Пам'ятки історії краю

      ПАМЯТКИ     ІСТОРІЇ     КРАЮ     КРЕМЕНЕЦЬКОГО

     Ми гордимось тим, що Кременець - край  багатий на  цікаву історичну минувшину  події , людей , котрі залишили в історії помітний слід. Очевидно , що  це розмаїття  пам'яток  архітектури , культури , літератури в органічній єдності і неповторності з навколишньою природою, що переплітаються в один ансамбль, протягом століть ваблять до себе все нових і нових шанувальників нашого краю , його історичного минулого.
   До вашої уваги список пам'яток архітектури ,з якими ви можете ознайомитись на цій сторінці.
1.Замкова гора
2.Єзуїтський колегіум
3.Замковий палац у с. Білокриниця (XIV-XIX ст.)
4.Храми Кременеччини:
       -Свято-Успенська Почаївська Лавра
       -Єзуїтський монастир
       -Свято-Богоявленський жіночий монастир
       -Свято-Миколаївська церква.Францисканський монастир
       -Хрестовоздвиженська церква
       -Свято-Покровська полкова церква
       -Костел Св. Станіслава
       -Церква Різдва Богородиці
       -Церква Петра і Павла
       -Синагога
5. Будинки:
       -Будинок "Близнюки"
       -Козацький будиночок
       -Міський магістрат
       -Палац родини Дзембовських
       -Музична школа
       -Родинний будинок Словацьких
6.Кременецькі некрополі:
       -Козацький цвинтар
       -Єврейський цвинтар
       -Монастирський цвинтар
       -Польський цвинтар
       -Туницький цвинтар
       -Військовий цвинтар
       -Меморіал Слави
7.Джерело Святої Анни
8.Вишнівецький замок
 

Замкова гора Бона
Символом стародавнього Кременця, дата заснування якого до цього часу залишається предметом полеміки, є фортеця на горі Боні. Деякі дослідники стверджують, що назва гори, а також назва замку походить від імені королеви Бони. Хоча за даними енциклопедії сама кременецька фортеця була побудована у дохристиянський період приблизно у VIII-IХ сторіччі.
Перша ж згадка про Кременець зустрічається у польських хроніках у 1064 р. Але дослідники М. Бєлінський та Т. Ліпінський у працях "Старожитна Польща" вважають, що немає підстав чи якихось відомостей про заснування кременецького замку.
За версією польського монаха-мандрівника XVII сторіччя Шимона Окольського, у 1073 році польський король Болеслав Сміливий йшов на Русь на допомогу родичеві князю Ізяславу. В Києві вибухнуло повстання. По дорозі Болеслав зайшов до Кременця, але здобути його не зміг. Тодішній володар міста і замку Дениско Мокосій добровільно уступив їх польському королю. За це король нібито подарував Мокосію грамоту, якою підтвердив за родом Мокосіїв права на вічне володарювання Кременцем і замком.
   Іпатіївський літопис згадує Кременець як місто Галицько-Волинського князівства лише у 1226 році. Цікавими є описи волинських міст-замків, у тому числі кременецького замку, які зробив архієпископ францисканського ордену Джовані да Ліан де Карпіні у 1248-1249 рр. Це ще раз підтверджує, що кременецький замок існував задовго до правління королеви Бони.
   4 квітня 1536 року внук Ягайла (Владислава II) Сигізмунд І Старий - король польський і великий князь литовський - привілеєм передає замок кременецький із селами дружині Боні. Королева Бона володіла Кременецькою волостю у 1536-1556 роках.



На цій горі руїни, мов корона,
Внизу вогнями світять вечори.
Що залишилось? Бона, Бона, Бона!
Ім'я печальне темної гори.

     Ці рядки балади про дику троянду - королеву Бону - були написані завідуючою кафедрою україністики римського університету "Ла Сап'єнца", авторкою вступного слова до "Енциклопедії Києво-Могилянської академії в іменах 17-18 століття, поетесою Оксаною Пахльовською під враженням від перебування у Кременці.
Що саме могло навіяти їй такі утаємничено-похмурі алегорії? Постать королеви Бони в народних переказах і легендах окутана підступністю і жорстокістю. Як відомо з історії, італійка Бона була родичкою імператора Священної Римської імперії Максиміліана І з Габсбургів, дочкою міланського дука Сфорца. Вона об'єднала навкруг себе інтриганів. Як зазначає польський дослідник, усі зусилля Бони були спрямовані на зміцнення династії Ягелонів у Європі та боротьбу проти Габсбургів і Гогенцоллернів. Гетьман Ян Тарновський, краківський єпископ Самуїл Мацейовський, дипломат польський у Німеччині, Австрії, Нідерландах Ян Дантишек були в неї під п'ятою. Королева прагнула зібрати для своєї династії величезне багатство і для досягнення цієї мети не нехтувала нічим. Це стосувалось і кременецьких земель - для місцевого люду було запроваджено значні побори.
Є народна легенда, згідно з якою за наказом королеви Бони було протягнуто шкіряний міст від замкової гори кременецької над прірвою, по якому вона щодня прогулювалась. Міст обірвався, і поки вона падала, то дуже сильно молилася. Чудом залишилася живою. І в подяку за своє спасіння побудувала у Кременці під замковою горою католицький францисканський монастир. Але у Кременець королева Бона скоріше всього навіть не приїздила, принаймні ми не знаходимо таких тверджень у тодішніх польських виданнях.
    Якби описана народною легендою подія мала місце насправді, то це сталося б 1539 року, бо саме в цьому році, як свідчать архіви, за розпорядженням королеви Бони було розпочато будівництво монастиря.
Таким чином, залишається відкритим питання, чи образ королеви Бони все ж має відношення безпосередньо до гори, вкритої лісом і увінчаної руїнами замку?



На наш погляд, назва гори може бути пов'язана з тим, що язичницькі образи і обряди ще не зовсім стерлися в пам'яті людей після введення християнства. Не виключено, що люди володіли знаннями римської міфології, що й створило образ Бони - ім'я печальної темної гори.
Цікавим є те, що з латинської мови Бона Деа - добра богиня. В римській міфології вона є однією з богинь-матерів, на ім'я котрої було накладено табу. Священнодійства в честь Бони Деа відправлялись у травні в храмі Авести, а в грудні - у домі вищого магістрату. В священнодійствах брали участь діви-весталки. З міфологічних джерел Бона Деа іноді поєднувалася з богом лісу. Зображалась вона з рогом достатку і зміями.
Чи можна на цьому дослідженні ставити крапку? Знову гортаємо сторінки римської міфології. І ось виявляється, що культ Бони Деа мав і друге значення. Найбільше він був поширений серед нижчих класів. Бону називали польовою, годувальницею, зцілителькою, покровителька сільської общини - "пага". Чи не звідси звичка-повір'я в Західній Україні казати на дітей "погана" і "поганий", щоб не вректи.
Спробуємо розглянути назву гори кременецької в іншому ракурсі. Бона Деа - "могутня", "світоносна", "небесна". Бона - добра, могутня гора, з її замковими мурами неодноразово захищала свій народ протягом століть. І, можливо, лише випадковий збіг назви гори з іменем королеви Бони Сфорца породив нову версію-легенду.

Єзуїтський колегіум



    У центрі міста  Кременець знаходиться пам`ятка архітектури пізнього бароко – Єзуїтський колегіум, споруда середини 18 ст. У 1731-1753 рр. на кошти братів Вишнівецьких та деяких інших осіб із місцевої знаті архітектор Павел Гіжицький побудував великий монастирський комплекс. Ця споруда складалася з костьолу св. Духа, св. Ігнатія Лойоли і св. Станіслава Костки та двох прилеглих до нього навчальних корпусів.
    1773 році Папа Римський Климент XIV розпустив орден єзуїтів і монастир припинив існування, всі маєтки і навчальні корпуси, що залишилися після нього, перейшли у відання так званої Комісії народної освіти, і згодом вона відкрила у Кременці першу на Волині світську середню школу.
     1805 р., коли Кременець перебував вже у складі Російської імперії, зусиллями вчених і громадських діячів Тадеуша Чацького і Гуго Колонтая в колишніх єзуїтських спорудах з`явилася славна Волинська гімназія. Архітектурний комплекс перебудовано і адаптовано згідно проекту Якуба Кубіцького під потреби навчального закладу.
     1819 р. гімназія указом російського імператора Олександра І була реорганізована у ліцей – освітній заклад вищого типу з терміном навчання десять років. Дана зміна статусу навчального закладу надала право признавати нижчі наукові статуси своїм випускникам, а саме дійсного студента і кандидата наук. Складовими гімназії та ліцею були дві професійні школи – механіків та землемірів.
     Перлиною начального закладу стала бібліотека, яка нараховувала 24379 праць у 34 378 томах. Основу цієї бібліотеки становила бібліотека останнього польського короля Станіслава Августа, придбана Тадеушом Чацьким. Вагома була і матеріальна база закладу, зокрема гарна астрономічна обсерваторія, метеорологічна станція, численні навчальні кабінети.
    Гімназія та ліцей на чверть століття забезпечили Кременцю славу найбільшого на Правобережній Україні осередку світської освіти. З легкої руки міністра освіти Російської імперії графа Петра Завадовського місто отримало образну назву «Волинські Афіни».
    У 1833 р. цей навчальний заклад було закрито за указом царя Миколи І.
    В 1836 р. в корпусах ліцею розмістилася Волинська духовна семінарія, яка перебувала тут аж до 1902 р. Наступним господарем споруд стало Волинське єпархіальне жіноче училище (1902-1921). Під час перебування Кременця в складі Польщі історичні споруди займав комплексний навчальний заклад, який мав назву Кременецький ліцей (1921-1939). У квітні 1940 року в спорудах ліцею відкрився вчительський інститут, у 1950 році реорганізований у педагогічний. Коли в 1969 році інститут перевели у Тернопіль, у корпусах, що залишилися після нього, відкрили педагогічне училище, реорганізоване згодом у коледж. У 2003 році на базі коледжу відкрився гуманітарно-педагогічний інститут.
   На початку ХІХ століття, після відкриття в стінах колегіуму Волинської гімназії, варшавський архітектор Кубіцький частково перебудував північний навчальний корпус у стилі класицизму. У 1830-х роках після переходу споруд у розпорядження православної церкви, дах, покритий раніше гонтою, перекрили бляхою. На початку ХХ століття північний корпус продовжили добудовою. У 1936 році колонний зал перегородили стіною на дві частини.
   Ансамбль колегіуму складається з костьолу, двох прилеглих до нього навчальних корпусів та старовинного парку, обведеного мурованою стіною.
Об`єкт взято під охорону на основі постанови Ради Міністрів Української РСР від 24 серпня 1963 р. № 970. Державний реєстр національного культурного надбання (пам'ятки містобудування і архітектури України), затверджений 2 червня 1999 р.; охоронний номер 667/0. Знаходиться на балансі Кременецько-Почаївського ДІАЗу; використовується для навчально-виховних закладів, службових приміщень.

     
   Замковий палац у Білокриниці (XIV-XIX ст) 

                                                                                               
          
   Неподалік від міста Кременець, в селі Білокриниця, в стороні від головної дороги, що пролягає селом, знаходиться замок-палац XIX століття. Але історія замку почалася в набагато раніше, ще у XVI столітті, коли власники навколишніх земель Збаразькі спорудили на цьому місці мурований оборонний замок.
    В 1603 році татарські орди зруйнували фортецю, та в 1606 році замок було відбудовано. Польський королевич Владислав IV (Władysław IV Waza (1595-1648р.р.)), який йшов на Московію в 1617 році, на кілька тижнів зупинявся в Білокриниці. А 1705 році в замку перебував гетьман України Іван Степанович Мазепа. Він тримав на руках Уршулю Вишневецьку під час хрещення. В 1631 році, після смерті останнього з роду Збаразьких, Білокриниця переходить у власність до родини Вишневецьких.
    Від шлюбу в 1725 році Уршулі Вишневецької із Міхалом Радзівілом (Michał Radziwił „Rybeńko”) замок переходить у власність роду Радзівілів. За Радзівілів , які не опікувалися Білокриницьким замком, фортеця почала занепадати та руйнуватися. В 1806 році Білокриниця переходить у власність Олександра Колонна-Чосновського (Alexandr Colonn-Czosnowski). який відновлює замок, але пожежа 1808 року знову нищить фортецю. В середині XIX століття польський краєзнавець Тадеуш Єжи Стецький (Tadeusz Jerze Stecki) зробив заміри залишків замку: 35 саженів завдовжки, 9 завширшки, 5 заввишки - і налічував близько 40 покоїв і залів. Рови в 6 саженів шириною оточували споруду з усіх боків. Таким був замок-фортеця з XVI по початок XIX століття.
    Тридцять років по тому замок стояв пусткою. Та в середині XIX століття Олександр Колонна-Чосновський споруджує на території старої фортеці палац в готичному англійському стилі з елементами ренесансу. Під час будівництва до новобудови були залучені і залишки мурів лівого крила старого замку, які збереглися в пристойному вигляді. Це був невеликий палац, зовсім не схожий на замок, що був раніше. В готичному стилі було споруджено башту у чотири поверхи з зубцями та декоративними баштами по кутах, та житлові приміщення у два з половиною поверхи. Головний фронтон палацу трохи виступав вперед та в завершенні мав дві невеликі круглі вежі, вхідні двері та вікна фронтону були завершені красивими арками.
    У 1863 році Олександр Чосновський був репресований московскою окупаційною владою, за участь у польському повстанні, та невдовзі помер. Власність Чосновських виставили на продаж через аукціон. В 1866 році Білокриницю з замком та округою, на аукціоні купує Александр Воронін, граф з Курської губернії Московії, на той час таємний радник Київського генерал-губернатора. В той час з правої сторони замчища ще були залишки замку-фортеці Вишневецьких. Цей невеликий замок, та залишки старої фортеці-замку, побачив і зобразив на малюнку Наполеон Орда, під час подорожі по Волині.
    Воронін добудовує палац з правої сторони, розширивши його більш ніж на половину, використавши в будівництві залишки правого крила оборонного замку-фортеці. Під час будівельних робіт було значно розширено центральну частину замку, добудовано ще один вхід на подобі до входу з лівої сторони замку, та зведено ще одну вежу в готичному стилі з зубцями та баштами по кутах. Вхідні фронтони були обладнані балконами на другому та третьому поверхах. Від того часу зовнішній вигляд палацу не змінився. В 1890 році Воронін помирає, а палац та увесь скарб графа, за заповітом, отримує Російська казна, за умовою відкриття в замку сільськогосподарського навчального закладу для селянських дітей-хлопчиків. Так в 1892 році відкрилася Білокриницька трирічна рільнича школа.
    Після вигнання з Білокриниці російської окупаційної армії та повернення польської окупаційної влади, в палаці була відкрита агрономічна та лісова школи, які були підрозділами Кременецького ліцею. Навіть коли повернулася совітська окупація, комуністи дотрималися заповіту Вороніна і розмістили в палаці лісотехнічний технікум. Зараз в замку знаходиться Кременецький лісотехнічний коледж.
Разом з господарськими спорудами коледж займає територіє майже у 32 гектари. Поруч із палацом розташований Білокриницький дендропарк, який знаходиться в межах старого замчища. Збереглася в унікальному вигляді в’їздна брама споруджена в неготичному стилі. От інтер’єр та меблі внутрішніх приміщень палацу не зберігся, «кудись» пропали. Лише в коридорах можна побачити готичні арки. В приміщенні палацу знаходиться невеликий музей. Збереглися також фрагменти рову, що оточував замок.


Храми Кременеччини

Свято-Успенська Почаївська лавра



Свято-Успенська Почаївська лавра - одне з найвеличніших в Україні місць паломництва на 5 серпня - Почаївської Божої матері, Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня) і преподобного Йова (10 вересня). Святиня православного світу, друга за значенням на території Україні після Києво-Печерської лаври.
Почаївська Лавра знаходиться на заході України за 70 км від міста Тернополя і за 24 км від міста Кременець. До її святинь належать: слід стопи Матері Божої з джерелом цілющої води, її чудотворна ікона, мощі преподобних Іова, Амфілохія. Позаду монастирського кладовища на мальовничому пагорбі стоїть Святодухівський скит, відкритий в 1903 році. Усі споруди цього порівняно невеликого монастиря, підпорядкованого Почаївській лаврі, побудовані в неорусском стилі. Розташована Лавра на високій кам'янистій горі, яка підноситься над всією округою більш ніж на 75 метрів.
Дата першої писемної згадки монастиря на Почаївській горі точно не встановлена, згідно одних – слід рахувати часом його створення середину XV століття, а за іншими – він був заснований в 1527 році.
 А перші історичні відомості про Лавру відносяться до початку XIII століття, до часів навали татарського хана Батия на Київську Русь. Після розгрому Києва та знищення його святинь, деякі православні ченці київських печер бігли на захід і оселилися в передмістях Почаївської гори. Засновником і первоподвіжніком на Почаївській горі був афонський чернець Преподобний Мефодій. Назву пов'язують з річкою Почайна, в якій князь Володимир хрестили киян. За переказами, в 1240 році знаком понад стало явище Пресвятої Богоматері у вогняному стовпі декільком ченцям і пастуху, якого звали Іван Босий. Відбиток стопи Діви Марії залишився на камені і з цього місця забив цілюще джерело.
У головному вівтарі зберігається чудотворна ікона Божої Матері, подарована монастирю в 1597 році його засновницею - поміщицею Анною Гойської. На Святу Волинь ікону привіз з Константинополя грецький митрополит Іеофіт. Подорожуючи по Волині, митрополит для відпочинку зупинився в маєтку Урля у благочестивої православної поміщиці Ганни Гойської. Пробувши кілька днів, Митрополит благословив і подарував їй за гостинність ікону Пресвятої Богородиці. У маєтку Ганни Гойської сталося диво - від Ікони Божої Матері зцілився її сліпонароджений брат Філліп. Від Ікони почало відбуватися багато чудес.

Паломники прагнуть прикластися до мощів преподобного Іова (1551-1651). У 30 років його висвятили в священики, а незабаром після цього він прийняв велику схиму з ім'ям Іоан. Більше 20 років він пробув ігуменом у Дубенському монастирі на Волині. За благочестиве життя Господь прославив його чудотворення ще за життя, а після його блаженного успіння, яке настало 28 жовтня 1651, безліч людей бачили незвичайне сяйво над його могилою, зверталися за допомогою до Преподобному, отримували її, а також зцілювалися від хвороб.
31 травня віруючі приїжджають до мощів преподобного Амфілохія Почаївського, які відкриті для поклоніння у печерному храмі. Юнаком він був покликаний в царську армію. Пройшовши через багато випробувань, він в 1925 році вибирає тернистий шлях порятунку і надходить в Почаївську Лавру. Незабаром стрижеться у ченці з ім'ям Йосиф. Виконуючи чернечу роботу, отець Йосип в той же час лікує хворих і особливо стає відомим як костоправ. Один раз він своєю мужністю і сміливістю відстояв закриття Троїцького Собору. Після цього батька Йосипа заарештували і відправили до психіатричної лікарні. Влада заборонила йому повертатися в Лавру. Після того, як один раз за вказівкою влади його побили майже до смерті, батько Йосип був прийнятий в схиму під ім'ям Амфілохій. З милості Божої преподобний ще багато років допомагав людям, отримав від Господа дари ясновидіння і зцілення. Десятки, якщо не сотні тисяч людей, зцілив Преподобний. Все життя святого було служіння Господа і ближнього. Після його смерті 1 січня 1971 року, на могилі старця стали траплятися дива і зцілення, які не закінчуються і понині.

У 1675 році Почаївську лавру облягали турки, але несподівано відступили, і ця подія в народі зараховується заступництву ікони. Розквіт монастиря припав на першу половину XVII століття, а з 1713 Почаївський монастир був греко-католицьким. У 1831 р. обитель повернена православним. Одночасно було вирішено закріпити за нею почесне звання Лаври, вживалося ще уніатами. У 1833 році рішення про закріплення за монастирем титулу Лаври отримало остаточне затвердження. Почаївська обитель стала четвертою на Русі офіційно титулованою Лаврою після Києво-Печерської, Троїце-Сергієвої та Олександро-Невської. Почаївська лавра багата настінними розписами, скульптурами і орнаментами. Споруди Почаївської лаври: Свято-Успенський собор (1771-1782), Троїцький собор (1902-1912), келії (1771-1781), Архієрейський дім (1825), дзвіниця (1861-1869) висотою 65 м, надбрамний корпус (1835) . Нинішнім пишним виглядом лавра багато в чому зобов'язана пожертвам канівського старости М. Потоцького, також їй протегували російські царі.
Почаївська лавра - одне з величних в Україні місць прощі на Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня) і преподобного Йова (10 вересня). До її святинь належать: слід стопи Матері Божої з джерелом цілющої води, її чудотворна ікона, мощі преподобного Іова, Амфілохія.

Споруди Свято-Успенської Почаєвської лаври:

- Свято-Успенський собор (1771-82 pp., арх. Г.Гофман)

- Троїцький собор (1906-12 pp., арх. А.Щусєв)

- келії (1771-80 pp.)

- Архієрейський дім (1825 p.)

- дзвінниця (1861-69 pp.) висотою 65м

- надбрамний корпус (1835 p.)

   
   



Єзуїтський монастир


    Пізнє середньовіччя – колиска видатних імен вчених і творців, котрі відкрили нову сторінку світової історії науки і культури, за лаштунками якої скромно стояла чернеча братія зберігачів криниці світових знань. Їхній внесок у справу накопичення, систематизації, збереження і передачі накопичених людством парадигм був на кшталт відчиненню дверей для тих, хто був готовий, не дивлячись на труднощі, йти тернистим шляхом пізнання.
   У кременецькі ж землі просвіта прийшло рука об руку з ченцями єзуїтського ордену за активної фінансової та адміністративної підтримки братів Корибут-Вишневецьких Януша Антонія (1678 – 1741) та Михайла Сервація (1680 – 1744), спільними зусиллями яких в 1745 році в самому серці міста за проектом архітектора цього католицького ордена Павла Гіжицького (1692 – 1762) з’явився величний ансамбль Колегіуму (будівництво тривало тринадцять років). Причому останній з братів, хоч і не побачив всієї прекрасної досконалості закінченого творіння, вважався фундатором цього навчального закладу, подарувавши йому (крім 154 911 флоринів коштів на будівництво) на правах вотчини свої маєтки Окнини і Руду Шляхетську.


  Однак булла папи Климента XIV (1705 – 1774) про розпуск і заборону єзуїтів від 1773 року поставили Колегіум Кременця за межею існування, почавши за розпорядженням Варшавської Комісії народної освіти писати його історію в якості цивільної установи. Так вже в 1787 році в класах розмістилися повітове училище, архів і канцелярія, а також парафіяльний притч костелу Святого Духа і аптека.
  З переходом Волині в російське підданство після розпаду Речі посполитої (1793) та присвоєнням місту статусу повітового (1796) у світоча знань з’явився новий пропольськи налаштований впливовий покровитель в особі Адама Єжи Чарторийського (1770 – 1861), якому чималу допомогу надавав генеральний візитатор Київської, Волинської та Подільської губерній Тадуш Чацький (1865 – 1813).
   Саме їхніми стараннями в будівлях комплексу, подарованих царської милістю Олександра I (1777 – 1825) для навчальних цілей, у присутності римо-католицького єпископа Каспера Цецішевского при великому скупченні місцевої аристократії 10 жовтня 1805 року була відкрита вища Волинська гімназія.
   Її десятирічна система (сім класів, з яких перші три були розраховані на два роки навчання) включала курси з математики, механіки, архітектури, фізики, хімії, креслення, географії, ботаніки, історії, закону Божого, садівництва, політекономіки, права, мови з її літературою (польська, французька, німецька, латина, грецька, російська), а так само військово-фізичного виховання у вигляді уроків плавання, фехтування і верхової їзди.
  
  З матеріально-технічної точки зору гімназія завдяки чималим коштам благодійників (тільки фундуш Чацького становив величезну суму в два з половиною мільйони злотих) була відмінно укомплектована: бібліотека в п’ятдесят тисяч книг (у тому числі із зібрання польського короля Станіслава Августа, княгині Теофілії Сапеги, генералів Кутузова і Дерфельдена); чудово оснащений фізичними і математичними інструментами кабінет природознавства; багата колекція мінералів і зоологічних експонатів, даровані російським імператором Олександром I та коронним маршалком Мошинським; обширне нумізматичне зібрання грецьких і римських монет і медалей; хімічна лабораторія; склад моделей машин і землеробських знарядь; манеж для навчання їзди верхи; кузня і аптекарський город.
  Рівень підготовки в даному навчальному закладі був настільки високий, що вже в 1807 році на його базі було створено окремі школи геометрів і механіків, а також під керівництвом Діонісія Міллера (1762 – 1853) закладено розкішний ботанічний сад і організована астрономічна обсерваторія.
  
  За задумом головного фундатора Т. Чацького, для здійснення якого він не пошкодував а ні коштів, а ні сил, гімназія повинна була перетвориться у Ліцей. На шляху вставала лише одна перешкода – брак навчальних приміщень. Проблему допоміг вирішити тодішній міністр освіти російської імперії Петро Завадський (1739 — 1812): результатом його протекції стало царське волевиявлення від 13 липня 1807 року про передачу світочу освіти Кременця приміщень розташованого поруч Богоявленського монастиря.
   Проте, до щасливої миті втілення заповітної мрії Тадеуш не дожив – гімназія отримала статус Ліцею лише 16 січня 1819 року, ставши головним центром науки та освіти південно-західній частині країни.
   Вся праця по створенню елітного навчального закладу пішла прахом після провалу польського повстання 1831 року, яке підтримала більша частина викладацького складу та учнів – Ліцей був закритий в 1833-му, а його безцінні фонди разом з не підтримавшими народне обурення стали основою новоствореного Київського університету святого Володимира.
   Кременецькі класи пустували недовго, і вже через чотири роки (6 квітня 1836 року) в куплені за двісті тисяч навчальні корпуси офіційно в’їхала Волинська духовна семінарія з шестистам послушниками, яка раніше розміщувалася в місті Ганнополі. Окрім зручних приміщень їй в числі іншого дісталася велика частина майна колишнього Кременецького ліцею.
   
   Проіснувавши під цим дахом до 1902 року семінарія поступилася місцем Волинському Віталіївському єпархіальному жіночому училищу, сто сорок вихованок якого вивчали всі ті ж предмети, що викладалися і в Колегіумі з тією лише різницею, що чоловічі механіку, фехтування та їзду верхи замінили більш жіночі: спів, дидактика і ручна праця.
   А 27 травня 1920 року після відновлення контролю Польщі над волинськими землями в ці стіни повернувся оновлений Ліцей, що поселив під своїм кровом цілу низку освітніх установ: семикласну і сільськогосподарську школи; гімназію Т. Чацького, що стала родоначальницею природного та гуманітарного ліцеїв; вчительські гімназію та ліцей; ремісничі школи і курси в розташованих поруч селах. Як і його однойменний попередник він став культурним центром краю, адже тут крім іншого діяли самодіяльний театр, оркестр, фотостудія.
  
  Друга світова почалася для Волині з входження радянських військ. Зовсів інші вимоги громадської освіти, міністерству якої був підпорядкований Ліцей, внесли свої корективи не тільки в навчальний план, але у всю структуру світоча знань, коли на його базі 12 квітня 1940 року був створений Кременецький державний учительський інститут.
   Інтервал в заняттях внаслідок окупації зайняв три роки, а після відновлення мирного життя 1 вересня 1944-го класи знову наповнилися веселим шумом голосів майбутніх педагогів.
   Не осоромивши пам’ять своїх попередників у лічені роки інститут завоював величезну популярність і збільшив кількість своїх студентів до трьох тисяч, що стало причиною його переводу до обласного Тернопіля (1969), де на його базі було створено нині діючий Національний педагогічний університет ім. Володимира Гнатюка.
   У стародавніх же корпусах розмістилося Кременецьке педагогічне училище, яке отримало ім’я Тараса Шевченка, яке через два десятиліття змінило вивіску на коледж (1991). Ось тільки століттями просочена духом просвітництва атмосфера знову сказала своє вагоме слово, і вже 26 липня 2002 року тут був утворений Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут ім. Шевченко, який і нині щороку випускає у світ творців душ майбутніх поколінь.
   Архітектура
   Архітектурний центр міста біля підніжжя відрога Карпатських гір з древньою твердинею на вершині – комплекс колишнього єзуїтського монастиря – являє собою два примикаючі з півночі і півдня до нартексу костелу Преображення Господнього навчальні корпуси з невеликими відгалуженнями, що утворюють курдонер перед головним східним фасадом і двір в західній частині.
   Оформлені в стилі пізнього бароко фасади колишнього Колегіуму розбиті на “дзеркала”, центральним акцентом яких є вухаті лиштви вікон з домінуючим замковим каменем, що являють собою контраст в внутрішньою аскетичністю комплексу. Балюстрадна ж огорожа курдонер з декоративними вазонами і кованим ажуром решітки підкреслює нижній ярус комплексу, а прибудовані до його внутрішніх кутів восьмигранні вежі під шатровим дахом візуально спрямовують обсяг у височінь.
   Внутрішнє коридорне планування складених з нашарування двох-триповерхових обсягів спроектованих з урахуванням монастирських потреб будівель під двосхилим дахом через століття пронесло свою первозданну аскетичну красу і раціональність, що дозволило протягом століть використовувати їх приміщення під системою хрестових склепінь в навчальних цілях.








Свято-Богоявленський Кременецький жіночий монастир



 Волинські вельможі хорунжий Данило Малиновський та чашник Лаврентій Древинський, на викуплених ними землях, у 1636р., з благословення Київського Митрополита Святителя Петра Могили, заснували Богоявленську церкву і при ній православний Братський монастир. Напочатку обитель була чоловічим монастирем, при якому діяло Богоявленське братство для захисту Православ'я від унії, що активно розповсюджувалась у той час. Братство опікувалось школою, типографією та притулком для немічних, заснованих при монастирі.
   У 1701р., за сприяння Кременецького старости відступника від Православ'я князя Януша Вишневецького, стараннями єзуїтів, монастир був переданий уніатам-базиліанам. Типографія, школа та притулок припинили своє існування. Базиліани в 1725р. розпочали будівництво кам'яних будівель замість дерев'яних, звели новий 3-х поверховий корпус та церкву.
   У приміщенні колишньої уніатської колегії, розташованої поблизу монастиря, стараннями Фадея Чацького був заснований польський ліцей. На прохання Адама Чарторийського, міністра закордонних справ Польщі, у 1807 році будівлі базиліанського Богоявленського монастиря були передані ліцею. Того ж року Богоявленський монастир було переведено в інше місце. Відтоді монастир займає зведені 1760р. Познанським воєводою Станіславом Потоцьким будівлі для монахів-реформаторів, котрих, у свою чергу, було переведено до с. Дедеркали Кременецького повіту. У 1833 році монастир закрили, після чого ці приміщення з 1836р. займала Волинська Духовна семінарія, переведена до Кременця з міста Аннопіль.
  1839 року Кременецький уніатсько-базиліанський монастир було повернуто законним володарям і православні облаштували в обителі приходську церкву.
  А у 1865р. в обителі відновилося іночеське життя, і з того часу вона відносилась до Загаєцького Св. Іоанна Милостивого монастиря. Згодом, у 1873р., відповідно до постанови Священного Синоду, монастир був приписаний до Дерманської Свято-Троїцької обителі. Відтоді настоятелі Дерманського монастиря (котрими були єпископи Острозькі - вікарії Волинської єпархії) стали проживати в Кременці, щоб здійснювати нагляд за церковно-навчальними закладами міста (Духовною Семінарією в т.ч.). З 1902 року єпископи Острозькі стали йменуватися Кременецькими, а Духовна семінарія була переведена до Житомира, на той час кафедрального міста Волинської губернії.
   З 1880 року при монастирі відновило свою діяльність «Богоявленське Свято-Миколаївське братство», яке мало на меті утвердження православ'я та викорінення наслідків насадження католицизму та уніатства на землях Західної України.
   У 1906р. Кременецька обитель набула статусу самостійного штатного монастиря I-го класу. 1919 року при монастирі, за ініціативою Кременецького єпископа Діонісія (Валединського), було засновано Волинську Духовну Консисторію та православну Духовну семінарію, котра з 1927р. отримала офіційну назву «Державна Православна Духовна Семінарія».
   У 1921-1922рр. в Кременці, при Волинській Духовній Консисторії друкувалися журнали «Православна Волинь», а також «Духовний Сіяч» у 1928-1931рр. і «Церква і народ» у 1935-1938рр.
   Станом на 1937р. при монастирі діяли єпархіальний свічний завод, школа псаломщиків з інтернатом, притулок для жінок Кременецького Богоявленського братства. У монастирі проживало 13 монахів.
   З 1934 року в Кременецькій обителі знаходилася резиденція архієпископа Олексія (Громадського), котрий згодом був Екзархом всієї України. Митрополит Олексій був убитий 7 травня 1943р. і похований на монастирському кладовищі.
   1953 року, за рішенням Священного Синоду, з благословення Святійшого Патріарха Олексія, на прохання архієпископа Панкратія, до Кременецького Богоявленського монастиря перевели монахинь із Свято-Миколаївського жіночого монастиря з села Обич Шумського району Тернопільської області. Кременецькі монахи були розселені по іншим монастирям єпархії.
   Спочатку у Кременецькому Богоявленському монастирі було не більше 50-ти сестер, настоятельницею була ігуменя Зоя (Харкевич). 1955 року її змінила ігуменя Анімаіса (Малеєва). На початку 1959р. у монастирі було вже 65 сестер. Того ж року Богоявленський жіночий монастир закрили, монахинь розігнали. Більша частина сестер перебралися до Корецького Свято-Троїцького жіночого монастиря. Монастирське майно, зокрема бібліотеку, розграбовано. У Богоявленському храмі зробили спортзал, в житловому корпусі розташували лікарню, дзвіницю спалили...
    Головна Святиня монастиря Чудотворна ікона Божої Матері «Скорботна» з того часу, упродовж тридцяти років, зберігалася в Свято-Успенській Почаївській Лаврі у храмі Похвали Пресвятої Богородиці.
    26 серпня 1990 року, з благословення архієпископа Тернопільського і Кременецького Лазаря (нині митрополита Сімферопольського і Кримського), стараннями і трудами о. Галактіона та інших насельників Свято-Успенської Почаївської Лаври, в Богоявленському жіночому монастирі знову затеплилася лампадка молитви сестер.
   Того пам'ятного недільного дня братія Лаври, православні миряни і майбутні насельниці обителі, з Чудотворною іконою Матері Божої «Скорботна», хресним ходом пройшли із Почаєва до Кременця.
   23 січня 1991 року, до рідної обителі повернулися з Корецького монастиря п'ять монахинь, серед яких була й монахиня Херувима (Бенещук). Того ж року Преосвященнішим Сергієм, єпископом Тернопільським і Кременецьким, вона була висвячена в сан ігумені та очолила 12 перших сестер-монахинь в новому монастирі.
   Майже півроку сестри жили в комірчині Богоявленського собору, незважаючи на значні випробування, з молитвою трудились для відновлення обителі. Лише в липні 1991 року, ціною надзвичайних зусиль вдалося повернути частину монастирського корпусу - архирейські й настоятельські покої, частину сестринських келій, які були у володінні лікарні.
   Стараннями ігумені Херувими при монастирі були відновлені ризниця, бібліотека, золотошвейна майстерня. Сестри виконують послух, працюють у підсобному господарстві і на монастирському городі та в саду. Відновлено було також і монастирську дзвіницю.
   Залишивши по собі добру пам'ять, 14 лютого 1996 року, на 78-му році життя, ігуменя Херувима відійшла в життя вічне. Її могилкою, у нововідкритому монастирі, відкрилось і нове монастирське кладовище.
   3 квітня того ж року, настоятелькою обителі була вибрана монахиня Маріонілла (Панасюк), котра була до того благочинною монастиря. 6 листопада матушку висвятили в сан ігумені. Сьогодні, під її керівництвом монастир продовжує відроджуватися, - зараз у ньому нараховується більше 80-ти сестер.

   Божою Милістю монастирю повернуто головний житловий корпус із Свято-Миколаївським храмом, він повністю відреставрований силами сестер. Продовжуються роботи по відбудові монастирського готелю, будівництву нового корпусу. Вже діють новозбудовані просфорна, пекарня, трапезна та господарські будівлі.
   Життя насельниць монастиря проходить у постійних трудах і молитві. з 28 серпня 1992р. кожного дня після завершення вечірнього Богослужіння здійснюється хресний хід.


Свято-Миколаївська церква .
Францисканський монастир Кременця 





 Свято-Миколаївська церква - перебудована у 1841 році, у приміщенні колишньої базиліанської їдальні на першому поверсі головного монастирського корпусу. До 1912 року над цим храмом знаходилась ще одна церква на честь ікони Матері Божої «Скорботна». Скорботнинська церква була перебудована з великої кімнати над Свято-Миколаївською церквою в 1880 році, єпископом Острозьким Віталієм. У 1912 році стелю Свято-Миколаївського розібрали і відтоді Скорботнинський храм припинив існування, а Свято-Миколаївська церква стала двосвітньою. 

 Сама володарка Польського королівства Бона Сфорца д’Арагона (1494 – 1557), під особливим заступництвом якої знаходився місто, що своєю милістю подарувала Кременцю в особі коммендора фари (приходу) ксьонза Станіслава Лопуховського привілей на володіння вже існуючий дерев’яний храм у підніжжя укріпленої твердині на гребені скелі (документально було закріплено в Кракові 5 червня 1538 року), вписала перші рядки в золотий літопис католицтва на цій землі.
   Спочатку парафіяльній освячений на честь Успіння Пречистої Діви Марії костел, що діяв з доходів наданих йому щедротами польської коронои у користування грунтів і угідь, на центральній міській вулиці (раніше носила назву Широка представляв собою невелику дерев’яну однонавову храмову будову, яке за деякими (документально не підтвердженими) припущеннями спочатку було зведено в якості Троїцького православного оплоту віри.








   І лише приходом в Кременець католицького ордену францисканців, ченці якого отримали костел в своє розпорядження клопотами луцького біскупа Мартина Шишковського перед королем Сигізмундом III (1566 – 1632) в 1606 році, храм почав своє сходження по ієрархічних сходах, коли спочатку силами жертводавців на протязі декількох десятиліть були споруджені монастирські приміщення, а потім за фінансової підтримки князів Вишневецьких та Збаразьких сам храм преобразився в камені (будівництво тривало п’ять років і урочисто було завершено в 1636 році).
    Багатство католицького кляштору, що здобув прихильність найбагатших і шляхетних родин Річи Посполитої, в зеніті розквіту складалося не тільки з багатьох дарів дорогоцінного церковного начиння і культових атрибутів віри, але і з величезної, для того часу бібліотеки, яка налічувала близько чотирьохсот томів. Однак, на жаль, під час Берестецького походу 1651 року і викликаного ним спустошення, що спричинило за собою епідемію морової виразки, монастирські келії спорожніли в наслідок загибелі всіх представників братії, а все майно було розграбоване. Так що починаючи з 1660-х францисканська обитель Кременця практично створювалася заново.






   Вже через кілька десятиліть парафія монастиря становили крім самого Кременця ще сорок сіл з майже трьома з половинами тисячами послідовників, а на його базі діяло три братства: в ім’я святого Франциска (існувало споконвічно), Пресвятої Діви Марії Шкаплерної (засновано 16 липня 1700 року) і на честь святої Анни (26 липня 1750 року), що забезпечувалося, крім іншого, крупним фундаційнним капіталом в 161 771 злотих, що лежали на різних маєтках.
  Достатне фінансування в другій половині XVIII сторіччя дозволило братії частину коштів пустити на приведення у відповідність з високим статусом парафіяльного собору храмової будівлі, внаслідок чого не тільки його внутрішній обсяг був значно збільшений за рахунок прибудови двох бічних нав, а й змінений в дусі часу зовнішній декор, який отримав риси модного стилю бароко.
  Однак, як тільки подавляюча політика православ’я, що ішла пліч-о-пліч з Російською імперією, ступила на землі Волині в 1793 році, доля францисканського католицького кляштору була вирішена наперед, і його закриття стало лише питанням часу.
  20 серпня 1832 року за розпорядженням Миколи I (1796 – 1855) обитель була закрита і з усім майном передана православному духовенству, яке вже через півроку переосвятили собор на честь святого Миколая (6 грудня).
  З тих самих пір твердиня віри, переживши не одне покоління правителів і дві світові війни, зміну підданства і атеїстичні гоніння до теперішнього часу несе іскру Божу в серця православної пастви Кременця, з тим щоб віра ні на секунду не залишала душі без підтримки серед бурхливих вод сучасності.
   Архітектура
  Спочатку дерев’яний однонавовий храм у підніжжя кременецького замку з невеликою головкою, що отримали у своє володіння монахи-францисканці, з часом перетворився в цілий комплекс будівель з трьох сторін огороджений кам’яною стіною і ровом з підйомним мостом перед надбрамною вежею.
   Чільну роль в ньому відводилася цегловому готичному однонавовому ж собору Успіння Пресвятої Діви Марії з полігональним пресвітером, портретами фундаторів (включаючи Мартіна Шишковського) на стінах і підлогою з тесаного каменю, під яким знаходилися сім льохів для поховання удостоєних цієї високої честі померлих. З півдня ж до основного об’єму примикала квадратна каплиця під невисоким куполом.
   Після реконструкції XVIII століття за проектом архітектора П. Гіжицького зовнішній вигляд твердині християнської віри набув більш величавий і незрівнянно більш легкий в сприйнятті вигляд, чому немало посприяли барочні риси і збільшення обсягу за рахунок бічних нав під напівциркульними склепіннями на распалубках, які з’єднані з більш старою частиною під хрестовими склепіннями на вітрилах арочними прорізами в обрамленні барокових порталів.
  Тоді ж перетворилася і надбрамна вежа-дзвіниця, яка, компенсуючи аскетичність інших споруд францисканського монастирського комплексу, рясніє архітектурними деталями, що перетворили її у візуальну домінанту: пілястри і рельєфні міжярусні карнизи, високі чотиригранні щипці і декоративні вазони, підкреслені фронтони різної форми і ажур балконних грат – все це в сукупності створило гармонійний ансамбль будови.
   Відокремленою архітектурною одиницею досі виступає південна каплиця (примикає до собору святого Миколая в південній частині), купольне завершення з ліхтарем якої покоїться на ступінчастому п’єдесталі тромпів оригінальної конструкції при членуванні профільним карнизом.
   Двоповерховий келійний корпус, який замикає периметр монастиря францисканців у Кременці з півночі, при всій його аскетичності виступає за рахунок контрфорсов виступає якорем надійності оборонної складової в історії будови. На першому поверсі його позбавлений вишукувань внутрішній інтер’єр відрізняють хрестові склепіння при плоских – на другому.

Хрестовоздвиженська церква Кременця



    Два оберега східних кордонів міста у вузькій квітучій долині у підніжжя каньйону в руслі давно зниклої річки – оповиті примарним серпанком таємниць і легенд гори Замкова та Черча Кременця. Причому остання надійно зберігає свої секрети під густим покривалом зеленого лісу, хоча, можливо, саме тут були вписані перші сторінки в історію майбутнього форпосту Речі Посполитої.
   А почалася історія з поселення на північній горі ченців. Якої віри вони були і хто їх підтримував – залишається загадкою досі (хоча швидше за все це була православна громада), от тільки незабаром тут вже виросли високі, міцні дерев’яні стіни і потужні оборонні вежі монастиря, котрі стали на захист рідної землі пліч плечу з твердинею на Замковій горі (XI сторіччя).
  Століттями два цих вірних стража захищали Кременець від східної загрози, але татаро-монгольські набіги, що ставали рік від року все більш жорстокими, все-таки зробили свою чорну справу, знищивши бойової оплот віри з Хрестовоздвиженською церквою в його серці на початку XVII століть, хоча замок при цьому так і не заплямував свою репутацію “Непереможного”.
   Так що чернечій братії, що залишилася в живих після розгрому, довелося шукати новий притулок для своєї віри. Ним став П’ятницький Запотоцький православний храм, який 18 лютого 1632 року згідно з розпорядженням уряду переселився в Дубненське передмістя, поступившись своєю будівлею монастирю.
   
  Ось тільки збудована з дерева ж будівля обителі Воздвиження Чесного Хреста Господнього недовго існувала на цьому мете – під час чергової польсько-турецької війни 1672 – 1676 років, її звернули на попіл татарські загони. Подія ця сталася 15 листопада в перший рік бойових дій.
  Відродження ж прийшло до храмових стіни вже на новому місці – на головній міській вулиці Широкій біля Дубненського в’їзду навпроти Богоявленського монастиря в 1684 році з’явилася дерев’яна православна церква. Проста в архітектурному плані, але на перетині жвавих торгівельних шляхів вона незабаром завоювала серця місцевих православних парафіян.
  Та тільки в православ’ї їй судилося перебувати не довго, піддавшись віянню часу і тиску адміністративної влади вже на початку XVIII століття її церковні служителі прийняли Унію, де вона перебувала аж до приєднання Волині в 1795 році до імперії двоголового орла, коли за розпорядженням Катерини II (1729 – 1796) була повернута законним власникам – православній громаді.
  
  Час безжалісний. Наприкінці кінця наступного століття дерев’яна Хрестовоздвиженська церква, що налічувала вже без малого два сторіччя на своєму віку війн і смути, в кінець занепала. Так що в 1887 – 1889 році на її місці було споруджено нову храмову будівлю (як данина традиції – так само з деревини), приписаного до кременецького Миколаївського собору.
  Радість процвітання і спокою початку ХХ сторіччя швидко потонула в чорній імлі двох світових воєн і безпросвітної атеїстичної політиці Радянського Союзу, перші з яких принесли храму фізичні рани, а остання – знищила його духовно (церква була закрита в 1958 році).
   І лише передчуття зорі нового тисячоліття змогло вдихнути у вмираючі стіни оплоту православ’я нове життя, коли в 1991 році кременецька церква Воздвиження Чесного Хреста знову відчинила свої двері після повторного освячення, а вісьмома роками пізніше – офіційно відсвяткувала сто десяту річницю з дня закінчення свого будівництва.
Архітектура
   Дерев’яний однонавовий хрестоподібний в плані храм в північній частині центральної міської вулиці являє собою будова в псевдоруському стилі (акцент у вигляді щипців і кибалок) з дзвіницею над бабинцем і цибулиною на високому світловому барабані над средохрестям. Проста орієнтована із заходу на схід витягнута будівля завдяки нашаруванню разнооб’емних контурів малює унікальний силует всієї конструкції.
   
   Двоярусна дзвіниця над бабинцем з двома бічними прибудовами – споруда, що складається з зчленованих різьбленим фризом прямокутного і восьмигранних об’ємів під високим шатровим дахом. Прикрасами її служать кутові пілястри і декоративні главки на бічних крилах, а також різьблені наличники і ажур плетіння віконних прорізів.
   Центральну храмову частину з бічними порталами вінчає декоративна схилий дах з цибулиною на високому восьмигранному світловому барабані, прикрашеному стрілчастими стиснутими вікнами на кожній з них і вторячими малюнку дзвіниці різьбленою обробкою гладі стін.
   Розташована в східній частині апсида – кубічна будова з глухою східною стіною під двосхилим дахом зі здвоєними стрілчастими стиснутими віконними прорізами за рельєфною решіткою і шатровою голівкою на квадратному глухому барабані.


Свято-Покровська полкова церква.  



       Свято-Покровська церква – пам’ятка краси та благочестя Кременця. За свою більш як столітню історію храм переживав як періоди свого піднесення, будучи одним з центрів релігійного та духовного життя краю, так і занепаду, коли комуністична атеїстична влада припинила його існування. Але який би це час не був, кременчани завжди відносилися до храму як до святині, де можна було отримати душевний спокій та Божу благодать. Появі у місті Свято-Покровської церкви ми завдячуємо військовослужбовцям 42-го Якутського піхотного полку, який розташовувався в Кременці з 1868 по 1918 рік. Саме з цим пов’язана поява другої, «народної» назви цього храму – «Полкова церква». Ініціатором та будівничим церкви було Якутське церковне православне братство Святого Інокентія Чудотворця Іркутського при цьому полку, яке до самого кінця свого існування опікувалося храмом та сприяло його розвитку.

    Якутське церковне православне братство Святого Інокентія Чудотворця Іркутського було практично ровесником 42-го Якутського піхотного полку. Полк став засновником братства при Іркутській церкві в Москві 9 лютого 1807 року. Офіційного затвердження в цей час братство не отримало, а статут був затверджений лише 27 листопада 1809 року. За свою історію братство кілька разів змінювало свій статут. Такі зміни відбулися в 1866, 1876, 1884, 1888 роках. Останні зміни затвердив архієпископ Волинський та Житомирський Палладій в 1889 році. Відповідно до дозволу від 10 травня 1876 року братство мало право купляти, володіти та продавати нерухомість. Воно організаційно було повністю незалежним від полку та інших органів. На печатці братства, в час його перебування у Кременці, була зображена трьохкупольна двоповерхова дерев’яна церква.
    Свою діяльність братчики бачили в опіці тих православних храмів, в якій місцевості стояв Якутський полк, утриманні солдатського госпіталю, проведенню біблійних читань, навчати солдатів писемності. Кошти братство отримували за рахунок пожертвувань та внесків членів братства.
Якутське православне братство було пов’язане своєю назвою з волинською землею через ім’я свого Святого Інокентія Чудотворця Іркутського. Єпископ Іркутський був родом з старовинного шляхетського роду Кульчицьких на Волині, який пізніше переселився на Чернігівщину. Названий в миру Іван, народився, як вважають, в 1680 або 1682 році. Навчався в Київській академії. Перебуваючи в Києві, у 1708 році встав в ряди братії Києво – Печерської Лаври та отримав ім’я Інокентія. Висвячений на ієродиякона, пізніше на ієромонаха. Мав нахил до богослов’я. У 1710 році призначений викладачем Московської Слов’яно-Греко-Латинської Академії, в якій викладав граматику, філософію, метафізику та моральне богослов’я. У 1714 році призначений префектом цієї Академії. У 1719 році ієромонах Інокентій переведений до Олександро-Невської Лаври в Петербурзі на становище соборного ієромонаха з призначенням на корабель «Самсон», а згодом переведений на становище морського обер ієромонаха. Наприкінці 1720 року призначений намісником Олександро-Невської Лаври, а 5 березня 1721 року хіротонізований на єпископа Переяславського(в Росії) з одночасним призначенням проповідування християнства в Китаї - він повинен був стати першим православним єпископом в цій країні. Але до цього не дійшло. Китайський уряд не пустив його в межі держави.
    В 1727 році Інокентія призначено першим єпископом новоствореної Іркутської єпархії. На цій посаді він натхненно працював більше чотирьох років, до своєї смерті 27 листопада 1731 року.
   В 1764 році були знайдені його мощі, біля яких відбувалися чудеса. У 1805 році Святителя Інокентія було канонізовано.
   З початком дислокації Якутського полку в Кременці виникла проблема відправи православних обрядів для потреб військовослужбовців. Церкви як такої у полку не було, крім похідної, яка розташовувалася в одній із казарм. З часом, в 1881 році, в одній із зал Кременецької духовної семінарії, де розташовувалася церква в ім’я трьох Святителів Христових – Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоустого, було відведено частину храму, де правив службу Божу священик 42-го Якутського піхотного полку.
   Думка про будівництво свого храму давно турбувала полк. Наближалося століття канонізації Святителя Інокентія Чудотворця Іркутського та століття існування полку. За ініціативи командира полку полковника Ніла Ніловича Путілова та при підтримці Якутського церковного православного братства почалася розробка проекту будівництва полкової церкви. У 1902 році була підготовлена документація.
   Місце для храму вибрали в урочищі «Велика Борщівка» та «Пісчанка», поблизу Кременця, напроти залізничного вокзалу. Земля площею 32 ½ десятини була куплена братством за три тисячі рублів у 1899 році через Державну комісію з огляду питань, які відносяться до релігійних потреб армії, а полк взяв цю землю в оренду, так як за законами Російської імперії військові не могли бути власниками землі. Для будівництва церкви з братських землеволодінь було виділено 2400 квадратних сажнів землі. Єпископ Кременецький Пасій поділив цю землю на дві частини: з твердими грунтами віддав під подвір’я, а м’які під будівництво церковного будинку та храму. Під подвіря відведено 4532 кв. м., в площу яких ввійшла смуга в 50 сажень довжини та 60 сажень ширини між «Ямпільським шосе», прямуючим на «Королівський міст» та огорожею церкви. Ця смуга призначалася для квітника і отримала аналогічну назву. На будівництво було виділено десять тисяч карбованців. Крім цього на солдатському зібранні «якутців» було вирішено допомогти будівництву пожертвуваннями та кредитами(кожен місяць солдати отримували по 4,5 копійки для придбання солі, перцю та інших спецій – розтрати були зменшені до 1,5 копійки). План полкового храму був спроектований «якутцем» капітаном Лєбєдінцем Володимиром Яковичем за допомогою військового інженера Мєщєрского.
   26 листопада(за старим стилем) 1902 року єпископ Кременецький Преосвященний Пасій урочисто освятив місце закладки храму.
   Всі відповідальні камяні та деревяні роботи виконували наймані робітники(наприклад місцевий житель Ключевський за будівництво церкви від командира полку отримав грамоту та золоту медаль) за участю солдатів полку(цегляний завод знаходився на Фещуках поблизу військового полігону, і солдати, повертаючись з навчань, брали по дві цеглини). Керівництво за виконанням робіт лежало на капітані Лєбєдінцеві та інженерові Афанасьєву. Власне саме будівництво обійшлося в 45 112 рублів.
   Командир полку Н.Н. Путілов, як ініціатор будівництва, і пізніше чим міг допомагав зведенню храму. Так іконостас, який розташовувався в церкві, був виготовлений за його власними кресленнями. Завідуючий полковим господарством, він же голова полкової комісії по будівництву храму Яким Іванович Боровіцкий, завжди допомагав своїми знаннями та засобами, якими володів. За його вказівкою в майстерні нестройової роти, командиром якої був М.І. Бєлявскій, зробили різні кіоти для ікон, які розташовувалися на стінах церкви. Офіцери полку зібрали кошти на купівлю масивного бронзового позолоченого панікадила вартістю 500 рублів. Від приватних осіб надходили пожертвування предметами церковного начиння, іконами та грошима.
   Новий храм розташовувався при в’їзді в казармений двір та являв собою величаву картину. Стіни пофарбовані в коричневий колір та розшиті цементом, дах з оцинкованої жесті. На куполі та дзвіниці позолочені масивні хрести. Загальна маса дзвонів більше двохсот пудів. Всередині храму великий світлий вівтар. Іконостас сосновий, прикрашений прекрасною липовою різьбою, під яку підкладено матове скло. Для кліросів влаштовані різні решітки, до яких прикріпили кіоти з образами Святого Серафима Саровського – подарунок дружини тодішнього командира полку Галле, та Олександра Невського - дарунок вдови штабс-капітана Радіча. Ікони для іконостасу та запрестольний образ «Благословляючий Христос» виконав художник Грандковський в місті Пенза, де розташовувалося училище художнього живопису.
   Внутрішні стіни оштукатурені та побілені, панелі від підлоги до вікон покрашені світло-блакитною фарбою. Всі кути арки, панелі відділені вузькими смугами, що відповідало розшивці стелі та пофарбовані м’якими кольорами в мавританському стилі.
   Так з Божою допомогою та завдяки старанням кременецької громади було зведено Храм Божий присвячений пам’яті Святому Інокентію Чудотворцю Іркутському. 26 листопада 1905 року при великому народному зібрані жителів міста, прилеглих сіл та воїнів Кременецького гарнізону, благочинного 11-ї піхотної дивізії протоієрея Максимовича, благочинного 11-ї кавалерійської дивізії Добротворського, священика Якутського полку Петро Голубятникова, намісника Почаївської Лаври архімандрита Амвросія та соборного протоієрея Концевича було освячено полкову церкву. Обряд освячення здійснював Преосвященний Амвросій, Єпископ Кременецький – вікарій Волинської Єпархії.
   У 1905 році біля храму був закладений квітник. Садівником Д. Гмаха з квітів був викладений хрест, а по сторонах восьмикутні зірки, зроблений вензель імператора і братства та дата 26. ХІ. 1905.
   За свою просвітницьку роботу та утвердження православ’я на Волині Якутське православне братство багаторазово відзначалося та нагороджувалося та сановниками церкви. У 1891 році єпископ Острозький Антоній нагородив братство благословенною грамотою, а у 1892 році образом Святих Кирила та Мефодія. У 1895 році за грамотою від Священного Синоду братство отримало образ Святого Андрія Первозваного, а у 1906 році образ Святого Інокентія від архієпископа Волинського та Житомирського Антонія(Храповицького). У 1909 році від єпископа Євлогія «Біблію», у 1923 році «Права братського приходу» з благословенням від єпископа Кременецького Симона(Іванівського).
   У 1891 році на прохання Богоявленського братства комадир полку Айгустов безкоштовно пошив костюми для бідних учнів у військовій майстерні. У 1892 році дві роти 42-го Якутського полку брало участь у військовому супроводі ікони Матері Божої Почаївської під час хресного ходу з міста Почаєва до міста Володимир-Волинська.
   Тісні відносини Якутське церковне братство підтримувало з Кременецьким духовним училищем. Зокрема в документах цього училища за 1888 рік виділяється представлення «опікуна» Кременецького духовного училища Миколи Станіковського про нагородження священика 42-го Якутського піхотного полку отця Василя Сілініна «за безмірне виконання ним релігійних потреб вихованцям Кременецького духовного училища».
   Братським празником вважали 26 листопада(в день свого Святого – Інокентія) та 9 лютого(як день заснування братства), а храмовим 1 жовтня. У святкові дні вивішувався білий з голубим вісьмикінцевим хрестом прапор.
   Останні передвоєні(перша світова) збори братства відбулися у Кременці 29 червня 1914 року під керівництвом почесного голови братства генерал-майора Ніла Ніловича Путілова при секретарі поручику Віктору Строганову. На цих зборах були присутніми чотири тисячі 638 чоловік.
   Коли стало зрозуміло, що війна є викінчений факт, з Свято – Успенської Почаївської Лаври було вивезено у Житомир її головну святиню – ікону Матері Божої Почаївської. При прибутті ікони до Кременецької залізничної станції, на прохання командира полку, у «Полковій» церкві відбулося урочисте богослужіння.
     Ідучи на війну, в липні 1914 року полк свої казарми та орендовану землю за рахунок оплати оренди передав братству. Храм в оренду не здавався, так як за законами Російської імперії православні святині нічиєю власністю бути не могли. Охорона майна була довірена відставним військовослужбовцям Якутського піхотного полку полковнику Антону Казимировичу Роієвському, фельдфебелю Степану Теодоринчику та старшому унтер-офіцеру Єлісею Киричуку. Храм з церковною землею в 2400 кв. сажнів взяв під свою опіку Богоявленський монастир під розписку ієромонахів Іона та Венедикта. По розпорядженню головнокомандуючого Південно - Західним фронтом генерал – ад’ютанта М.І. Іванова(1914 рік) всі справи та архів братства були вивезені в Ніжин. У 1918 році за наказом командира полку Левицького документація та дзвони перевезені казначеєм В.А. Бриних у Староконстантинів в казарми 45-го піхотного Азовського полку та залізничну будку. Там же залишилася і похідна церква Святого Інокентія. Документи були пізніше знищені більшовиками, а дзвони «полкової» церкви та «калантирської» силою забрали німці. 27 травня 1917 року залишки полку повернулися у Кременець, де застали зруйновані казарми та братську канцелярію. Храм та будинок священика потребували ремонту. На розі зі східної сторони церковного подвір’я знаходилися могили померлих та загиблих офіцерів та солдатів 3-ї та 35-ї піхотних дивізій 23–го армійського корпусу 11-ї армії Росії, які обороняли Кременець під час першої світової війни від австро-німецьких військ. Тоді було створено тимчасове правління братства, яке в червні 1917 року призначило поручика Гаврила Сергу керівником охорони церкви. У 1918 році братство через Р.І. Оболончика звернулося до районного завідуючого військовим майном 4-го району Кременецької волості П.С. Ільїна з проханням вступити в члени братства та прийняти обов’язки голови. Ільїн згодився і пожертвував на потреби братства 145 рублів та три своїх золотих ордена. 26 листопада цього ж року його було обрано головою Якутського братства, а заступником – Оболончика.
   У 1919 році, 25 березня, в пам'ять про 11-й Рижський драгунський полк, який перед першою світовою війною розташовувався в селі Білокриниця, храм Святого Інокентія був перейменований у Свято-Покровський(з припискою до Богоявленського монастиря), так як храм «рижан» був перетворений в костел 12-го полку улан подольських польської армії(на той час Кременеччина була окупована польськими військами). Обряд переосвячення здійснив Олег Громадський. За братством залишилася стара назва та управління церквою до 1923 року.
    27 січня 1920 року відбулося перше після 1914 року зібрання братства, на якому були присутні 219 членів. Серед них намісник Кременецького монастиря ієромонах Венедикт, волосний старшина Бережецької волості Є. Киричук. На зборах були вибрані члени правління Д.І. Самчук, Р.І. Оболончик, С.З. Теодоринчик, Є.К. Киричук, Ф.І. Туницький. Головою братства було обрано П.С. Ільїна. 18 березня 1920 року Якутське братство зробило заяву польській владі(а 21 вересня 1921 року кременецькому старості) про відновлення своєї діяльності. Було визначено, що у святкові дні вивішувався білий з голубим вісьмикінцевим хрестом прапором братства, штандарт братства – біле полотнище з зображенням андріївського хреста, а посередині в овалі Святий Інокентій. Герб братства взятий за зразком герба, прийнятого ще у 1809 році.
   Земля з зруйнованими казармами Якутського полку, не дивлячись на протести братства, були захоплені польською владою як нічийні та віддані в оренду Кременецькій в’язниці. Начальник в’язниці почав вимагати орендної плати за землю на якій знаходився храм. Братство відмовилося сплачувати, доводячи, що земля належить йому, але і в суд справи не передало, вважаючи, що виграти у польської адміністрації можливостей нема.
    Після того, коли 12 жовтня 1920 року між польською та радянською сторонами було укладено перемир’я в ході польсько-більшовицької війни, у Кременець прибув Малопольський з’їзд військового будівництва зі Львова. Він розпочав ремонт військових приміщень: лазарету навпроти Хрестовоздвиженської церкви та казарм 11-го Римського драгунського полку. Матеріал для ремонту казарм взяли зі зруйнованих казарм Якутського піхотного полку.
    18 березня 1921 року Кременеччина, відповідно до умов Римського мирного договору, укладеного між Другою Річчю Посполитою та Радянською Росією, остаточно відійшла до складу Польщі.
    Землю, яка належала Якутському православному братству, віддали різним особам, не питаючись дозволу братства. Коли Малопольський з’їзд залишив Кременець, братство повернуло назад свої землі в управління, віддавши її біженцям на один рік без оплати, так як вони жили в землянках та окопах без будь-яких засобів. Була приведена в порядок братська військова могила.
   9 лютого 1923 року Богоявленський монастир передав церковну територію та храм в юрисдикцію Якутського братства. В цьому році головою братства став Михайло Федорович Яковлєв, він же священик «полкової» церкви. П.С. Ільїн залишився старостою церкви. Але через два місяці Яковлєв був переведений настоятелем Хрестовоздвиженської церкви і головою братства знову став Ільїн. В 1931 році Покровська церква остаточно переходить у власність Богоявленського монастиря, а 12 червня цього ж року Його Блаженство єпископ Симон стає почесним головою Якутського братства. Після 1924 року старостою стає Самчук Д.І, якого у 1934 році за заслуги перед братством нагороджено каптаном з галунами.
    З проголошенням у 1924 році автокефалії Православної Церкви у Польщі, Свято-Покровська церква перейшла під юрисдикцію Автокефальної Православної Церкви у Польщі.
    У 1930 році був відновлений музей братства, який існував до революції. У цьому ж році братство, відповідно до польського законодавства, було перетворене в «Якутське церковне братство в м. Кременці, Кооперативне товариство з обмеженими паями», зареєстроване 22 квітня 1931 року.
    1933 року братство прийняло рішення відкрити при Покровській церкві подвір’я жіночого монастиря та отримало дозвіл зі сторони єпархіальної влади. В січні на засідання братства приїхала ігуменя Обичського жіночого монастиря Онуфрія та підписала угоду, на основі якої з 25 січня 1933 року Якутське братство давала дозвіл на спільне користування подвір’ям.
    У 1934 році Кременець та повіт охопила епідемія холери. Жителі передмістя «Березина» та околиць часто приходили в Покровську церкву та служили молебні за виздоровлення. Багато хто врятувався і місцеві жителі вирішили з допомогою братства поставити пам’ятний кам’яний хрест в передмісті «Березина». Місце вибрали на землі німця Йосифа Аукста навпроти будинку Ісідора Скакальського. До нього прибула делегація з тридцяти чоловік з проханням продати один сажень землі. Аукст 20 жовтня 1934 року подарував землю на своєму полі для хреста, який був споруджений і уже 21 жовтня був урочисто освячений ігуменом Миколаєм з Богоявленського монастиря.
    У 1937 році до Кременця з Дубна була привезена рака з мощами Святого Інокентія та розташована в приміщені церкви. Взагалі в період 1936-1937 років у церкві побувало 29 хресних ходів по дорозі в Почаїв та з нього.
    У цьому ж році прихожани Покровської церкві спільно із Підлісецько - Млиновецькою парафією опорядкували військове кладовище періоду першої світової війни 1914-1918 років біля ріки Іква, на якому був встановлений кам’яний пам’ятник з надписом «В память неизвестным воинам павших на поле брани и здесь лежащих и усопших христианам не имущих сродников».
    Останнім головою братства в лютому 1939 року був вибраний протоірей Владислав Віжанський. Братство проіснувало до приходу в вересні 1939 року радянської влади, за якої його діяльність була припинена.
   Після припинення діяльності Якутського православного братства, матеріальне становище Свято-Покровської церкви різко погіршилося. Прихід був малий і утримувалася церква за рахунок Богоявленського монастиря. Незважаючи на важкі часи, церква продовжувала свою діяльність як в період першої радянської(1939-1941)(староста Данилюк, проживав по вулиці Березина), так і німецької(1941-1944)(священик Тучемський М.А.) окупації.
   В післявоєнний період службу вели протоієрей Василій Панцирний(1944-1953), Тимофій Ключ(1953-1961), Іоан Чорнобров(згадується під жовтнем 1946).
   Псаломщиками церкви в період 1945 – 1951 років були диякон Олександр Чорнобров, архидиякон Гермоген, ієродиякон Афанасій та Никон, псаломщики Володимир Жилін, Міщук Пелагея, Аліпій Тарас, Филипп Чернявський, Марія Нестерук, Антон Щербатко, Дмитро Самчук, Трофим Бохотниця, Олексій Мартинюк. Обов’язки псаломщиків виконували протоієреї Микола Волкославський(згадується у 1945), Сергій Карнковський(1948), Петро Непр.(?)(1953-1954). До закриття церкви хором керував Щербатко. У 1946 році до церковної десятки входили Серга Марія Огіївна, Зведенюк Ліда Г., Мельникова Д.І., Дубинська(Березина №62 на 2002 рік), Ільїн Петро Степанович
   Але на владному рівні доля храму була вирішена. Святопокровська церква була закрита восени 1959 року, а з 1961 року використовувалося як складське приміщення. Коли знімали хрести, пошкодили дах і вона поступово руйнувалася від снігу та дощу. Могили перед храмом були зруйновані і за радянської влади у 70-тих роках на цьому місці споруджено їдальню, який в народі називали «на могилках». У 1985 році за розпорядженням місцевої влади був проведений ремонт і в приміщені відкрито клуб(при цьому були знищені всі залишки оформлення храму: іконостас, розписи та ікони на стінах випалювалися паяльною лампою). Проблема збереження «калантиря», як військово кладовища піднімалося у тодішній пресі, і перш за все місцевим краєзнавцем Гаврилом Черняхівським.
    Лише в ході «перебудови» наприкінці 80-х років ситуація змінилася: був організований ініціативний комітет по поверненню храму церкві та прихожанам. На місці це питання не вирішувалося: перший секретар Кременецького райкому КПРС Курницький до цього питання ставився більш лояльно, але голова районної ради Демко вимагав гроші – 109 тисяч рублів, як плату за ремонт приміщення. Представники новоствореної церковної десятки на чолі з Г.Ф. Гонтаруком, звернулися до Раїси Максимівни Горбачової, яка була на той час членом президії Фонду культури СРСР, з проханням повернути Свято-Покровську церкву громаді. Відповідну заяву надрукувала секретарка Іваницького Степана Миколайовича(директора держлісгосподарства), причому за його безпосередньої вказівки, так як сама боялася. У «верхах» питання було вирішено позитивно, і 21 лютого 1991 року у повернутому храмі відбулося знову богослужіння. Активному відновленню храму сприяв перший після відновлення староста – Гонтарук П.Ф. У перші два роки було придбано дзвони, панікадило. Розписи на стінах робив художник з Почаєва Жаданків.





Костел Св. Станіслава  

  Однією з визначних пам’яток Кременця став костел Святого Станіслава, який привертає увагу високохудожньою мармуровою чашею з барельєфом Богоматері. Храм пережив не одну реставрацію, однак все одно зміг зберегти свою чарівність.
   Історія костелу У зв’язку з жорсткою політикою радикальних правителів кінця 17–початку 19 століття у віруючих людей Кременця був відібраний останній храм, після чого вони були змушені знайти притулок для богослужінь. Два сторіччя поспіль католицька громада проводила службу у напівлегальному становищі, переживаючи важкий період. Але незабаром до влади приходить віротерпимий імператор Олександр 2, який з 1855 року дозволив спорудження костелу. Більш того, він навіть виділив з державної казни чималі кошти для зведення будівлі.
   Три роки потому кременецькі католики на головній міській вулиці звели дивовижний храм, що біля підніжжя Замкової гори. Його урочисто освятили в листопаді 1857 року на честь святого Станіслава. У 1872 році костел Святого Станіслава отримав у подарунок мармурову чашу для обмивання з ликом Богородиці, яку розмістили біля центрального входу. Автором творіння був талановитий волинський скульптор В. Бродський. Початок 20 століття відзначається збагаченням Кременця новими дарами, які отримав костел Святого Станіслава.

   У 1909 році в Парижі видатний польський майстер Вацлав Шимановський виготовив пам’ятник відомому польському поету Юліушу Словацькому. В 1910 році його встановили в костелі на честь сторіччя від дня народження поета. Архітектура храму Прямокутна базилікальна споруда з двосхилим дахом вирізняється унікальним рішенням для храму. Крім того, костел Святого Станіслава вирізняють гармонійно поєднанні високі арочні отвори, ажурні кронштейни та прості пілястри іонічного ордера. Родзинкою храму став центральний фасад, виконаний з прямокутними двох’ярусними брамами з трикутними фронтонами та кулястим завершенням з хрестом. Розкішний внутрішній інтер’єр грає на контрасті з легкістю зовнішнього вигляду. Аркові галереї оздоблені пілястрами іонічного ордера, ліпними розетками та позолоченим розписом.


Церква Різдва Богородиці (Туницька) 



    Прах часів, який поховав в своїй безодні чимало архітектурних шедеврів минулого разом з іменами творців, рідко залишав для нащадків такі крихкі свідчення їхнього виникнення і життя як документальні джерела. Війни, революції, переділ територій… мало сприяли надійному збереженню тонких пожовклих аркушів свідоцтв на право власності, дарчих або інвентаризаційних актів.
   Ось і минуле церкви Різдва Богородиці в Туниках оповите туманом невідомості: ні імена засновника і творця, ні джерело фінансування будівництва, ні дата освячення досі не відомі. На сцену історії вона виходить лише разом з люстраційним описом Кременця в 1563 році.
   А вже в другій половині XVI століття привілеєм польського короля Сигізмунда III (1566 – 1632) за храмом були закріплені земельні ділянки в гектар садибних (кладовище і город), п’ятдесят два гектари орних і два гектари хутірських земель, що давало достатній кошт для існування парафії.
   Віддаленість від центру міста (Туніки – південні передмістя) і, як наслідок, католицького впливу цей храм у відмінності від церкви святого Миколая, що була перепідпорядкована ордену францисканців, або Хрестовоздвиженська, де правили реформатори, довше за всі залишався вірним православ’ю серед засилля уніатства — що засвідчено ще в акті про конфесійний розподілі місцевих церков від 18 лютого 1636 року.
    Унія прийшла в ці стіни в другій чверті XVIII століття (про що побічно свідчить найраніша збережена тут книга цієї релігійної течії) і проіснувала лише до 4 грудня 1795-го — вона однією з перших на Волинській землі (і першою в Кременці) повернула православний обряд після переходу під владу імперії двоголового орла.
    Через тридцять років (1825) по поверненню в лоно православ’я церква Різдва Пресвятої Богородиці отримала приділ на честь святої Великомучениці Варвари, що стало можливим завдяки збільшенню парафіяльних доходів за рахунок зростання списку його майна за рахунок дарів вдячних жертводавців (хоча парафіяльний священик власного будинку не мав і мешкав в будові, яка переходила у спадок).
    Наприкінці XIX сторіччя паства Туницького храму налічувала вже близько півтори тисячі парафіян з декількох прилеглих селищ (Туник, Красногірки, Корніїв, Глибоких Туник, Моргви, Княжина, Войтовщини), зробивши його одним з найбільших в окрузі.
    От тільки ХХ сторіччя з його двома світовими війнами, неодноразовою зміною підданства і атеїстичною політикою радянської влади, що прийшла в 1939 році, принесли Волинській землі чимало бід і нещасть, у тому числі руйнування багатьох сакральних святинь. Не уникла цієї гіркої долі і церква Різдва Богородиці.
    Північний фасад церкви Різдва Богородиці
    Відродження до неї прийшло лише з зорею нового третього тисячоліття, коли в самому серці Тунік на святому місці знову з’явилася маленька православна святиня, яка знов запалила лампадку віри і спокою в серцях вдячної пастви.
Архітектура
   Спочатку в комплекс дерев’яного з пофарбованими олійною фарбою всередині і зовні стінами на кам’яному фундаменті храму Різдва Богородиці, що отримав в XIX столітті металеву покрівлю і новий іконостас (1878), входили також дерев’яна на кам’яному ж фундаменті дзвіниця під гонтовим дахом і кам’яна під черепицею каплиця біля Вишневецької розвилки.
   Нинішня ж Туницька церква — невеликий (30м х 15м) одноярусний хрестоподібний в плані храм орієнтований з захід на схід з величезним куполом над підвищенним об’ємом средохрестя. Його напівкругла апсида під напівциркульними склепіннями з вузькими вікнами витягнутих арок, три декоративні главки та круглі віконця вітражного скла невисокого світового барабана – ось практично і всі архітектурні прикраси, що підкреслюють її скромну красу.

Церква Петра І Павла в м. Кременці

(Переліски)
    Церква святого Петра і Павла була побудована 1911 року. Вона була невеликою і дерев’яною. Першим священиком був Федір з Кременецького монастиря. Взагалі, церква була побудована як філія Кременецького монастиря. В 1919 році був призначений новий священик – отець Покровський Василь. Старостою церкви був тоді Яхневич. При церкві жили дві монашки – Неоніла і Катерина Капітонець.
    В другій половині будинку церкви була церковно-приходська школа. Школа була відкрита у 1919 році. Вона передбачала навчання за програмою трьох класів. Основним предметом було богослов’я. Крім того, дітей навчали читати, писати, рахувати та деяких інших предметів. В школі вчилися діти з околишніх вулиць і сіл. Навчання проводилося в дві зміни. В 1930 році школу було переведено в місто, а приміщення, де займались учні, було повністю віддано монашкам, які там проживали. Після смерті отця Василя Покровського був призначений новий священик, ним став Федір Ціховський. Старостою церкви був призначений Сільвеструк Антон. Але вже в 1959 році після смерті Сільвеструка старостою став Єгерський Філімон.
    У роки Другої світової війни біля церкви відкрили кладовище. Там поховані отець Покровський, монашки, що проживали при церкві та померлі прихожани. Але кладовище швидко збільшувалось і тому влада заборонила там хоронити померлих. Це було десь в кінці 50-х – початку 60-х років. В 60-х роках почалась антицерковна політика радянської влади: церкви закривали, розграбовували. Так сталося і з церквою святого Петра і Павла. Восени 1961 року церкву було закрито владою. Приміщення церкви перероблено на школу шоферів. Але вже в 1972-1973 роках школу було переведено в Кременецьке училище механізації. Церковне приміщення почали використовувати як склад матеріалів. Внаслідок недбалого ставлення до споруди приміщення почало псуватись: покрівля прогнила, церква почала розвалюватись. В такому стані церква перебувала з 1980 по 1990 рік.
    З початком демократизації суспільства і відкриттям церков у 1990 році почалась відбудова церкви святого Петра і Павла. Спочатку в 1990 році з заявою громади місцеві жителі звернулись за дозволом влади на відбудову церкви. В тому ж році було одержано дозвіл від Тернопільського обласного виконавчого комітету на відновлення церкви Петра і Павла. Населення збирало пожертви на відбудову і силами громади храм було відкрито та освячено. Перша служба Божа відбулася у 1991 році, тоді ж церква була освячена владикою Сергієм. Але приміщення церкви не було повністю відремонтоване. Ще тривали роботи по розпису церкви всередині. Розписував церкву Стадницький Аркадій, іконостас виготовив Сільвеструк Андрій Васильович.
    Першим священиком нової церкви був отець Володимир Чабан, а старостою – Шушкевич Петро. Отець Володимир відкрив в 1992 році недільну школу Закону Божого при церкві. Навчання проводив сам священик. Заняття відбувались після обіду і передбачало вивчення молитов, церковного Богослужіння і старослов’янської мови. Школа проіснувала недовго. В 1994 році, після від’їзду отця Володимира, школа припинила навчання. Священиком був призначений отець Мілетій Підгуреський, старостою – Ієрусалимець Степан Петрович. В 1997 році був призначений новий священик – Сухацький Іоанн, а старостою -Кондратюк Михайло Степанович.

  

Синагога у м.Кременець

Після надання Кременцю Магдебурського права в ХV столітті, в місто почали приїздити євреї. Переселялися вони сюди з Польщі, за часів Польсько-Литовської держави. В 1629 році кількість єврейської громади складала 15 відсотків населення міста. Серед осіб, які протягом XVI-XVIII ст. очолювали кременецький кагал, кілька відомих іудейських богословів. У місті народився, провів значну частину життя і помер знаменитий єврейський просвітитель ХІХ ст. Ісак Бер-Левінзон. Також тут проводив свою діяльність цадик Мордехай. У 1921 році за переписом населекння, єврейська громада нараховувала 6397 осіб, це складало понад 40% жителів. 


















































У міжвоєнні роки кременецькі євреї почали масово емігрувати за океан. Процес цей почався наприкінці ХІХ століття. Із сімї  одного з таких емігрантів походить всесвітньо відомий музикант Ісаак Стерн. Проте найбільших втрат зазнала єврейська громада під час Другої світової війни.
  Щодо синагоги відомостей наразі знайти не вдалося. Лише можна припустити, що вона була побудована в XVII столітті, в нижній частині міста. В 1942 році була спалена та частково зруйнована. А після відбудови без збереження первісної форми, в приміщенні синагоги розмістили автостанцію. І до нині синагога служить прихистком для подорожніх.



Будинок "Близнюки"



У далекому сімнадцятому сторіччі, коли ще діяли чіткі правила забудови міст за європейським типом, на головній кремецькій вулиці під назвою Широка з’явився цікавий архітектурний ансамбль, що складається з двох однакових будинків, що отримали за свою схожість назву “Близнюки”.
За допомогою невеликих хитрощів (розділова стіна і центральний фасад, звернений на північ) проект відповідав усім обов’язковим канонам архітектурних вимог міського будівельного плану (три вікна по центральному фасаду), при цьому створюючи претензійний строгий вигляд з п’ятивіконною бічною стіною вздовж центральної магістралі та квадратний периметр.
Не одне сторіччя “Близнюки” будуть нерозлучно крокувати нога в ногу, творячи історію Кременця. Наступні покоління жителів перетворять його внутрішній вигляд, а місто багато разів змінить підданство; пролетять над цими двосхилими дахами татарські набіги, революції, світові війни…, але будинок все також вірою і правдою служитиме надійним притулком жителів міста серед бурхливих життєвих хвиль.
Північний фасад будинку "Близнюки" у КременціПівнічний фасад кременецького будинку "Близнюки"
І ця мандрівка продовжиться аж до початку ХХІ сторіччя, доки перед міською владою з усією очевидністю не постало гостре питання про збереження пам’ятки архітектури державного значення, що призвело до розробки плану реставрації будівлі в самому серці Кременця біля колишнього Єзуїтського монастиря з метою збереження його історичного вигляду з переобладнанням під Гостинний двір.

Архітектура

Розташована на височині двоповерхова будівля, що зберегла крізь століття свій зовнішній вигляд, з двох симетричних частин, кожна з яких відповідає сформованій в пізньому середньовіччі структурі міської кам’яниці (10м х 20м), з роздільною спільною стіною під двома окремими двосхилими дахами в сукупності утворює квадратний в плані периметр, звернений центральним фасадом на північ (в сторону колишнього колегіуму), а п’ятивіконним боковим – вздовж центральної міської (колишньої Широкої) вулиці.
Північно-східний фасад кременецького будинку "Близнюки"Північно-східний фасад будинку "Близнюки" у Кременці
Найдавніша частина – розташовані під усім периметром будівлі підвали під склепінчастим перекриттям, до останнього часу зберігали свою первісну відкриту кам’яну кладку, а потім були ошарені. Зараз, крім основного призначення, на східну їх частину покладено функцію входу в основне приміщення східного ж крила.
Зовнішнє оформлення будинку “Близнюки”, виконане в бароковому стилі, цілком відповідає духу епохи: ненав’язливі деталі зовнішнього оформлення (бічні і центральні рустовані пілястри, вазони трикутних щипців, фронтони з п’ятьма віконними прорізами різної форми, кручений ажур балконних решіток другого поверху, замкові камені) підкреслюють гармонійне поєдння його двох симетричних частин з натяком на їх відособленість.


Козацький будиночок


У міській забудові давнього Кременця особливо виділялися старосвітські дерев'яні будинки місцевої шляхти.Один із них зберігся на вул. Базарній-7. Це ошатний дерев'яний будинок XVIII ст. з характерними рисами стилю класицизму з чергуванням місцевих ознак народної архітектури.На фасадах - по дві парні круглі колони, які розташовані симетрично, мансарда , віконниці, затишні ганочки. Зовнішні деревяні конструкції прикрашені різьбою в нвродному волинському стилі. Будинок реставрований, дах покритий гонтами, а на фасаді - охоронна таблиця, яка засвідчує, що ця споруда - пам'ятка архітектури давнього Кременця.

Міський магістрат 


По вул. Козубського - 6 , де нині розміщується офіс Кременецько-Почаївського ДІАЗу , стоїть будівля, зведена 1823-1846 років з рисами стилю класицизму. Їй характерні симетрична композиція, строгі архітектурні форми, лаконічні стримані оздоби. Колись тут знаходився Кременецький міський магістрат. Споруда має охоронну таблицю, що доводить її цінність, як пам'ятки дерев'яної архітектури минувшини.



Палац родини Дзембовських


Біля підніжжя гори Хрестова впадає у вічі ще один давній будинок міста - колишня вілла графині Кароліни Дзембовської.
Палац родини Дзембовських побудований у другій чверті XVIII ст. в стилі псевдоготики. Споруда двоповерхова , з гранчастими колонами , просторим ганком, має восьмигранну вежу над дахом. Пізніше споруда перейшла до графа Павла Демидова. У 1903 р. палац придбала Кременецька міська дума , і в 1904р. тут відкрилося комерційне училище. Саме і тоді були добудовані праве і ліве цегляні крила. У 20-30 роках ХХ ст. у будинку розміщувалась міська комунальна гімназія. У 1939-1941 роках - один із середніх шкіл. Після війни в будинку знаходилася агрошкола, рерганізована згодом у сільськогосподарський технікум, пізніше навчально-виробничий комбінат обласного управління сільського господарства, а з 1988 року тут функціонує ЗОШ №2.










Кременецька музична школа ім М.Вериківського

     
 Колись давно під час перебування Кременця під скіпером двоголового орла (в другій половині ХІХ ст.) ці стіни на центральній міській вулиці Широкій  були побудовані в якості розкішної приватної резиденції одного з місцевих  сановників. Правда тоді вони поставали дещо в іншому образі, де не було місця масивної прибудови в західній частині і легкість ліній  підкреслювалася двома бічними крилами. Але приватним стародавній замок був недовго, тому що Перша світова війна повернула волинські землі Польщі в 1920-му році і тут розмістився місцевий шпиталь. А у 1939 році доля розкішних апартаментів знову змінилась - тут відкрилась музична школа. Перервані зання у школі відновились тільки у 1944 році , після звільнення міста від окупантів. А через чверть століття овіяній славою досягнень школі було присвоєно імя кременчанина , педагога і композитора , яке вписане золотими літерами в історію української музики ХХ століття - Михайла Івановича Вериківського,  З часом будівля потребувала реконструкції , що і було зроблено  у 1974 році . В перші роки нового тисячоліття будівлі присвоєно статус памятника архітектури і передано до Кременецько-Почаївського історико-архітектурного заповідника.

Будівля побудована в  класичному стилі ,розташована вздовж центральної вулиці Шевченка за номером 16.Свій нинішній вигляд вона отримала після реставрації 1970-років, в ході якої був збільшений внутрішній обсяг за рахунок спорудження концертного залу і просторого фойє. Внутрішнє планування подекуди зберегло ліпнину, а зовнішній первозданний  вигляд зберігся і по сьогоднішні дні. Архітектурною родзинкою даної будови є домінанти крил, підкреслені декоративним оформленням парапету і високий шпиль над портиком головного входу , доповненого надписом про належність будівлі богині мистецтв.



Родинний будинок Ю.Словацького

Будинок-садиба Ю.Словацького і м.Кременець був збудований наприкінці XVIII ст. у стилі провінційного класицизму.Ця садиба належала до колишнього двору Теодора Янушевського (діда Юліуша Словацького по матері), пізніше стала власністю батька Ю.Словацького- Евзебіуша Словацького, який проживав тут з 1806  по 1811 рр. і працював педагогом у Кременецькій гімназії. Невелика, але затишна садиба розташована дорогою від колегіуму до ботанічного саду.

     Одноповерховий дім Янушевських відділяло від вулиці невеличке подвір’я, до якого можна було увійти через браму у мурі, що оточував колись монастир. Збудований з дерев’яних тинькованих балок, на невисокій підмурівці, де знаходилися господарські приміщення такі, як наприклад, пекарня, зверху був покритий ґонтом. На фронтовій стіні містилося шість вікон, які розділяв засклений ґанок з трикутним тимпаноном. З лівої сторони до нього вели пристінні сходи. Росли там також модні на той час італійські тополі, які у 1878 році були зрізані. З обох сторін дім оточували сусідські будинки. Зі сторони парку і ліцеального подвір’я розташовано господарські приміщення (стодолу, візовню), а навпроти садиби засаджено черешневий садок, з городом та клумбами, який асоціювався поетові з іменем матері, „котрим стара Янушевська гукала (…) – дитя своє” (лист з 28 XI1843). З подвір’я можна було вийти на територію школи, а також до Ботанічного саду. У 1909 році Кароль Гоффман описав цей дім так: „На підмурівці, дерев’яний, з 6-ма фронтовими вікнами, з характеристичним великим ґанком та старим полатаним дахом належав до ліцейних будівель. Близько 1837 року православна духовна семінарія продала його Хлєбовському, він Скшишевскій, від неї дім перейшов у власність теперішньої духовної (жіночої) школи”.
У 1921 році родинну садибу Янушевських, яка на той час належав православній школі, продали євреям для демонтажу.
По другій стороні вулиці, на земельній ділянці, яку взяв Евзебіуш Словацький на довічне орендування у міста 9 серпня 1809 р., був збудований будинок подібний до вісімнадцятивікового будинку Янушевських. В домі батька Юліуш провів лише неповні два роки: 1810-1811. Восени родина Словацьких переїхала до Вільна, де Евзебіуш отримав кафедру літератури. Свій кременецький дім продали у 1813 році Ізидорові Собанському, від якого відкупив невдовзі його вчитель французької Юзеф Мільо. У 1939 році садибу викуплено з приватних рук і передано на власність Кременецькому ліцею.

Після війни була тут міська бібліотека ім. Словацького. В 1969 році на подвір’ї поставили постамент з гранітним погруддям Словацького (скульптор Василь Бородай). Будинок розташований на теперішній вулиці Словацького, 16. У 2002 році закінчено його реставрацію і у 2004 році урочисто відкритий музей. На сьогоднішній день це єдина безпосередня і найголовніша пам’ятка, що залишилась після родини Словацьких.  



Кременецькі некрополі

 
На схилах Кременецьких гір збереглися старовинні цвинтарі, за якими можна дослідити історію міста. У Кременці є кілька некрополів, зокрема Туницьке, військове та Монастирське кладовища, старовинний польський цвинтар. А також П'ятницький (Козацький) цвинтар з могилами козаків, що загинули в боях за звільнення Кременця від влади Польщі (1648-51 рр.) та єврейський кірхут.

КОЗАЦЬКИЙ ЦВИНТАР

У історичному місті Кременці, на невеличкому плато, що розташоване на схилі гори Черча (колишня назва Чернеча, від чернечого монастиря, котрий стояв на ній) знаходиться козацький цвинтар.
Колись тут стояла церква Св. Параскеви П’ятницi, коло котрої були захоронення православних християн. А це місце в народі стало з часом називатися „п’ятницьке”. Згодом ця дерев’яна церква була перенесена у інше місце, навпроти Богоявленського монастиря, де тепер знаходиться Хрестовоздвиженська Церква. Відповідно до статистичних даних, Кременецький козацький цвинтар на горі Черча – єдиний в Україні, де збереглися такі могили.
Назва кладовища П’ятницьке є первісним і пов’язане із розташуванням там у XVI столітті церкви Святої Великомучениці Параскеви. Вона згадується в люстрації від 1552 року в переліку п’яти церков міста Кременця: Святого Спаса, Святої Пречистої, Воскресіння Христового, Святого Миколая, Святої П’ятниці з власним священиком. В люстрації від 1563 року згадується священик Никифор, якому було надано без плати два рента землі на подвір’я та два з половиною на город. Територія, на якій знаходилася церква, називалася Запоточчя, і була відділена від міста потоком Ірва.
Згадується вона і в акті від 18 лютого 1636 року в постанові польської урядової комісії про розподіл в Кременці церков між православними та греко-католиками, при чому П’ятницька залишалася за православними. В документі зазначається, що прихожани скаржилися на незручності підходу до церкви через крутизну схилу та просили дозволу про перенесення її на рівнину у передмістя Дубенське. Комісія дала дозвіл та перенесення, і воно відбулося. На новому місці вона знаходилася до свого зруйнування. Ще в період існування церкви на горі, на її подвір’ї ховали покійників, і на кінець XIX ст. це кладовище називали «П’ятенкою». На місці, де був престол церкви, стоїть дерев’яний хрест. Щорічно у вівторок Фоминої неділі здійснювалися проводи.
Саме кладовище розташовувалося «від окописька жидівського і гірської дороги до гори Черча. Перед цвинтарем церква П’ятницька». А отже на кінець XVIII століття воно займало набагато більшу територію ніж зараз.
Інша назва кладовища – «козацьке», пов’язане із подіями 1648 року, яке пов’язане зі штурмом Кременецького замку. Про це свідчить народна традиція та легенда. Захопивши укріплення, козацько–селянські загони зазнали великих втрат. Цілий день українське воїнство та кременецький люд копали могили убитим товаришам, а на вечір, коли закінчилася панахида, уже сіло сонце. «Не годиться ховати героїв за пітьми, - сказав до козацтва Максим Кривоніс, - поховаємо їх удосвіта. А зараз пом’янімо побратимів наших і спочинемо».
На ранок, коли козаки проснулися, то загиблих уже не знайшли, і тільки на місці домовин стояли довгими рядами сірі кам’яні хрести, а одна із могил була у формі бандури, на місці полеглого бандуриста Остапа, який керував підкопом фортечного муру.
Сам козацький характер кладовища має вагомі історичні підстави. Після переможної битви під Пилявцями війська повстанців рушили на Львів. Відповідно до рішення військової ради, основні козацькі сили здобували замки лише з ходу, а при активному опорі поляків облогу залишали на селянські загони. Наприкінці вересня 1648р. від війська М.Кривоноса відокремився загін під проводом полковника Дзевалова та сотників Васильєва і Петра Костенка в кількості семи тисяч чоловік, який взяв фортецю в облогу. Кількості оточених поляків не встановлено, але враховуючи їх паніку та навальний наступ козаків, слід припустити, що їх було не мало, причому всіх статей та віку.

Надзвичайно активно саме козацький характер кладовища почали пропагувати у 30-х роках минулого століття, в умовах піднесення національної самосвідомості під польським пануванням. Саме тоді на кладовищі знайдено могилу з написом «Сотник Войска Запорожского помер 1665г». Слід відмітити, що поодинокі поховання городових козаків відбувалися на П’ятницькому кладовищі ще, очевидно, з XVI століття, так як у люстрації за 1563 рік згадуються у місті козаки, як наприклад Василь Козак.
Наприкінці 80-х – початку 90-х років Товариство охорони пам’яток історії і культури під керівництвом заступника голови Заремби Сергія Захаровича проводило дослідження кладовища без розкопок, піднімалися плити та хрести. Було знайдено козацьку люльку, підкови від козацьких чобіт, талісман – козацьке сердечко. По надписі на одній плиті було встановлено напис церкви Парасковії, на іншій «Преподобний» (очевидно похований священик). Під плитою у вигляді великої бандури за їх версією поховано полкового бандуриста. Гіпотетично на кладовищі поховано до 500 козаків. У 1995 році на козацькому цвинтарі було встановлено пам`ятник у вигляді мальтійського хреста на честь козаків, загиблих під час штурму Кременецької фортеці. Товариство охорони пам`яток історії і культури нарахувало на кладовищі 105 могил, як хрестів, так і надгробних плит. Три з них у формі бандур. Розташування могильних надгробків є несистематичне та немає чіткого планування. Більш густо могили знаходяться в центральній та південно – східній частині кладовища, а у західній переходять у окремі поховання. Надписи на могилах виконані церковнослов’янською мовою та практично стерті. Досить багато хрестів на території кладовища розташовані практично одні біля одного. Виключаючи факт багатошарового поховання, коли покійника клали на місце попередньої могили, схиляємося до факту, що така щільність пов’язана із одночасними похованнями греко-католиків та православних у XVIII ст., коли православ’я було усунуто з релігійного життя краю.
Таким чином, спираючись на факти та результати дослідження, слід відмітити, що П’ятницьке кладовище є старим міщанським кременецьким кладовищем. Після штурму та захоплення Кременецького замку козацько-селянськими загонами на території кладовища були поховані загиблі козаки та селяни. Поховання козаків здійснювалися і в пізніший період часу, але основну їх частину становили городові, які були на службі у місцевої шляхти.

ЄВРЕЙСЬКИЙ ЦВИНТАР

Історія єврейської громади Кременця сягає першої половини XV ст. Кременецькому єврейському цвинтарю вже півтисячі років.
Розташований цвинтар на горі, поруч з козацькими могилами.
Як відомо, до Другої Світової війни у Кременці нараховувалася велика кількість євреїв. Вони почали селитися у місті у XV столітті, якраз тоді, коли Кременцю було надане Магдебурзьке право на самоврядування. На початку ХХ за переписом населення, єврейська громада нараховувала 6 397 осіб. Це становило понад 40 відсотків жителів. У міжвоєнні роки посилився виїзд кременецьких євреїв за океан, що почався ще наприкінці ХІХ ст. Із сім’ї одного з таких кременецьких емігрантів походить всесвітньо відомий музикант Ісак Стерн.
Серед осіб, які протягом XVI—XVIII ст. очолювали кременецький кагал, було кілька відомих іудейських богословів. У місті народився, провів значну частину життя і помер знаменитий єврейський просвітитель ХІХ ст. Ісак Бер-Левінзон. Також тут проводив свою діяльність цадик Мордехай. Відомо, що ці два діячі поховані на кременецькому єврейському кладовищі, проте їх могили ще й досі не відшукали.
Проте Друга світова війна внесла деякі свої корективи і залишила значний багряний слід в історії єврейської громади Кременця. Як відомо, у 1942 року німці окупували наше місто. 22 липня була знищена головна синагога, а також створено гетто, у яке зігнали євреїв з усього Кременця й навколишніх сіл. У ніч з 2 на 3 вересня 1942 року мешканців гетто вивезли на околицю міста та розстріляли. Тоді ж була спалена центральна частина міста.
У Кременці кладовище займає площу понад 2 га. На даний момент стан пам'ятників незадовільний.
„Бейт альмін”, єврейське - „дім вічності”. Так називається у євреїв цвинтар на якому поховано вірних у відповідності з єврейською традицією. Земля на цвинтарі вважається святою. Ранні єврейські цвинтарі були розташовані за межами міста. Євреїв хоронили сидячи, а над могилою ставили кам`яний надгробок (мацеву), на котрому був надпис на івриті. У діаспорі, була традиція ховати ногами в бік Єрусалима.
Хоча єврейський квартал у Кременці був повністю знищений, але стародавній „бейт альмін” – єврейський цвинтар, розташований по вулиці Джерельна зберігся до наших днів. Розташований він на схилі гори за Хрестовоздвиженською Церквою. На клавдовищі поховані як прості євреї, так і євреї, котрі залишили в історії великий слід. Як наприклад там знаходиться могила великого єврейського просвітителя Ісаака Бер Лівінзона, що жив у ХІХ столітті. Остатні поховання відбувалися тут в 70-х роках ХХ ст.

Увесь схил гори ніби усіяний надгробними саркофагами, котрі лежать на землі і зроблені у вигляді невеличкої труни. І чим вище угору, тим більше зустрічається стел-мацевів – кам`яні плити, з написами на івриті і символами чи орнаментами рельєфно вирізьбленими на камені. На самому верху кладовища ці стели творять цілі ряди. Мацеви, вражають уяву багатством декору, різноманітністю символіки і свідчать про мистецтво єврейських майстрів-каменярів. Одні мають прямокутний верх, інші – зрізані кути, зустрічаються також з фігурним завершенням (циркулярним або напівциркулярним) та з кутом на два скати.
У добре збережених мацевах більшу частину займає епітафія зроблена на івриті. За звичай вона розповідає про особистість покійного і його діяльність, а також це є чудове джерело генеалогічної інформації. Містить вона, як правило, 4 елементи: вступну формулу, ім'я похованого, дату смерті за єврейським календарем і благословення (євлогію). На деяких епітафіях включені цитати з Біблії чи Талмуда, як формули похвали померлого, вираження скорботи і горя близьких померлого, впевненості у воскресінні мертвих.
Крім того на мацевах можна зустріти різні символи, котрі віддзеркалювали релігійний і громадський статус померлого, його професію. Зірки Давида, котрі видніються на мацевах, свідчать про те, що ці могили повстали не раніше кінця ХІХ, початку ХХ ст.

МОНАСТИРСЬКИЙ ЦВИНТАР

По сусідству з Богоявленським монастирем знаходиться старовинний Монастирський цвинтар, який на згадку про монахів-василіан інколи називають Базиліанським або Василіанським. Василіанський цвинтар – це давня уніатська некрополія, що знаходиться у північній частині міста на схилі гори Воловиця. Дане кладовище повстало первісно ще як місце поховання отців реформаторів.
Тут поховані викладачі Волинського ліцею, у тому числі знаменитий ботанік Віллібальд Бессер (1784 – 1842), який після виходу на пенсію повернувся з Києва у місто своєї молодості і доживав тут віку, відомий художник; графік Йозеф Заундерс (Сандерс) (1773 – 1853), уродженець Лондона, російський придворний художник і професор Віленського університету, який наприкінці життя перебрався у Кременець і тут знайшов місце вічного спочинку; воїни УНР, що полягли в Кременці 1919р.; червоноармійці, які загинули в боях за місто в березні 1944р.
Наприкінці 50-х рр. ХХ ст. на Монастирський цвинтар перенесли останки митрополита Олексія (Громадського), який під час війни очолював так звану Автономну Православну Церкву на Україні й трагічно загинув на початку травня 1943р.






Більша частина цвинтаря – сучасні поховання, а трохи вище є біла церква-каплиця побудована у стилі класицизму і яка датується XVIII-XIX ст., навколо якої і розташовані старовинні поховання.










ПОЛЬСЬКИЙ ЦВИНТАР



Польський цвинтар засновано у 1890 році на схилах гори Воловиці відповідно до ініціативи Антонія Полмацького, після того, коли Туницький та Василіанські цвинтарі були передані місцевим православним. У 30-х рр. ХХ ст. на цвинтарі з’явилася могила невідомого солдата, де поховано поляків, які брали участь у Першій Світовій війні. На польському кладовищі поховано також жертви німецьких бомбардувань із 12 вересня 1939 року.

Цвинтар розташований в лісі. З центру міста треба піднятися вгору в районі центрального відділення зв`язку і по вулиці Олени Пчілки пройти до цвинтаря.
Відразу зустрічного вітає граційна каплиця Мочульських – побудована коштом заможної кременецької родини у міжвоєнний період. Подальша доля і драма родини даної у час другої світової війни склалися так, що жоден її член не спочив у родинному гробовці. Каплиця після війни знаходилась у зруйнованому стані, лише у 1990 році її відремонтували.

При вході на кладовище по ліву руку ми можемо побачити братську могилу і одночасно пам`ятник Поляків замордованих на схилах Хрестової гори у 1941-1944 рр. (середовище інтелігенції а також близько 2500 жителів Кременця).



ТУНИЦЬКИЙ ЦВИНТАР

Це сьогодні православний цвинтар, що знаходиться на передмісті Кременця Туниках, мальовничо розміщений на східних схилах гори Хрестової.
До цвинтаря ми піднімаємось чарівною вуличкою міста, викладеною бруківкою XIX століття, назва даної вулички – Старого Детюка – пов`язана з прізвищем ботаніка і письменника Антонія Анджеєвського, а конкретно із назвою його книги «Лемент Старого Детюка». Туницький цвинтар, заснований під кінець XVIII ст. у 1791 році, це справжній пантеон отців міста – багатих міщан, купців, лікарів, науковців, митців, які надовго вписалися в історію кременецького граду. Кременецька некрополія, яка служила місцем вічного спочинку для католиків, греко-католиків та православних, характеризується численною і прекрасною архітектурою і надгробною різьбою, яку і сьогодні маємо змогу з Вами побачити.
На кладовищі збереглося кілька прекрасних надгробних плит майстерно виконаних. Серед видатних осіб похованих на даному цвинтарі слід згадати професора Вищої Волинської гімназії, а раніше придворного художника польського короля Йосифа Пічмана (1758-1834), вихідця з Німеччини, який з 1806р. жив у Кременці і працював тут вчителем малювання, а також його дружини Агнєшки з Бодуенів Пічман, що померла у 1880 році.

Цікавою для літераторів і поціновувачів епохи Романтизму є могила родини Янушевських, де похована мати відомого польського поета Юліуша Словацького – Саломея Словацька-Бекю з Янушевських. Пам`ятник витриманий в стилі ампір, виготовлений з місцевого рожевого пісковику, має форму прямокутного постаменту, що завершується урною-вазоном. На всіх 4-ьох боках постаменту містяться написи виконані оригінальними літерами. На одній із них видніє напис (цитата):
"Juliuszowi Słowackiemu, urodzony w Krzemieńcu 4 września 1809, umarł w Paryżu 3 kwietnia 1849 r. i Melanii Januszeskiey (pisownia oryginalna!) matce Teodora i Alexandry Januszeskich".
Даний обеліск споруджено за життя Саломеї відразу після смерті її сина Юліуша Словацького. На одній зі стін постаменту вирито інскрипція присвячена фундаторці:
"Salomea z Januszewskich/Becu, wdowa po Euzebiuszu Słowackim, Matka Juliusza Słowackiego, żyła lat 65, umarła dnia 26 lipca r. 1855".
На наступній стороні є напис (cyt):
"D.O.M. tu spoczywają zwłoki Alexandry z do. Manowskich i Teodora Januszewskich. Alexandra żyła lat 58, um. 11 listopada 1833 r., Teodor żył lat 80, um. 3 lipca 1857 r."
Сама могила давніше була оточена кованою огорожею, яку демонтували в післявоєнний період.


На Туницькому кладовищі похований радянський воїн В. Я. Медведєв, який загинув у 1944 р. при окупації Кременця. На могилі встановлений пам'ятник у вигляді стели, що закінчується вгорі п'ятикутною зіркою.


ВІЙСЬКОВИЙ ЦВИНТАР

У місті Кременці в районі Дубенської є давнє кладовище, яке має назву «Калантир».
Біля автостанції центральна в Кременці вулиця роздвоюється. Якщо прямувати праворуч (це вулиця Ольжича), а згодом повернути на вулицю Відродження, можна дійти до Калантир.
Тут до сьогодні стоїть церква Святої Трійці (первісно – Олександра Невського, потім – Іоанна Хрестителя), зведена у 1896-1897 рр.
Окремі дані про Калантир відносяться до XVII століття. У 1637-1640 роках це кладовище носило назву «Калантирь».
Історію походження даної назви люди пов'язують із трагічними подіями, що відбулися на наших землях у XVI-XVII століттях. Окрім війн і повстань краєм прокотилась страшна хвороба — чума. Вона косила людей у селах і містах, від великого мору вмирали старі і діти. Людей, померлих від чуми, не можна було хоронити на міських цвинтарях, оскільки інфекція могла поширюватись на здорове населення. Тому тих нещасних проводили в останню путь на спеціально відведених кладовищах, які були здебільшого за містом. Можливо саме тоді з'явились перші поховання в районі Дубенської. Щодо назви, то спочатку цвинтар називався Карантин – оскільки це була інфекційно заражена територія. Згодом, коли хвороба відступила, назва кладовища змінилася на «Калантир».
З XIX століття, а точніше з 1850 року цвинтар почали називати «Старий плон». Тоді його управителем було Якутське братство, яке отримало землю у 1255 сажнів і землі С.І. Скакальського, які надані йому Кременецькою міською управою 14 серпня 1895 року на прохання братства. Відведена земля почала називатися «Новий Олександрійський плон» або «Новий плон». У 1896 році на «Новому плоні» на кошти командира 42-го Якутського піхотного полку Митрофана Барщева збудовано церкву на честь Олександра Невського. Через рік навпроти церкви збудували дзвіницю у формі башти. Згодом храм пересвятили в ім’я Усікновення чесної глави Іоанна Хрестителя.
6 січня 1928 року кладовище розділили на дві частини. Військові одержали північні землі (в сторону села Білокриниця). Світським особам віддали південну частину із церквою, дзвіницею і сторожкою.

У важкий воєнний і післявоєнний час на кладовище ніхто не приходив. Воно поросло бур'яном, від огорожі не залишилось ні сліду, а церква пустувала і руйнувалась. Мало хто знав про місце на цвинтарі, яке з'явилось тут у 1941 році. Перед самим приходом німців у Кременець енкаведисти прагнули позбутись своїх жертв — людей, яких закатували у Кременецькій тюрмі. Вони відносили трупи на цвинтар і закопували їх по кілька в одну яму.
У 1991 році було прийнято рішення про відбудову церкви. Частину грошей зібрали мешканці навколишніх вулиць, дещо виділило АТП-16155, районний осередок пасічників-любителей, чималу допомогу надала військова частина, що знаходилась в Білокриниці.
У 1993 р., після тривалого запустіння, храм висвятили в ім’я Пресвятої Трійці.

МЕМОРІАЛ СЛАВИ




Ще одним похованням у місті є Військове кладовище розташоване у сквері перед педінститутом. 19 березня 1944 р. Кременець був окупований підрозділами Радянської Армії. Частина бійців, загиблих під час боїв за місто (200 чол.), була похована у сквері перед колишнім ліцеєм (тепер педінститутом) в 10 індивідуальних могилах і одній братській.




Імена воїнів відомі. 10 могил з надгробними плитами, на яких викарбовано імена полеглих.
На братській могилі пам'ятник – скульптурна фігура воїна на постаменті.
Торкається блакиті неба горами сивочолий Кременець, що багато бачив і багато пережив за свою 789-літню історію.





















Джерело Святої Анни
(Кременецький район)


Джерело Святої Анни — гідрологічна пам'ятка природи місцевого значення в Україні. Джерело розташоване неподалік від ставка на східній околиці села Лішня Кременецького району Тернопільської області, за 100 м. від автошляху О-201721 Кременець — Стіжок — Шумськ.                                
  Перша історична згадка про джерело датується 1625 роком. Біля джерела стояла дерев'яна капличка у якій була фігура Св. Анни. Джерело оголошено об'єктом природно-заповідного фонду рішенням Тернопільської обласної ради від 21 серпня 2000 року № 187. Перебуває у віданні сільськогосподарського виробничого кооперативу «Біла криниця» Кременецького району. Під охороною — джерело підземних вод, що має водорегулююче, оздоровче, естетичне та історичне значення. За легендою, якщо в нього тричі зануритися з головою, будеш здоровим протягом року.



Вишнівецький замок

Вишневецький палацово-парковий комплекс розташований у волинському містечку Вишнівець на мальовничих берегах річки Горині. Місто стало родовим гніздом одного з найвідоміших князівських родів Корибутів–Вишневецьких.
Перша писемна згадка про Вишневець зустрічається в історичних джерелах 1395 року. Великий князь литовський Вітовт, позбавивши Дмитрія Корибута Сіверського князівства, дав йому взамін кілька поселень на Волині, в тому числі і Вишневець. Тоді на правому березі річки Горинь там, де нині розміщується село Старий Вишнівець, Дмитрій Корибут збудував перший укріплений замок для захисту від татаро - турецьких набігів. В 1494 році князь Михайло Вишневецький переніс його на лівий високий берег, де сам рельєф допомагав краще організувати оборону. З того часу і на декілька віків стає Вишнівець родовим гніздом і славою могутнього роду князів Вишневецьких.


В 1640 році Ярема Вишнівецький розпочав будівництво великого замку. Значно модернізував замкові укріплення і збудував оборонний монастир кармелітів, який входив в єдину оборонну систему Вишнівецького замку. Місто, маючи магдебурію, на той час було великим торговим і ремісничим центром, куди з'їжджалися на торги купці з Кременця, Почаєва та інших міст Волині. Проте після підписання Зборівського миру, Вишнівець був ущент пограбований і зруйнований татарами, що на довгі роки відбилося на його розвитку. На початку ХVІІІ століття останній з князів Вишневецьких, перший магнат Речі Посполитої, Міхал Сервацій перебудовує розорений родовий замок у пишний палац по типу французьких позаміських резиденцій. Інтер'єри палацу вражають сучасників своєю розкішністю. Після смерті Міхала Сервація у 1744 році маєток переходить у власність найближчих родичів князів Вишневецьких - графів Мнішків. Як люди культурні та високоосвічені, Мнішеки дбали про палацовий комплекс, опікувалися Вишневцем, його господарством та культурою.
 Завдяки діяльності, щедрості, прагненню до науки й краси князів Вишневецьких та графів Мнішків містечко Вишневець та сам край взагалі став багатющим осередком знань, оплотом культури та мистецтва. Адже саме у Вишневецькому палаці знаходилася бібліотека, що висвітлювала науково-художні смаки епохи, театральний зал, на сцені якого постійно ставилися спектаклі, новинки театрального мистецтва. Не менш важливу роль відіграють живописні полотна, що прикрашали стіни палацу та сама естетика оформлення інтер’єрів. Палацово-парковий комплекс займає чималу площу і кожен із його елементів є архітектурним та мистецьким взірцем. В'їзна брама вражає своєю величчю, а огорожа – красою декоративності, стилістичністю та символізмом.
Осередком духовності та взірцем храмової архітектури є призамкова церква Вознесіння Господнього. Важливим елементом палацово-паркового комплексу є ландшафтний англійський парк, який приваблює природністю й загадковістю.
Костел був закладений ще Яремою Вишневецьким у 40-х роках ХVІІІ століття. Після зруйнування під час козацьких повстань був відбудований Міхалом Сервацієм Вишневецьким. Костел святого Михаїла вражав своєю масштабністю та помпезністю. Він став родинною опочивальнею своїх католицьких володарів.
Церква Вознесіння Господнього теж виконує функцію усипальниці князів Вишневецьких, але вже не католиків, а православних. Датою її побудови вважається 1530 рік. Вона стала свідком заручин Марини Мнішек та Лжедмитрія І. Зберігала у своїх стінах цінні реліквії сакрального мистецтва, а саме чудотворну ікону «Знамення Пресвятої Богородиці» ікону Божої Матері та інші.
 Про дотримання мистецьких смаків загальноєвропейського характеру у володіннях князів Вишнівецьких та графів Мнішеків свідчить прекрасний парк, що розташовується за палацом. Закладання цього парку приписують Діонісію Міклеру, справжньому майстру в цій справі. Грандіозним виявом його таланту є англійський парк у Вишнівці, що був розбитий у ХVІІІ столітті з дотриманням всіх правил та канонів садово-паркового мистецтва.
В різні часи комплекс відвідали такі відомі люди, як Тарас Шевченко, Оноре де Бальзак, Микола Костомаров, Петро І, Павло І, Іван Мазепа та ін.
ХХ ст. не було прихильним для Вишнівця. Під час Першої світової війни містечко опинилося у прифронтовій смузі. Під час Другої світової війни його архітектурні пам’ятки, зокрема, палац, зазнали руйнації. Щоправда, в радянській післявоєнний період його частково відреставрували та розмістили тут різноманітні служби Вишнівецького району, який існував у 1940-1962 рр.
Новий етап в історії палацово-паркового комплексу розпочався із створенням в 1999 році Вишневецького відділу ДІАЗу у м. Збаражі. У 2005 році він отримав статус Національного заповідника. З повним відновленням Вишневецького палацу пам’ятка займе своє вагоме місце в скарбниці культурної спадщини України.
                             
Божа гора

Гора-останець у Кременецькому районі Тернопільської області. Від­ділена від Кременецької гряди долиною річки Іква. Розташована поблизу села Великі Бережці, за 10 км на захід від міста Кременець. Цю гору видно з-під Почаєва і з дзвіниці Почаївської лаври. Божа Гора - це частина національного парку «Кременецькі гори» і заповідника Медобори.
У стародавній легенді йдеться, що у 13 столітті на Божій горі об`явилася Богородиця, яка йшла рятувати Почаївський монастир від невірних. Ступила однією ногою тут, на скелю, а другою - на Почаївську гору. І залишилися після цього на камені відбитки Її святих стоп. А з джерела потекла вода з чудодійною лікувальною силою й стали зцілюватися хворі.
За іншою з версій назва її походить від імені вождя племені антів Божа, яке в незапам’ятні часи жило тут або від назви слов’янського племені бужан.
Поверхня гори плоска, схили круті. Складається з білої писальної крей­ди, покритої зверху неогенними пісками, пісковика­ми та оолітовими вапняками. Вкрита лісом (граб, береза, дуб, сосна) та багатою трав'яною рослин­ністю, з яких понад 280 видів рідкісні - мінуарція побільшена, ломиніс прямий, дзвоники чоловічі та інші.
Під вершиною є джерело, здавна біля нього була капличка, нині споруджено церкву.
У ІХ-Х ст Божа гора була місцем подвижництва численних монахів.
Уперше про Божу гору згадується у XVI ст. Так, у 1555 р. власник частини села Бережці Іван Бережецький скаржився на купців. Вони не хотіли сплачувати мито, об’їжджаючи Бережці поза Божою горою. Уже у 1600 р. Божа гора - межа володінь Анни Гойської , відомої покровительки Почаївського монастиря, та князів Бережецьких - далеких родичів не кого іншого як династії Ягеллонів. Після смерті Гойської Бережці цілковито перейшли до панів Бережецьких. Вони у XVI ст. втратили свій князівський титул. Саме у той час розбудовою та відновленням довколишніх монастирів заопікувався новий ігумен Почаївського монастиря Іов Желізо, який відновив печерний храм на горі і сам неодноразово молився в ньому.

Немає коментарів:

Дописати коментар