилин. Готову суміш додавали до готових галушок.

Не менш смачною була Кваша, яку потрібно було готувати з різного борошна. Квашу готувили з двох частин житнього та однієї частини гречаного борошна та невеликої кількості житнього солоду. Борошно змішували,запарювали окропом,розводили до густоти рідкого тіста і ставили на ніч у тепле місце для скисання. Таке солодке молоде тісто вранці варили у горщику, стежачи, щоб кваша не "втекла". Вживали квашу як на сніданок , так і на вечерю , а також на десерт в обідню пору. Літом квашу заправляли різними ягодами, а зимою додавали калину чи сушені відварені товчені груші.