" АКВАРЕЛІ ЙОГО ДУШІ "
(ДО 130 РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ХУДОЖНИКА ІВАНА ХВОРОСТЕЦЬКОГО)
Ів
Іван Федорович ХВОРОСТЕЦЬКИЙ народився 18 квітня 1888р. у с. Юридики біля Почаєва (тоді Кременецького повіту, Волинської губернії). Багатодітна сім'я, батько безземельний селянин, працював слюсарем на господарстві Почаївської Лаври. Це і змусило хлопця з дитинства працювати, щоб заробити на прожиття. Пощастило ж юнакові в тому, що рідний дядько, котрий працював іконописцем Почаївської Лаври, взяв його своїм учнем, що можливо і визначило долю майбутнього художника. Закінчивши церковно-парафіяльну школу Іван Хворостецький теж пішов працювати до лаврської художньої майстерні, що була дуже помітною в мистецькому житті України, мала хорощі традиції, особливо іконопису та різьби по дереву. Незабаром І.Хворостецький став учнем відомого живописця, випускника Петербурзької Академії мистецтв Андроника Лазарчука, котрий на той час працював викладачем малювання в Кременецькому комерційному училищі і одночасно розписував церкви на Волині і у Почаєві. А.Лазарчук був доброзичливим і щирим учителем, тому їх спільна праця стала корисною для навчання дуже здібного учня. Із 1906 р. І.Ф.Хворостецький проживав у Києві. Спочатку працював підмайстром у відомого живописця Г.С.Крушевського, з яким був знайомий ще із 1904 р. з ним він брав участь у розписах інтер'єрів церкви в с. Пустовійтове Кременецького повіту та собор у м.Біла Церква. Згодом молодий Хворостецький вступив і успішно закінчив художнє училище, а пізніше й Київський художній інститут. Серед багатьох викладачів училища і інституту помітний вплив на творчість Хиоростецького мали Ф.Кричевський і земляк із Тернопільщини, один із засновників Українського манументального мистецтва М.Бойчук. Дипломна робота І.Хворостецького “Комсомолка на селі” (1927 р.), написана через рік картина “Пралі” роблять його відомим не тільки серед художників і шанувальників Києва, але й на Україні. У 40-50 роках І.Хворостецький мешкав у Почаєві, тому серед робіт того періоду переважають пейзажі рідного краю ; “Пасіка” , “Мальви” , “Почаївський мотив” , “Околиці Кременця”. Особливо була плідна праця художника в останні роки життя. У фондах Кременецького краєзнавчого музею зібрано багатий матеріал про життєвий і творчий шлях видатного земляка. І.Хворостецький своєю творчістю зробив помітний внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва, будучи художником — педагогом, передавав своїм учням високу професійну майстерність і виховав цілу плеяду сучасних українських художників. Хворостецького вважають своїм учителем такі знані художники як — Б.Репопорт, В.Сидорук, І.Браславський, О.Вовк, Л.Мітяєва, архітектор М.Катернога, доктор архітектури професор Ю.Асєєв і багато інших відомих митців пензля і різця. Нещодавно у Кременці відкрили виставку присвячену 130-річчю від дня народження місцевого художника Івана Хворостецького. На ній показали понад тридцять творів живопису. Двадцять три картини належать самому Хворостецькому, решта – роботи друзів художника та його учнів: Володимира Сидорука, Мусія Катерноги.
Іван Федорович ХВОРОСТЕЦЬКИЙ народився 18 квітня 1888р. у с. Юридики біля Почаєва (тоді Кременецького повіту, Волинської губернії). Багатодітна сім'я, батько безземельний селянин, працював слюсарем на господарстві Почаївської Лаври. Це і змусило хлопця з дитинства працювати, щоб заробити на прожиття. Пощастило ж юнакові в тому, що рідний дядько, котрий працював іконописцем Почаївської Лаври, взяв його своїм учнем, що можливо і визначило долю майбутнього художника. Закінчивши церковно-парафіяльну школу Іван Хворостецький теж пішов працювати до лаврської художньої майстерні, що була дуже помітною в мистецькому житті України, мала хорощі традиції, особливо іконопису та різьби по дереву. Незабаром І.Хворостецький став учнем відомого живописця, випускника Петербурзької Академії мистецтв Андроника Лазарчука, котрий на той час працював викладачем малювання в Кременецькому комерційному училищі і одночасно розписував церкви на Волині і у Почаєві. А.Лазарчук був доброзичливим і щирим учителем, тому їх спільна праця стала корисною для навчання дуже здібного учня. Із 1906 р. І.Ф.Хворостецький проживав у Києві. Спочатку працював підмайстром у відомого живописця Г.С.Крушевського, з яким був знайомий ще із 1904 р. з ним він брав участь у розписах інтер'єрів церкви в с. Пустовійтове Кременецького повіту та собор у м.Біла Церква. Згодом молодий Хворостецький вступив і успішно закінчив художнє училище, а пізніше й Київський художній інститут. Серед багатьох викладачів училища і інституту помітний вплив на творчість Хиоростецького мали Ф.Кричевський і земляк із Тернопільщини, один із засновників Українського манументального мистецтва М.Бойчук. Дипломна робота І.Хворостецького “Комсомолка на селі” (1927 р.), написана через рік картина “Пралі” роблять його відомим не тільки серед художників і шанувальників Києва, але й на Україні. У 40-50 роках І.Хворостецький мешкав у Почаєві, тому серед робіт того періоду переважають пейзажі рідного краю ; “Пасіка” , “Мальви” , “Почаївський мотив” , “Околиці Кременця”. Особливо була плідна праця художника в останні роки життя. У фондах Кременецького краєзнавчого музею зібрано багатий матеріал про життєвий і творчий шлях видатного земляка. І.Хворостецький своєю творчістю зробив помітний внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва, будучи художником — педагогом, передавав своїм учням високу професійну майстерність і виховав цілу плеяду сучасних українських художників. Хворостецького вважають своїм учителем такі знані художники як — Б.Репопорт, В.Сидорук, І.Браславський, О.Вовк, Л.Мітяєва, архітектор М.Катернога, доктор архітектури професор Ю.Асєєв і багато інших відомих митців пензля і різця. Нещодавно у Кременці відкрили виставку присвячену 130-річчю від дня народження місцевого художника Івана Хворостецького. На ній показали понад тридцять творів живопису. Двадцять три картини належать самому Хворостецькому, решта – роботи друзів художника та його учнів: Володимира Сидорука, Мусія Катерноги.
Сила доблесті Павла Шандрука
Після поразки уряду УНР і його збройних сил Павло Шандрук опинився у Польщі, де був інтернований. Там став одним із засновників часопису "Табор". Згодом очолив військову справу в екзильному уряді УНР , який діяв за межеми України. У Польщі успішно заверщує навчання в академії генерального штабу. Брав участь в обороні Варшави у вересні 1939 року, коли фашистська Німеччина напала на Польщу. За заслуги у боях отримав високу нагороду - орден Віртуті Мілітарі. Після падіння Варшави попадає у полон до німців. Влітку 1943 року була сформована дивізія "Галичина". Генерал Шандрук бере активну участь у її реорганізації в Першу українську дивізію. Він був переконаний, що головне завдання вояків дивізії - "продовження боротьби українського народу за відновлення своєї державної незалежності". Важким випробуванням для генерала П.Шандрука стала поразка дивізії "Галичина" в середині липня 1944 р. під Бродами. Втрати дивізійників були значні. Всього 3 тисячі солдат вийшли з оточення, так званого Бродівського котла. Та генерала П.Шандрука не покидала думка створити нове збройне формування. І під кінець війни генерал приступив до організації Українського Національного Комітету. Одночасно Президент УНР в екзилі А.Лівицький призначає генерала П.Шандрука командуючим УНА. Документ був підписаний 17 березня 1945 р. Дивізія "Галичина" стає Першою Українською дивізією Української Національної армії. Першочергове завдання УНА - відновити збройну боротьбу за Українську незалежну державу, повне її визволення з-під ярма Москви. Дивізійники прийняли присягу на вірність Україні, її народу. У супроводі старшин генерал П.Шандрук відвідував табори для переміщених осіб (Ді-Пі), розмовляв з багатьма остарбайтерами, закликаючи їх не вертатися назад до СРСР , а ставати добровольцями УНА. І таких добровольців виявилось понад 220 тисяч осіб. Крім Першої Української дивізії незабаром було сформовано протитанкову бригаду (полк. П.Дяченко), парашутну (отаман Т.Бульба-Боровець), бригаду вільного козацтва (полк. П.Терещенко), 281 бригаду (полк. Ф. Гудима). Йшла підготовка до формування Другої Української дивізії. Воїни Першої Української дивізії під кінець війни дислокувалися на території Австрії, де вели бої на підступах до Відня проти радянських військових формувань. Серед цих вояків були й кременчани, зокрема хорунжий Микола Медвецький (Хрін), який на початку 1944р. відійшов із УПА і став бійцем Української дивізії "Галичина". У травні 1945 року він загинув на полі бою під Фельдбахом недалеко Відня, де йшли запеклі бої... Українська дивізія "Галичина" була створена для боротьби з більшовизмом, і на тому фронті вона вистояла до кінця, тобто до проголошення незалежної України24 серпня 1991 р. Після капітуляції фашистської Німеччини дивізія була інтервована англійцями і американцями. Це врятувало життя кільком тисячам українців, інакше б їх чекали концтабори Сибіру чи Півночі. П.Шандрук у 1945-1949 рр. перебував у таборі Ді-Пі в м. Ашафенбузі під вигаданим прізви- щем.Більшовицькі агенти нишпорили по всій Баварії, прагнучи виявити генерала, щоб викрасти його чи навіть знищити. Так було із Симоном Петлюрою,Євгеном Коновальцем, згодом із Степаном Бандерою. Генерал П.Шандрук жив у глибокій конспірації. А в 1949 р. він з дружиною переїжджає до США, оселяється у м. Трентон. Там брав активну участь у громадсько-політичному житті української діаспори, часто виступав із лекціями, доповідями перед дивізійниками, які його знали і любили. У 1959 році у Нью-Йорку вийшла друком англійською мовою його книга "Армс оф Фальор" ("Військова доблесть"). У 1963р. в Мюнхені видрукувані його "Спомини про дивізію "Галичина". Низку матеріалів він опублікував у журналі "Визвольний шлях" та збірнику "Вісті". Вояки УПА наполегливо продовжували боротьбу за свободу і незалежність України. Самому генерал-полковникові не судилося дожити до тих днів, коли Україна стане самостійною державою. 15 лютого 1979 року його не стало. Похорон відбувся у Трентоні, штат Нью-Джерсі, де жив генерал-полковник. У похороні брали участь прапороносці Братства колишніх вояків Першої Української дивізії, організації Спілки молоді України, Пласту, ветеранів визвольних змагань з різних міст США. Пам'ять Павла Шандрука вшанували Президент УНР в екзилі Микола Лівицький, представники Державного центру УНР, товариства прихильників УНР та товариства "Броди-Лев". Панахиду відправили священник УАПЦ протопросвітер Богдан Желехівський та УКЦ о.протоієрей Микола Галета. Жалібні пісні співав хор УАПЦ у Трентоні. Відрадно, що імя генерал-полковника Павла Шандрука увійшло до українських енциклопедичних видань, крім радянських, звичайно. Сьогодні, коли вже минуло майже сорок років після смерті генерал-полковника, Павло Шандрук повернувся до свого народу, на рідну землю, до отчого порога. У Борсуках , Кременці живуть родини Шандруків , які на жаль майже нічого не знають про видатного військового діяча України. Адже тоталітарний режим робив усе, щоб стерти з пам'яті імена тих,хто боровся за Україну, її незалежність. Павло Шандрук належить до справжніх героїв, борців за Українську державність, її збройних сил. Його життя, подвижницька праця в ім'я України, її народу, в ім'я розбудови Збройних Сил України, які б захистили її незалежність, можуть і повинні стати прекрасним прикладом, гідним наслідування.
З Україною в серці.
(Олег Штуль-Жданович)
Серед багатьох імен , які тісно переплітаються з Кременцем і нашим краєм
вирізняються Улас Самчук, Оксана Лятуринська, Олександр Неприцький-Грановський,
Юхим Виливчук,Сергій Даушков, Борис Козубський, Роман Бжеський, Михайло
Черкавський, Семен Жук, Юрій Пундик та багато інших.
У тому сузір'ї імен вирізняється неординарна постать відомого громадсько-політичного діяча, довголітнього редактора тижневика "Українське слово" , Голови Проводу ОУН - Олега Штуля-Ждановича. Йому судилося прожити лише 60 літ, але які це були роки! Де б доля не закидала його, він ні на хвилину не забував про Україну, отчий край, знедолений народ, бо цим жив завжди. Через роки Олег Штуль повернувся на рідну землю до свого народу.
Народився Олег Штуль 10 липня буремного 1917 року в с. Лопатичі Овруцького повіту на Житомирщині. Мальовниче українське Полісся запамяталось йому назавжди. Болі і турботи його краян стали невід'ємною часткою життя і боротьби від юнацьких літ. Батько Олега Данило Штуль - відомий український православний священник, мати вела господарку, виховувала дітей.
Коли Олег закінчив початкову школу, батько віддав сина на навчання до єдиної у рамках тодішньої Речі Посполитої Кременецької української православної духовної семінарії. Так десятилітній Олег у 1927 році став семінаристом. Семінарія мала всі права державного середнього освітнього закладу, при якій був інтернат, тут навчалися хлопці з усіх кутків України, Холмщини, Підляшшя. Професорами у семінарії працювали знані люди - Михайло Кобрин, Іван Власовський, Никанор Вишневський, Лев Данилевич, Сергій та Катерина Міляшкевичі. Та особливим авторитетом серед семінаристів користувався професор української мови та літератури Филимон Кульчицький не тільки як учитель, а й як людина віддана українській справі.
Будучи семінаристом старших класів Олег привертав до себе увагу як кращих у навчанні і як активний учасник громадсько-культурного життя міста. Знаний кременчанин Микола Антонович Матерський згадував з теплотою в душі про часи їхнього навчання та дружби з учнями Білокриницької сільськогосподарської школи. Які то були чудові часи, де разом проводили вечори відпочинку, змагання, багато подорожували Кременеччиною, Волинню, Львівщиною.
Склавши матуру (екзамени) у 1934 році Олег Штуль став студентом філософського факультету Варшавського університету. Одночасно з 1934 по 1939 роки студіював історію та словянську філософію. У 1939р. завершив магістерську дисертацію під керівництвом професора М.Кордуби і отримав диплом магістра філософії. Одночасно закінчив однорічні педагогічні курси, аби розпочати педагогічну діяльність. Він прагнув здобути докторат із філософії і у 1940р. записався на філософський факультет Українського Вільного університету (у Празі), та не судилося, все перервала війна.
Талант публіциста проявився у О.Штуля наприкінці 30-х років. Його статті, рецензії друкували у "Вістнику"(Львів), місячнику "Дорога", празькому часописі "Пробоєм", альманасі "Сурми". Одночасно він поринув у політичне життя. Коли розпочалась війна Олег Штуль був призначений до Київської похідної групи, перебрався до Рівного, де очолив переходовий пункт на Схід.
В той час у Рівному видавалась газета, "Волинь", очолювана Уласом Самчуком , з яким активно співпрацює О.Штуль. Та найбільш зблизився він з Тарасом Бульбою-Боровцем, котрий створив перші бойові загони в Україні-Поліську Січ. Одночасно О.Штуль налагоджує контакти з О.Телігою, О.Ольжичем, які на той час були у Києві. Діяли всі в глибокій конспірації, під псевдонімами, розуміючи , що гестапо нещадно знищуватиме усіх тих, хто бореться за незалежну Українську державу. Олег Штуль працював під псевдонімом Олег Жданович. Важко переживав втрати, розстріли побратимів і ще рв'яніше ставав до боротьби. Він був учасником важливих конференцій ОУН, які проходили утравні 1942р. у Почаєві та серпні цього ж року у Києві. У 1943 році став сотником і представником Проводу ОУН при штабі Поліської Січі. Цього ж таки року осінню був заарештований і кинутий до концтабору Саксенгаузен, що поблизу Берліна. До слова, 10 червня 1944 року у цьому концтаборі замучили Олега Ольжича. Ця втрата була жахливою для О.Ждановича. Звільнили його з концлагера наприкінці 1944 року. Після війни Олег Штуль-Жданович одружується з Катериною Кобилко і переїздить до Австрії. Тут співпрацює з альманахом "Промінь". У 1948 році молоде подружжя переїхало до Парижу , де О.Штуль стає редактором тижневика "Українське слово", віддавши йому 30 літ свого життя. Він видрукував тисячі статей на різноманітні теми "Література й революція", "Останні дні Олени Теліги", "Ольжич і сучасність", численні спогади про побратимів по зброї УПА.
Особлива сторінка життя О.Ждановича - це обрання його у 1964 році Головою Проводу ОУН, де він простояв біля керма 13 років, активно співпрацюючи з елітою української еміграції у США та Канаді. Найтісніші зв'язки були з Ол.Неприцьким-Грановським та Ю. Пундиком. Всі ці роки він невтомно продовжував боротись за незалежність України, пильно стежачи за всіма процесами та подіями , які розвивались та проходили в Україні.
Олег Штуль-Жданович був великим прихильником консолідації сил української еміграції. Він прагнув до об'єднання українського політичного, громадського та церковно-релігійного життя. Як зазначав проф. А.Жуковський: він був модерним політиком, одним із рідкісних промовців, який вмів захоплювати своїх слухачів у Парижі,Нью-Йорку, Філадельфії,Торонто,Монреалі , Мюнхені.
Одночасно із активною політичною і редакторською діяльністю Олег Штуль-Жданович брав участь у громадському, культурному, науковому та релігійному житті. Плідно співпрацював з науковим Товариством ім. Т.Шевченка. Впродовж 11 літ він керував контрольною комісією Товариства. Численні його статті друкувались у багатотомній "Енцклопедії українознавства", яку видавало НТШ у Сарселі під керівництвом проф. В.Кубійовича.
Незважаючи на постійну зайнятість, плекав пан Олег завжди велику любов до книг, любив їх читати різними мовами, якими володів. Думки викладав у своїх рецензіях. Найбільше любив українських письменників, і авжди із вдячністю згадував проф.Филимона Кульчинського, настанови якого зберіг на все життя.
Олег Штуль-Жданович був лагідної вдачі, любив свою сім'ю , з якою проводив вільні хвилини свого часу. Відпустки проводив зазвичай із сім'єю у походах у гори чи на рибалці, любив з дружиною просто пішки погуляти вулицями Парижу.
Доля нещадною була до нього, вимірявши шлях лиш у 60 літ. Далися в знаки складні операції, роки перебування у підпіллі та в УПА, у фашистському концтаборі. Уже будучи хворим Олег Штуль-Жданович бере активну участь у виданні збірника, присвяченого Олені Телізі, відкритті памятника Олегові Ольжичу у м. Лігайстоні (США).
А невдовзі надійшла сумна звістка із Торонто : 4 листопада 1977 року не стало і самого Олега Штуля. 12 листопада у церкві св. Андрія у Бавнд-Бруку панахиду відправив Митрополит УАПЦ Мстислав/Степан Скрипник. Поховано Олега Штуля-Ждановича на Українському Пантеоні Бавнд-Брука. Із зворушливою статтею - спогадом виступив У.Самчук, побратим письменника. По смерті його , побратимами видано збірник матеріалів під назвою "Париж-Олегові Штулю", де вміщено спогади побратимів та статті самого політичного діяча.
Багато спогадів про Олега Штуля зібрано і кременчанами, які знали його під час навчання у духовній семінарії.Ними поділились Раїса Журківська, Ганна Сойко, Микола Матерський, Михайло Медвецький.
Імя Олега Штуля увічнено у Кременці меморіальною таблицею на будинку нинішнього музею, де навчався у колишній семінарії відомий політичний діяч, Голова ПУНу. Це невеличка дань у вінок шани видатному українцеві Олегові Штулю-Ждановичу.
Син Олега Штуля - Данило презентував особисті речі батька на виставку , яка була організована у Волинському краєзнавчому музеї (Луцьк) до 100 річчя від дня народження Олега Штуля-Ждановича.
Народився Олег Штуль 10 липня буремного 1917 року в с. Лопатичі Овруцького повіту на Житомирщині. Мальовниче українське Полісся запамяталось йому назавжди. Болі і турботи його краян стали невід'ємною часткою життя і боротьби від юнацьких літ. Батько Олега Данило Штуль - відомий український православний священник, мати вела господарку, виховувала дітей.
Коли Олег закінчив початкову школу, батько віддав сина на навчання до єдиної у рамках тодішньої Речі Посполитої Кременецької української православної духовної семінарії. Так десятилітній Олег у 1927 році став семінаристом. Семінарія мала всі права державного середнього освітнього закладу, при якій був інтернат, тут навчалися хлопці з усіх кутків України, Холмщини, Підляшшя. Професорами у семінарії працювали знані люди - Михайло Кобрин, Іван Власовський, Никанор Вишневський, Лев Данилевич, Сергій та Катерина Міляшкевичі. Та особливим авторитетом серед семінаристів користувався професор української мови та літератури Филимон Кульчицький не тільки як учитель, а й як людина віддана українській справі.
Будучи семінаристом старших класів Олег привертав до себе увагу як кращих у навчанні і як активний учасник громадсько-культурного життя міста. Знаний кременчанин Микола Антонович Матерський згадував з теплотою в душі про часи їхнього навчання та дружби з учнями Білокриницької сільськогосподарської школи. Які то були чудові часи, де разом проводили вечори відпочинку, змагання, багато подорожували Кременеччиною, Волинню, Львівщиною.
Склавши матуру (екзамени) у 1934 році Олег Штуль став студентом філософського факультету Варшавського університету. Одночасно з 1934 по 1939 роки студіював історію та словянську філософію. У 1939р. завершив магістерську дисертацію під керівництвом професора М.Кордуби і отримав диплом магістра філософії. Одночасно закінчив однорічні педагогічні курси, аби розпочати педагогічну діяльність. Він прагнув здобути докторат із філософії і у 1940р. записався на філософський факультет Українського Вільного університету (у Празі), та не судилося, все перервала війна.
Талант публіциста проявився у О.Штуля наприкінці 30-х років. Його статті, рецензії друкували у "Вістнику"(Львів), місячнику "Дорога", празькому часописі "Пробоєм", альманасі "Сурми". Одночасно він поринув у політичне життя. Коли розпочалась війна Олег Штуль був призначений до Київської похідної групи, перебрався до Рівного, де очолив переходовий пункт на Схід.
Особлива сторінка життя О.Ждановича - це обрання його у 1964 році Головою Проводу ОУН, де він простояв біля керма 13 років, активно співпрацюючи з елітою української еміграції у США та Канаді. Найтісніші зв'язки були з Ол.Неприцьким-Грановським та Ю. Пундиком. Всі ці роки він невтомно продовжував боротись за незалежність України, пильно стежачи за всіма процесами та подіями , які розвивались та проходили в Україні.
Олег Штуль-Жданович був великим прихильником консолідації сил української еміграції. Він прагнув до об'єднання українського політичного, громадського та церковно-релігійного життя. Як зазначав проф. А.Жуковський: він був модерним політиком, одним із рідкісних промовців, який вмів захоплювати своїх слухачів у Парижі,Нью-Йорку, Філадельфії,Торонто,Монреалі , Мюнхені.
Одночасно із активною політичною і редакторською діяльністю Олег Штуль-Жданович брав участь у громадському, культурному, науковому та релігійному житті. Плідно співпрацював з науковим Товариством ім. Т.Шевченка. Впродовж 11 літ він керував контрольною комісією Товариства. Численні його статті друкувались у багатотомній "Енцклопедії українознавства", яку видавало НТШ у Сарселі під керівництвом проф. В.Кубійовича.
Незважаючи на постійну зайнятість, плекав пан Олег завжди велику любов до книг, любив їх читати різними мовами, якими володів. Думки викладав у своїх рецензіях. Найбільше любив українських письменників, і авжди із вдячністю згадував проф.Филимона Кульчинського, настанови якого зберіг на все життя.
Олег Штуль-Жданович був лагідної вдачі, любив свою сім'ю , з якою проводив вільні хвилини свого часу. Відпустки проводив зазвичай із сім'єю у походах у гори чи на рибалці, любив з дружиною просто пішки погуляти вулицями Парижу.
Доля нещадною була до нього, вимірявши шлях лиш у 60 літ. Далися в знаки складні операції, роки перебування у підпіллі та в УПА, у фашистському концтаборі. Уже будучи хворим Олег Штуль-Жданович бере активну участь у виданні збірника, присвяченого Олені Телізі, відкритті памятника Олегові Ольжичу у м. Лігайстоні (США).
А невдовзі надійшла сумна звістка із Торонто : 4 листопада 1977 року не стало і самого Олега Штуля. 12 листопада у церкві св. Андрія у Бавнд-Бруку панахиду відправив Митрополит УАПЦ Мстислав/Степан Скрипник. Поховано Олега Штуля-Ждановича на Українському Пантеоні Бавнд-Брука. Із зворушливою статтею - спогадом виступив У.Самчук, побратим письменника. По смерті його , побратимами видано збірник матеріалів під назвою "Париж-Олегові Штулю", де вміщено спогади побратимів та статті самого політичного діяча.
Тернисті дороги Козубських
Нелегко,часом трагічно складалась доля Козубських. На її дорозі траплялись часто і терни і троянди. Вся родина вписала не одну цікаву сторінку в історію рідного краю. У родині Козубських четверо: батько Борис Миколайович,старший син Юрій , два зяті Ігор Щубський та Леонід Осипчук поклали свої голови на вівтар незалежності. Нелегкою була доля всієї родини.
Козубські- давній український рід на Волині. Він бере початок ще десь з часів козаччини. Згодом велика родина осіла в губернському місті Волині Житомирі, де на східній околиці виник осідок Козубських. В архівних документах згадується Йосип Козубський, рік народження 1756. Він навчався риторики, філософії, алгебри, геометрії та цивільного права у Любарській василіанській школі. Ще кілька представників роду були вихованцями Волинської духовної семінарії, яка тривалий час (1836-1902) знаходилась у Кременці. Один з Козубських наприкінці ХVІІІ ст. був ігуменом Почаївського монастиря.
А вже Микола Миколайович Козубський у 1877 році закінчує медичний факультет Київського університету, працює лікарем у Володимир-Волинському повіті, у 1892 році його переводять лікарем у містечко Вишнівець, що поблизу Кременця. Тут поблизу Вішнівця (у с. Раковець) він придбав маєток у німецького колоніста Рогге. Багатьох милувала ошатна садиба Козубських: гарний цегляний двоповерховий будинок, чудовий сад, розкішні квітники, велика пасіка. Садом і пасікою займався старший син Борис, який кохався у квітах, доглядав за садом та бджолами. Все господарство було понищене під час колгоспного "будівництва" у 40-50 роках.
Народився Борис Миколайович 19 лютого 1886 року у Житомирі. Середню освіту здобув в Острозі, закінчивши у 1906 році гімназію. Навчався у Київському університеті св.Володимира на юридичному факультеті. За участь в революційних виступах 1905-1907рр. змушений був залишити навчання і переїхати до Харкова, де продовжує навчатись у місцевому університеті. На канікули приїздить додому, часто буває у Кременці, Вишнівці. Був Борис запальним, непосидючим.
Перед вибухом першої світової війни у 1913 р. Борис Козубський закінчує юридичний факультет і стає правником. Доля повязала його з українським політичним діячем М. Міхновським, засновником і керівником Революційної Української партії (РУП), яка боролась за самостійну Україну , у конторі якого Б. Козубський деякий час працював адвокатом. Тут зустрічає вродливу дівчину давнього козацького роду із Слобожанщини , вихованку інституту шляхетних дівчат Олену Парфенівну на якій і одружується.
Під впливом М.Міхновського остаточно сформувались політичні погляди Бориса Козубського. Його політичне кредо-боротьба за самостійну об'єднану Українську державу. Згодом Б.Козубський переїжджає до Києва. Тут він бере найактивнішу участь у визвольних змаганнях 1917-1920-х років, стає членом Української Центральної Ради від Волині.
Після захоплення у Києві влади більшовиками подружжя Козубських переїздить до Кременця.
Борис Козубський самовіддано працює на ниві будівництва нової самостійної України, бореться за втілення в життя Червертого історичного універсалу УНР. Його обирають головою міської думи, а згодом і головою повітової управи. Одним із свідчень становлення української державності на Кременеччині у 1918-1919рр. був випуск паперових грошей кількох номіналів з чітким підписом голови повітової управи Бориса Козубського.
Нині ці банкноти є рідкістю, декілька з них експоновано в одному із залів Кременецького краєзнавчого музею.
Роки 1918-1920 були надзвичайно складні для молодої держави. Значну частину Великої України захопила більшовицька Росія, на західну зазіхала Польща. Україна була розчленована на кілька десятиліть. Польська влада заарештовує українських політичних діячів часу УНР. Це був початок репресій нових окупантів. У 1919 році Бориса Козубського, як і багатьох інших борців за волю України кинули до концтабору Домб'є , що поблизу Кракова. З табору його вирвала дружина. Повернувшись до Раківця, свого родинного гнізда Б.Козубський якийсь час господарює, упорядковує садибу. До нього ідуть за порадою, підтримкою, просять грошової допомоги. Він усім допомагав,за це його і любили та повавжали селяни.
Бурхливі події початку 20-х років знову активізовують політичну діяльність Б.Козубського. Він бере участь у заснуванні українських кооперативів, читалень, банку, входить до батьківського комітету української гімназії, де навчаються його діти Юрій та Галина. Щоб було де дітям жити у Кременці, будує гарну хату, у якій кілька кімнат першого поверху віддає для "Просвіти" безкоштовно. Українська громада краю обирає Козубського головою повітової управи товариства. Згодом на вул. Широкій була організована книгарня "Просвіти", яку очолив Роман Бжеський.
Організація лекцій, концертів, вистав, влаштування вечорів пам'яті Т. Шевченка ,
Л. Українки, інших видатних українських письменників , вшанування героїв Крут, багато інших просвітянських заходів не обходились без найактивнішої участі Бориса Миколайовича. Він брав участь в українізації православної церкви Волині, у виданні українською мовою богослуживих книг. Причетний був Б.Козубський до видання книжок для дітей українських письменників. А у 1922 році при участі Бориса Миколайовича виходить "Малий Кобзар" Т. Шевченка, що нині став бібліографічною рідкістю.
Роки 1922-1927 були напружені для Б.Козубського, (він був послом до сейму) , разом з іншими депутатами утворили Український парламентський клуб, головою якого спочатку був М.Черкавський, а пізніше - С.Підгірський.
Гостинні двері хати Козубських у Кременці не закривались ні вдень ні вночі. Часто тут бували діячі "Просвіти", професори української гімназії, духовної семінарії, втікачі від радянської влади з Великої України. Заходили часто і друзі-гімназисти дітей Юрка і Галини. Колоритно тут проводились новорічні святкування біля ялинки.
Польська поліція розуміла , що у будинку Козубських - своєрідний штаб українського національного визвольного руху. За родиною і за тими хто відвідував їх постійно велись спостереження. Але політична активність Бориса Козубського навпаки - тільки зростала. На початку 1925 року посол Б.Козубський став членом новоутвореної партії Українське національно-демократичне об'єнання. Як посол сейму він бере під захист і оборону нужденне селянство Волині, відстоює його інтереси супроти польських осадників.
Батьківську дорогу життя й боротьби за інтереси України, її народ обирають старші діти Юрій і Галина. На початку 30-х років вони стали членами таємної молодіжної організації "Юнак". У1932 році їх було арештовано за антипольську діяльність разом з іншими учнями української гімназії, в якій вони навчались. Керував "Юнаком" С.Пшеничний, а замісником був друг Юрія - Ігор Шубський, який згодом став чоловіком сестри Галини. Юнаків засудили на різні терміни ув'язнення. Над гімназією вівся строгий нагляд і доповідалося про поведінку учнів.
Відбувши покарання Ю. Козубський навчається у Львові, пізніше у Гданську. Бере активну участь в українському студентському товаристві "Основа" , за що перед початком Другої світової війни був знову заарештований. На цей раз поліція забрала і сина і батька. Хвиля арештів покотилась по всій Західній Україні. Крім Козубських були арештовані М.Кобрин (професор духовної семінарії),Р.Бжеський (активний діяч "Просвіти"), В.Кархут (лікар), колишній посол до сейму С.Жук, багато інших кременчан були загнані до найбільшої польської катівні Берези Картузької. У катівні Борисові Козубському вибили лопатку, рана загноїлась. Його доправили до Дубно, а звідти фірою завезли до Кременця , де він лікувався. Та 17 вересня розпочались нові репресії , і сина Б. Козубського Юрія бувший співкамерник видав енкаведистам. Його засудили тепер на 8 років. Життя Юрія обірвалось 21 червня 1941 року, його було закатовано у тюрмі. і лише у 1992 році його було реабілітовано.
Рятуючи Бориса Миколайовича від НКВС дружина хворого вивозить до Львова. Вилікувавшись, він працює коректором обласної газети "Вільна Україна". Та розпочалась Друга світова війна. 30 червня 1941 року проголошено Акт незалежності України, де до ради сенаторів входить Борис Козубський. Однак німецька окупаційна влада в липні розігнала ці органи української влади. Б. Козубський повертається до Кременця, де працює у районному суді юристом. При наближенні фронту родині приходиться поневірятись по інших місцях у різних людей, і аж у 1945 році вони переїжджають до Львова. Та у 1948 році Бориса Миколайовича заарештовує Тернопільський НКВС, кидають до тюрми та засуджують на 25 літ. Сидів він у Мордовських таборах. Один лише лист на рік міг написати він рідним. Нестерпні тюремні умови зробили свою "чорну справу" , від голоду 17 лютого 1953 року Борис Козубський помер. Через відсутність складу злочину Бориса Козубського реабілітовано у 1991р. Та на цьому трагічна епопея родини не закінчилася, цього ж таки року у Львові заарештовано доньку Галину Козубську-Шубську, студентку медичного інституту, якій також присудили 25 літ тюрми за політичні переконання. Довгих сім літ вона поневірялась у тюрмах Тайшета та Мордовії. А репресії, щодо родини не припиняються... У 1949 році дружину Бориса Миколайовича, доньку Ірину , сина Олега та маленьку онуку Оксану чекало спецпоселення у Хабаровському краї.
Поклали своє життя на вівтар незалежності і два зяті - Ігор Шубський (чоловік Галини), який загинув від кулі ворога при переході кордону в районі Радехова , та Леонід Осипчук ( чоловік молодшої Ірини) - загинув як воїн УПА. Молодший син Олег , прострелений кулею енкаведиста , чудом лишився жити.
Після повернення на рідну землю діти та онучка Б.Козубського не могли влаштуватись на роботи, хоч мали вищі освіти. У 1968 році троє дітей-Галина , Ірина та Олег оселилися у Снятині на Івано-Франківщині , бо повернутись до Кременця їм не дозволили. Доля кидала їх і на Львівщину і на Буковину і у Молдавію. У 1958 році помирає Олена Парфенівна, так і не дочекавшись реабілітації.
Лише на початку 90-х вся родина Козубських була реабілітована: одні посмертно, інші за життя.
Лише в незалежній Україні стало можливим належне вшанування памяті родини Козубських. На будинку Козубських встановлено меморіальні дошки - одна на честь "Просвіти" інша - на честь Бориса Миколайовича. Також вулицю, де стоїть цей будинок названо іменем Б.Козубського.
Ім'я Бориса Козубського відображено в пятитомній англомовній Енциклопедії України , що видана у Торонто. Відомості про нього можна знайти у десятитомній Українській енциклопедії та у Тернопільському енциклопедичному словнику. Багато документальних архівних матеріалів, фото надано дітьми Б. Козубського , які знаходяться у Кременецькому краєзнавчому музеї.
Тернисті дороги Козубських
Нелегко,часом трагічно складалась доля Козубських. На її дорозі траплялись часто і терни і троянди. Вся родина вписала не одну цікаву сторінку в історію рідного краю. У родині Козубських четверо: батько Борис Миколайович,старший син Юрій , два зяті Ігор Щубський та Леонід Осипчук поклали свої голови на вівтар незалежності. Нелегкою була доля всієї родини.
Олександр Неприцький-Грановський
Народився Олександр Неприцький-Грановський 4 листопада 1887 р. в с. В.Бережці, Кременецького р-ну у родині коваля. Родина була багатодітна: три сестри (Марія, Ганна,Ліда), та два брати - Олександр та Сергій ( останній з них прожив у Бережцях понад 90 років).За родинними переказами прибули колись Неприцькі-Грановські до села із Гранівки, що на Дубенщині і започаткували тут родове гніздо сільських ковалів. Садиба їх знаходилась у центрі села поблизу церкви. Дід Олександра був ковалем і передав свій фах старшому сину Анастасу -батькові Олександра. Батько - Анастасій Неприцький був шанованою людиною в селі ,він шість разів обирався старшиною волості. Мати майбутнього вченого - Емілія Людвіківна Сіхневич , походила з родини польських колоністів. Добра від природи, щирої душі, вона давала лад і в житлі , і у вихованні дітей , і на городі.
Сашко Неприцький-Грановський зростав допитливим хлопчиком. Він надзвичайно любив своє село, яке було центром волості , а пізніше - гміни. Деякий час В.Бережці мали статус містечка. Посередині села був розкішний парк , а в ньому палац дідичів Тарнавських. Неподалік стояла ратуша, каплиця-ротонда. Пізніше, знаходячись на чужині Олександр Неприцький - Грановський часто згадував свою малу Батьківщину : "Невелике містечко Бережці складалось з однієї довгої вулиці та кількох покручених побічних , які обходили пагорбки чи закрути не глибокої річки. І ось там губилися в загулинах, які мали свої спеціальні назви, притаманні до своєї минувщини , чи означалися природними познаками. На ліво була Дубина, на право - Окописько, на схід розташувалося Загребелля, а на захід - Піски." Рідне село він оспівує в одному зі своїх віршів:
"Іква...Садами квітчані Бережці,
На берегах Ікви сосновий бір,
Зелене пасмо Авратинських гір,
Й на верх заманює тоненька стежка"
Він назавжди запам'ятав красу рідної землі. "На Божій горі краса спиняє дух і зачаровує людину.Глибоко вдихаючи у свої груди чисте повітря гірської краси. Не говоріть, замовкніть на короткий час. Прислухайтесь до вітру, що заплутався в густих верхах смерек і вічним шумом хвалить Бога. Чи чуєте ви сміх гірських потоків, грізні говори води, що розсипаються в піснях, які лише збігаюча вода по камені співати може?
У 1898 році О. Неприцький - Грановський закінчив Бережецьку початкову школу. А у 13 років йде на навчання до Білокриницької сільськогосподарської школи. Всього через три роки став до лав Української Народної Партії (УНП) М.Міхновського.
О. Неприцький-Грановський рано почав пробувати сили на літературній ниві. Особливо захоплювала його поезія. Твори Т.Шевченка, І.Франка та Лесі Українки стали для нього джерелом натхнення.Перші вірші публікувались у часописі "Рідний край", який видавався матір'ю Лесі Українки - Оленою Пчілкою. У 1910 році світ побачила перша збірка молодого поета "Пелюстки надії".
З 1907 року О. Неприцький -Грановський навчається у київському комерційному інституті. Будучи студентом, він продовжує писати вірші , які виходять з друку у збірці "Намистечко сліз", а згодом виходить збірка "Акорди". Книжки молодого талановитого волинянина відразу привертають увагу. І не тільки шанувальників поезії , а й царських посіпак, які продовжували русифікувати Україну. Тому було прийняте рішення шукати інший шлях у житті , і хоч як було не легко , але у 1913 році 25- річний Олександр вирушає за кордон у пошуку кращої долі.
Емігрувавши до США він продовжує начатися , але уже у агрономічному інституті Форт Колінс (штат Колорадо), який закінчує 1918 року. А потім була перша світова війна, у якій Олександр приймав участь , будучи добровольцем американської армії. Пізніше було навчання у Франції в Сорбонському університеті, після закінчення якого він повертається до Америки , де і прожив усе своє життя у штаті Міннесота.
У 1928 році О. Неприцький-Грановський одружується з Іреною Торж , американкою, голландського походження. У них народжується двійко доньок - Сандра та Наталка і три сини- Богдан, Пилип та Теодор.
На протязі усього життя О. Неприцький - Грановський здобував наукові степені : бакалавра (1918), магістра (1923), доктора філософії (1925), почесного доктора ряду європейських університетів (1949), почесного доктора гуманітарних наук (1958).
О. Неприцький _ Грановський був також активним учасником громадсько-політичного життя США, насамперед української громади. Так у 1935 році він очолив Організацію Державного відродження України. Допомагав коштами на влаштування життя українців-переселенців. У 1965 році організував бібліотеку-архів емігрантів-українців, яка стала всеамериканським еміграційним центром. Основою центру була його власна бібліотека та архів. Важливо і те, що О. Неприцький-Грановський став першим українцем в Америці , що здобув звання доктора наук, вченого-ентомолога, професора. Він був дійсним членом чотирьох Академій наук: Франції, штатів Вісконсен та Міннесота та Української Вільної Академії наук (США). Крім того він являвся членом девятьох наукових товариств. О. Неприцький_ грановський перший , хтоотримав у 1967 році найвищу державну нагороду за видатні заслуги в науці.
Учений багато зробив для популяризації українства не тільки в Міннесоті , а й за межами штату. Його памятають не тільки , як поета і вченого , але і як громадського діяча. Сотні родин він вирвав із таборів Ді-Пі, організував їх переїзд з Німеччини до США. Тут разом з дружиною Іреною допомагав емігрантам облаштуватися.
Крім активної наукової роботи О. Неприцький - Грановський звичайно не забував про свою надмірну закоханість в поезію. Ним створено сотні віршів , де основними темами завжди залишались природа та інтимна лірика. Чимало віршів присвячено красі волинського рідного краю, горам, які полонили його навіки, чарівній Ікві, що срібним плесом переливається на сонці , тим рідним місцям, що пахли його безтурботним дитинством та романтичною юністю.
Окрім поезії йому підвладна була і мала проза. Чимало цінного мають дорожні нотатки від мандрівок на Козацькі могили, до Берестечка, Львова, Бродів.
Олександр Неприцький-Грановський прожив довге і плідне життя - майже 90 літ. Помер він далеко від Батьківщини 4 листопада 1976 року у м. Паул, штат Міннесота, де і похований.
У 1992 році на подвір'ї Неприцьких у с. В. Бережці відкрито меморіальну таблицю з написом: "У цій садибі минули дитячі і юнацькі роки відомого українського поета світової слави ученого Олександра Неприцького- Грановського (1887-1976 рр.)
Одну із вулиць Кременця названо також його іменем. Ряд матеріалів представлено в експозиції одного із залів Кременецького краєзнавчого музею. Відкрито літературно-меморіальний музей О. Неприцького - Грановського у рідному селі вченого.
Колекція ляльок зібрана родиною Неприцьких-Грановських , яка передана музею.
Ім'я Олександра Неприцького-Грановського потрапило до третього тому "Української літературної енциклопедії". Статті про громадську та політичну діяльність, його культурно-мистецьку спадщину друкувались у багатьох часописах США, України та інших країн.
Маловідомий Роман Бжеський
Хто такий Роман Бжеський ?
Який його слід в українській історії ? Яку спадщину він залишив ?
Був він всебічно творчою людиною: історик і
філософ, літературознавець і публіцист, поет і художник , журналіст і видавець.
З під його пера вийшло 125 книг із різних галузей знань. Він був активним
учасником українських визвольних змагань 1917-1920 років , в’язень
більшовицьких тюрем, польської катівні Берези Картузької, фашистського
концтабору.
Роман Бжеський походив із польського роду
зубожілої шляхти , яка давно оселилася в Україні. Народився він 23 березня 1894
року у сім’ї поляка Стефана Бжеського та українки Олени
Грищенко у м. Ніжин на Чернігівщині. Мама Романа з Полтавщини, а бабуня була
близькою родичкою М.Гоголя, чим дуже гордилась.
Уже на початку ХХ ст.. юнак включається у
визвольну боротьбу спочатку проти царських
російських поневолювачів , а
згодом й червоних диктаторів. Рятуючись від переслідування він перейшов
польсько-російський кордон і на початку 1920 року опинився у нашому древньому
Кременці.
Про усі ці події розповідає пан Роман у
спогадах «Згадки минулого»,що друкувались у Львові в «Літературно-науковому
віснику» в кількох книгах за 1924-1927 роки.
На Кременеччині Роман Бжеський
організовує підпільну роботу, гуртуючи навколо себе здібну і патріотично
настроєну молодь,однодумців. Для цього він залучав учнів Кременецької
української гімназії, яку було відкрито у 1918р. Було розроблено спеціальний
курс освіти, де вивчали історію України, літературу,філософію, географію,
політекономію, природознавство. Офіційно
Роман Бжеський працював директором книгарні товариства «Просвіта»,був одним з
активних діячів її повітової управи у Кременці.
Вдома єдиним багатством були книги
особистої і цінної бібліотеки у хаті під горою Воловицею , нині вулиця
Чорновола -17. На жаль до сьогодні збереглось зовсім мала частина зі згаданої
бібліотеки у родині дочки Лариси Бондар у Канаді.
У 1932 році через зраду таємна поліція
викрила молодіжну підпільну організацію «Юнак» і заарештувала більше як 30
учнів , серед яких був Ю.Козубський , І. Шубський , М. Недзвецький та інші. В
результаті слідства часто фігурувало ім’я Романа Бжеського і у 1934
його було заарештовано та відправлено до польської катівні Берези Картузької.
Лише початок другої світової війни врятував його.
Щодо творчої праці Романа Бжеського. Тут у Кременці, у хаті під
Воловицею було написано десятки статей, нарисів, рецензій, сотні віршів.
Найбільше надсилав їх поет до Львова у «Літературно-науковий вісник», «Літопис
Червоної калини» та інші часописи.
На початку 90-х років ХХ ст. дочки Маргарита та Лариса привезли до
Кременця більше 10 книг батька , серед яких «Основи націоналістичного
світогляду» у 2-х томах,(1969р.) , історичний нарис «Україна» 1том, «Голод в
Україні» (1958р.), «Національно-політичні погляди М.Драгоманова»(1980р.),
монографія «Творчість Лесі Українки», і ще декілька книг та брошур. Дуже цінним
виявився покажчик «Бібліографія друкованих праць Романа Бжеського»,який видала
дружина Надія в Торонто (1988р.). Покажчик включає 125 назв. Тут таки дано
більше десяти псевдонімів та криптонімів Романа Бжеського: Р.Гармаш, Роман
Задеснянський,Роман Десняченко, Характерник, Дажбожич, тощо.
Проживаючи у Кременці , закоханий у книги , які були єдиним багатством
пана Романа , він відкрив на тодішній вул.
Широкій (нині вул.Шевченка) книгарню від повітового товариства
«Просвіта».
У
хатині Бжеських часто гостював видатний український письменник і публіцист Улас
Самчук, який був ще й хрещеним батьком доньки Маргарити, про що згадує у
спогадах «На білому коні» та «На коні вороному». Дружба із У. Самчуком
продовжилась і в Німеччині, й за океаном , коли родина Бжеських переїхала до
США , а У. Самчук до Канади.
Велике творче надбання Р.Бжеського. Кожна з його праць багато чому навчає нас сьогодні. Два томи «Нарисів з історії українських визвольних змагань 1917-1918рр.» відразу привернули увагу багатьох дослідників. Монографія «Гетьман Мазепа» , одне з найсолідніших досліджень, яке дає об’єктивне висвітлення постаті українського гетьмана, його заслуги перед Україною.
Іще одна грань таланту була у Романа Бжеського. У душі і серці він мав
поетичний дар. Ним написано сотні віршів, які видано окремою збіркою «Говорить серце…» у Детройті 1962р.
Його вірші оспівують природу та кохання -
жагуче, пристрасне. Чимало рядків присвячено дружині Надії.
Не
можна не згадати про Р.Бжеського , як про художника. Чимало робіт, зокрема «Вид
з вікна на Замкову гору», «Схід сонця із-за Замкової гори», «Кладка» були
намальовані у мальовничому Кременці.
Малював він і у таборі , а пізніше у США , де проживав.
Щодо бібліотеки
Р. Бжеського, то майже всю її придбав книгознавець із США, українець за
походженням М. Климишин. Лише
найцінніші книги з дарчими надписами
письменників, учених зберігаються у доньки Лариси у канадійському місті
ВІнніпег. Ряд книг , які було привезено до Кременця передано у Кременецький
краєзнавчий музей в один із залів української діаспори.
Помер Роман
Бжеський 4 квітня 1982 року у м. Детройт на 88 році життя і похований на
цвинтарі Бавн-Брук, штат Нью-Джерсі.
Невідомий Роман
Бжеський повернувся в Україну, на Кременеччину завдячуючи нашому славному
землякові , літературознавцю, краєзнавцю Г.І.Чернихівському.
Нелегкі мандри Василя Кархута
Під горою Воловицею у Кременці (нині вул.
Б. Козубського) 6 «а» у мальовничій місцині, звідки відкриваються чудові
краєвиди древнього міста,
стоїть двоповерховий цегляний будинок на вісім кімнат. Нині тут
санітарно-епідеміологічна лабораторія. А ось в 30-ті роки минулого століття у
цьому власноруч збудованому будинку жив і творив знаний у народі
цілитель,лікар-фітотерапевт, доктор медицини і письменник Василь Кархут. На
жаль,тепер мало хто знає про Василя Кархута як про доктора-медика , так і про
письменника, а про його страдницьку долю то і поготів. Василь Володимирович був
людиною напрочуд обдарованою,великого розуму і таланту, щедрої душі, яку нещадно
нівечили польські пани , німецькі
зайди, та більшовицькі диктатори. Він -
в’язень Берези Картузької, німецько-фашистської тюрми, радянського Гулагу – все
життя боровся за суверенну Україну, її незалежність , за волю і правду.
Народився Василь Кархут 1 липня 1905 року в
с. Марківці Товмацького району ,(тепер Тисменицький) Івано-Франківської області
в родині греко-католицького св’ященника. Мати Наталія була роду з Монастирських. А ще
Василь Кархут - небіж визначного актора, режисера і письменника Леся Курбаса.
Батько В.Кархута о.Володимир – син Валерії Курбас.
Початкову школу Василько закінчив у рідному селі , а коли
у 1913 році батька перевели на нове місце служби у с. Ясенів
Пільний Городенківського повіту, то
продовжив навчання у місцевій школі. Згодом він поступає до української приватної гімназії у
Городенці. Школа носила ім’я Тараса Шевченка. Тут Василь потоваришував з Іваном Крушельницьким ,
бібліотекою якого часто користувався. Саме батько Івана прищепив Василеві любов
до літератури. Пізніше Кархут перевівся до Коломийської української гімназії. У
1919 році помер батько і родина поховавши о. Володимира переїздить на
проживання до м. Жовква (біля Львова), де Василь вступає уже до Львівської
української гімназії , яку закінчує з відзнакою у 1924р. Тоді ж стає студентом факультету медицини
Українського таємного університету в Львові , який закінчив у 1932 році і
отримав диплом лікаря. Роки навчання у Львові описав у спомині «Буйні дні»
(1935р.)
Ще
студентом Василь Кархут стає активним пластуном і видає у 1928р. книжку «Перша,
друга і третя проба пластуна».
Коли польська влада заборонила цю організацію , то В. Кархут очолив таємний «Пласт», одночасно був редактором пластівського журналу «Вогні». Про це Кархут розповів у своїх книгах «На мандрівці», «Польські мандри» (1930р.). Через три роки видає оповідання про звірят «Гомін з-поза нас» та Поклик вольних» (1934р.)
Коли польська влада заборонила цю організацію , то В. Кархут очолив таємний «Пласт», одночасно був редактором пластівського журналу «Вогні». Про це Кархут розповів у своїх книгах «На мандрівці», «Польські мандри» (1930р.). Через три роки видає оповідання про звірят «Гомін з-поза нас» та Поклик вольних» (1934р.)
У 1934 році В. Кархут одружується з Теодозією Кижик, яка походила із с. Лубянки Вищі, що на Збаражчині. Шлюб їхній благословляв батько нареченої-священник Лубянок Петро Кижик. У цьому ж році закінчивши лікарську практику у Львові В. Кархут переїздить до Кременця, де поселяється у помешканні О. Глувка на вул. Шумській. А у будинку на вул.Горній,26 відкриває свій офіс, в якому веде прийом хворих. На той час у Кременці було всього 25 лікарів, переважно поляки та євреї. Та Василь Кархут незабаром своєю працею та уважним ставленням до пацієнтів здобув визнання та авторитет. Це дуже не сподобалось лікарям-полякам та аптекарям. З будинку , де приймав хворих , польська поліція знімала вивіску тільки тому , що вона була написана українською мовою. До всього додалась ще гостросюжетна повість «Вістря в темряві» .яку польська цензура не пропустила. А у травні 1935 року пана Василя було заарештовано і відправлено до катівні Берези Картузької , де він пробув до листопада. У цей час у нього народилась донька Христина , яка зараз проживає у Коломиї.
Поспіль п’яти років жив і трудився Василь Кархут у Кременці. Саме тут набув широкої популярності як лікар
, так і письменник. Тут побудував за власним проектом будинок , який зараз
занедбаний а тоді був він у зразковому порядку: сад, квітник, гарно прибрані і
обставлені кімнати . У повісті «Полум’яний вихор» читаємо: «На розкішнім закутку, на схилі Воловиці,
затишку від вітрів, скерованім на південь, звідки ціле місто, мов амфітеатру.
У Кременці
Василь Кархут написав і видав декілька книжок. Новела «Цупке життя»(1937р.).
Тут же він розпочав працю над автобіографічною повістю «Полум’яний вихор». На її сторінках зустрічаємось із кремен
чанами:бандуристом Мусієнком (Кость Місевич),письменницею Марією Нечепурною
(Марією Цимбалюк), її братом Льонею Цимбалюком, родиною Черкасенків
(Черкавських), революціонером Арсеном (Романом Бжеським), письменником-казкарем
із Андруги С.Даушковим, малярем-поетом І.Гарасевичем, які змальовані під
власними прізвищами. Себе автор зобразив в образі Гордія, від якого веде
розповідь.
У ці роки Василь
Кархут активно сприяв культурно-просвітницькій діяльності. Він відвідував вистави самодіяльних аматорів , акторам щиро дякував за чудову гру та винагороджував конвертами з грішми.
Війна В. Кархута застала у Кракові, де він перебував на курсах підвищення медичної кваліфікації , а згодом до 1941 року працював лікарем. Там, у Кракові, завершує повість "Полум'яний вихор" у 1940 р., яка через рік виходить друком. Тоді ж він пише оповідання "Цупке життя". Написав він ще збірку новел " Умить вирішальну", повість "Пшеничні нетри", повість "Вістря у темряві". Родина лікаря також переїхала була до Кракова, а згодом до Львова , де В. Кархут працює у Народній лічниці ім. А.Шептицького на посаді завідувача відділом внутрішніх хвороб. Після війни переїжджає до Заліщик, Тернопільської обл., де захищає дисерацію на звання кандидата медичних наук. Та 30 липня 1946 року його заарештовують, а 21 жовтня засудили до 10 років позбавлення волі за антирадянську діяльність , дружину цього ж таки року засуджують на 5 років умовно. Так з 1946 року почалася одіссея В.Кархута по сибірських тюрмах і таборах.
Відбувши 10 років , лікар В.Кархут з 12 липня 1955 року працював на посаді завідуючим пунктом поселення Нексікан Магаданської обл. За доносом у 1958 році його знову арештовують і увязнюють на 8 років. Та в час хрущовської відлиги у 1963р. В.Кархута звільняють і він повертається в Україну. Тут його чекають поневіряння , він змушений заробляти на кусок хліба у віддалених селах. Але недремне око КДБ у 1979 році його знову переслідують. Це , звичайно , відбилось на здоров'ї пана Василя і він отримує інфаркт міокарду. Лікарі боролись за життя знаменитого лікаря , але тщетно, і 9 жовтня 1980 року після довгих страждань , серце Василя Кархута перестало битися. Покійного перевезли до Коломиї з усіма почестями і поховали.
Василь Кархут - людина великого розуму, мякої доброї душі, поліглот, видатний лікар, письменник. Доля поклала на його ремена муки в'язниць , прирекла на фізичні та духовні знущання.
Книги В.Кархута "Ліки навколо нас"
та "Аптека живої природи" знайшли багато своїх читачів, вони користуються попитом і сьогодні хоч є бібліографічною рідкістю. Ці книги є фундаментальною працею В.Кархута в галузі фітотерапії в Україні, яка поєднує як "чисту" фітотерапію, так і офіційні препарати та препарати рослинного походження і пропонує їх на високому науковому рівні для раціонального застосування у комплексі численних лікувальних засобів.
Лише у 1989 році дружина В. Кархута Теодозія Петрівна порушила клопотання про реабілітацію чоловіка, але їй було відмовлено , і лише за вільної України у 1991 році його було реабілітовано посмертно.
У 1993 році до Кременця завітала онука В.Кархута Наталя Бараболюк , яка передала до краєзнавчого музею "Живу аптеку" з надписом: "Кременецькому краєзнавчому музею на добру згадку про лікаря і письменника Кархута В.В. в дар від родини 5.07.93р.", а також кілька фотографій діда, газетні публікації про нього , поштівку з видом Кременця 30-х років.
Війна В. Кархута застала у Кракові, де він перебував на курсах підвищення медичної кваліфікації , а згодом до 1941 року працював лікарем. Там, у Кракові, завершує повість "Полум'яний вихор" у 1940 р., яка через рік виходить друком. Тоді ж він пише оповідання "Цупке життя". Написав він ще збірку новел " Умить вирішальну", повість "Пшеничні нетри", повість "Вістря у темряві". Родина лікаря також переїхала була до Кракова, а згодом до Львова , де В. Кархут працює у Народній лічниці ім. А.Шептицького на посаді завідувача відділом внутрішніх хвороб. Після війни переїжджає до Заліщик, Тернопільської обл., де захищає дисерацію на звання кандидата медичних наук. Та 30 липня 1946 року його заарештовують, а 21 жовтня засудили до 10 років позбавлення волі за антирадянську діяльність , дружину цього ж таки року засуджують на 5 років умовно. Так з 1946 року почалася одіссея В.Кархута по сибірських тюрмах і таборах.
Відбувши 10 років , лікар В.Кархут з 12 липня 1955 року працював на посаді завідуючим пунктом поселення Нексікан Магаданської обл. За доносом у 1958 році його знову арештовують і увязнюють на 8 років. Та в час хрущовської відлиги у 1963р. В.Кархута звільняють і він повертається в Україну. Тут його чекають поневіряння , він змушений заробляти на кусок хліба у віддалених селах. Але недремне око КДБ у 1979 році його знову переслідують. Це , звичайно , відбилось на здоров'ї пана Василя і він отримує інфаркт міокарду. Лікарі боролись за життя знаменитого лікаря , але тщетно, і 9 жовтня 1980 року після довгих страждань , серце Василя Кархута перестало битися. Покійного перевезли до Коломиї з усіма почестями і поховали.
Василь Кархут - людина великого розуму, мякої доброї душі, поліглот, видатний лікар, письменник. Доля поклала на його ремена муки в'язниць , прирекла на фізичні та духовні знущання.
Книги В.Кархута "Ліки навколо нас"
Лише у 1989 році дружина В. Кархута Теодозія Петрівна порушила клопотання про реабілітацію чоловіка, але їй було відмовлено , і лише за вільної України у 1991 році його було реабілітовано посмертно.
У 1993 році до Кременця завітала онука В.Кархута Наталя Бараболюк , яка передала до краєзнавчого музею "Живу аптеку" з надписом: "Кременецькому краєзнавчому музею на добру згадку про лікаря і письменника Кархута В.В. в дар від родини 5.07.93р.", а також кілька фотографій діда, газетні публікації про нього , поштівку з видом Кременця 30-х років.
Відомий діяч краю-Семен Жук
Він був взірцем. Так відгукувався про Семена Жука його побратим Олекса Волошин. Їх обох повязували роки боротьби за Україну, її незалежність.
Постать С. Жука виокремлювалась , як людини надзвичайно талановитої , доброго організатора , активіста-просвітянина. Він один із чільних діячів Української радикальної партії , започаткованої І.Франком та М.Павликом.
Народився Семен Антонович Жук 16 травня 1898 року у с. Боложівка Кременецького повіту ( нині Шумського району) в родині диякона. Батьки Семена - Антон та Ярина після закінчення сільської школи віддали його до Кременецької учительської семінарії. Після її закінчення Семен здобуває вищу освіту в Києві у кооперативному інституті, де його і застала революція.
Дев'ятнадцятирічний юнак активно включаєься у національно-визвольну боротьбу українського народу за створення незалежної держави. За участь у визвольних змаганнях був нагороджений високою тодішньою відзнакою Хрестом. У 1918 році С.Жук повертається на рідну Волинь, включається у культурно-просвітницьку діяльність. Будучи таким активним діячем повітової управи "Просвіта" як Михайло Черкавський, Борис Козубський, Сергій Бачинський, Олександр Вітенко, Василь Дорошенко - Семен Антонович багато зробив в організації низових ланок "Просвіти" на Кременеччині серед селян. Він на велосипеді об'їздив майже двісті сіл Південно-Західної Волині, організовуючи читальні "Просвіти", щоб нести живе слово до знедоленого українського селянина, який віками гнув спину на різних поневолювачів.
Активна громадсько-просвітницька діяльність С.Жука не сподобалась польській окупаційній владі. Почались переслідування, доноси. Але це не залякало С.Жука.
Коли розпочалася передвиборна компанія, селяни краю обрали його своїм послом до польського сейму. У 1928-1930 роках він працює у парламенті, захищаючи права українського люду. У цій нелегкій боротьбі Семену Жуку постійно допомагала дружина Онисія Данилюк, яка вчителювала у с.Підлісцях , Кременецького району. Тут таки вони побудували хату, де минули їхні найкращі роки подружнього життя.
Активно захищав Семен Антонович знедолене селянство. Він добре знав його становище, бо часто зустрічався з хліборобами. Навіть у парламенті він підняв питання про надання допомоги селянам, які постраждали від стихійного лиха. Добивався, щоб у бюджеті були збільшені кошти на утримання українських шкіл, закладів культури, товариства "Просвіта". Та найважливіше - його парламентська праця була спрямована на пропаганду ідеї державної самостійності і соборності України.
Будучи послом С.Жук мав можливість вести широку пропагандистську і політичну діяльність, зокрема організовував віча серед селян, гостро критикував колонізаторську політику Речі Посполитої проти українського народу, відстоював право українських дітей навчатися рідною мовою.
За непокору наприкінці 1930 року С. Жука було заарештовано і посаджено у кременецьку в'язницю на Дубенській рогатці. Суд визнав його вину в антидержавній діяльності і засудив до двох років тюрми та десяти років позбавлення громадянських прав. Проте позбавлення громадянських прав вдалося опротестувати. Дружину С.Жука було звільнено з учительської посади у с.Підлісцях і переведена аж до м.Ченстохова.
У 1933 році С.Жук повертається з тюрми та у Кременці не може ніде знайти роботи і йде директором Почаївського кооперативного банку. Незабаром додому повертається і дружина. Працюючи у Почаєві С.Жук активно включається в культурно-освітню діяльність і упродовж двох десятиліть керує народним хором товариства "Просвіта", адже він був музично обдарованою людиною. У цьому йому багато допомагали почаяни Іван Романюк, Олекса Волошин, Іван Трофимлюк. С.Жук продовжує знову активно боротися проти полонізації краю пілсудчиками, прагнув прищепити молоді любов до рідного слова , української пісні. Часто перед населенням виступав хор і драматичний колектив.
Оселившись у Почаєві С.Жук прикладав багато старань і зусиль по перетворенню Почаївської лаври на осередок української духовної культури. Семен Антонович вивчив чимало матеріалів з історії монастиря. В результаті кількарічної праці вийшов "Короткий історичний нарис Почаївської Успенської лаври". Нарис видрукуваний у видавництві "Церква і нарід" у Кременці 1938 р. Автор підписаний псевдонімом С.Антонович. Наприкінці 80-х років нарис С.Антоновича був перевиданий ксерокопійно і продавався у книгарні Почаївського монастиря.
Доля родини Жуків складалась трагічно після "золотого" вересня 1939 року, коли Західна Україна після пазурів Польщі потрапила у кігті прислужників Кремля. Тоталітарний режим нещадно розправлявся з національними діячами української культури. Діяльність "Просвіти" була припинена, а їх учасникам приклеєно ярлики "ворог народу". Самих активних діячів було кинуто до вязниць, серед яких були Іван Романюк, Олекса Волошин, Іван Трофимлюк , була заарештована і дружина С. Жука Онисія Іванівна і засуджена на десять літ тюремного ув'язнення. С.Жук змушений був тікати на Львівщину. Там він працював учителем в сільській школі, але в перші дні війни його упізнав єврей з Кременця і видав НКВДистам. Це сталося 26 червня 1941 року. В цей же день на околиці Чайковичів його розстріляли, як ворога народу.Так трагічно обірвалося життя відомого борця за волю і незалежність України.
Дружина С.Жука Онисія Іванівна мужньо перетерпіла всі десять років радянського пекла і повернулася до рідного краю. Але роботи знайти не змогла, та й хату у Підлісцях повернути влада відмовлялась. Оселилась у Почаєві де і дожила останні роки свого нелегкого життя.
Друзі і однодумці Семена Антоновича через добрих людей розшукали могилу свого наставника. Влітку 1987р. почаяни Олекса Волошин, Іван Романюк, Мирослава Яра та інші побували на могилі С.Жука у с. Чайковичі, що на Самбірщині.
Завдячуючи пошукам , що провів відомий краєзнавець Кременеччини Г.Чернихівський вдалось зібрати ряд матеріалів про С. Жука. Це і фотопортрет, і книжку "Короткий історичний нарис Почаївської Успенської лаври", і фото його могили у Чайковичах. Всі ці матеріали експонуються в одному із залів Кременецького краєзнавчого музею. Гаврилом Чернихівським написано й опубліковано кілька статей про життя й подвижницьку працю С.Жука.
У 1998 році до 100-річчя з дня народження С.Жука, вшановуючи пам'ять про нього, на будинку у с. Підлісці, де проживала ця неординарна людина було встановлено меморіальну таблицю з відповідним написом.
Постать С. Жука виокремлювалась , як людини надзвичайно талановитої , доброго організатора , активіста-просвітянина. Він один із чільних діячів Української радикальної партії , започаткованої І.Франком та М.Павликом.
Народився Семен Антонович Жук 16 травня 1898 року у с. Боложівка Кременецького повіту ( нині Шумського району) в родині диякона. Батьки Семена - Антон та Ярина після закінчення сільської школи віддали його до Кременецької учительської семінарії. Після її закінчення Семен здобуває вищу освіту в Києві у кооперативному інституті, де його і застала революція.
Дев'ятнадцятирічний юнак активно включаєься у національно-визвольну боротьбу українського народу за створення незалежної держави. За участь у визвольних змаганнях був нагороджений високою тодішньою відзнакою Хрестом. У 1918 році С.Жук повертається на рідну Волинь, включається у культурно-просвітницьку діяльність. Будучи таким активним діячем повітової управи "Просвіта" як Михайло Черкавський, Борис Козубський, Сергій Бачинський, Олександр Вітенко, Василь Дорошенко - Семен Антонович багато зробив в організації низових ланок "Просвіти" на Кременеччині серед селян. Він на велосипеді об'їздив майже двісті сіл Південно-Західної Волині, організовуючи читальні "Просвіти", щоб нести живе слово до знедоленого українського селянина, який віками гнув спину на різних поневолювачів.
Активна громадсько-просвітницька діяльність С.Жука не сподобалась польській окупаційній владі. Почались переслідування, доноси. Але це не залякало С.Жука.
Коли розпочалася передвиборна компанія, селяни краю обрали його своїм послом до польського сейму. У 1928-1930 роках він працює у парламенті, захищаючи права українського люду. У цій нелегкій боротьбі Семену Жуку постійно допомагала дружина Онисія Данилюк, яка вчителювала у с.Підлісцях , Кременецького району. Тут таки вони побудували хату, де минули їхні найкращі роки подружнього життя.
Активно захищав Семен Антонович знедолене селянство. Він добре знав його становище, бо часто зустрічався з хліборобами. Навіть у парламенті він підняв питання про надання допомоги селянам, які постраждали від стихійного лиха. Добивався, щоб у бюджеті були збільшені кошти на утримання українських шкіл, закладів культури, товариства "Просвіта". Та найважливіше - його парламентська праця була спрямована на пропаганду ідеї державної самостійності і соборності України.
Будучи послом С.Жук мав можливість вести широку пропагандистську і політичну діяльність, зокрема організовував віча серед селян, гостро критикував колонізаторську політику Речі Посполитої проти українського народу, відстоював право українських дітей навчатися рідною мовою.
За непокору наприкінці 1930 року С. Жука було заарештовано і посаджено у кременецьку в'язницю на Дубенській рогатці. Суд визнав його вину в антидержавній діяльності і засудив до двох років тюрми та десяти років позбавлення громадянських прав. Проте позбавлення громадянських прав вдалося опротестувати. Дружину С.Жука було звільнено з учительської посади у с.Підлісцях і переведена аж до м.Ченстохова.
У 1933 році С.Жук повертається з тюрми та у Кременці не може ніде знайти роботи і йде директором Почаївського кооперативного банку. Незабаром додому повертається і дружина. Працюючи у Почаєві С.Жук активно включається в культурно-освітню діяльність і упродовж двох десятиліть керує народним хором товариства "Просвіта", адже він був музично обдарованою людиною. У цьому йому багато допомагали почаяни Іван Романюк, Олекса Волошин, Іван Трофимлюк. С.Жук продовжує знову активно боротися проти полонізації краю пілсудчиками, прагнув прищепити молоді любов до рідного слова , української пісні. Часто перед населенням виступав хор і драматичний колектив.
Оселившись у Почаєві С.Жук прикладав багато старань і зусиль по перетворенню Почаївської лаври на осередок української духовної культури. Семен Антонович вивчив чимало матеріалів з історії монастиря. В результаті кількарічної праці вийшов "Короткий історичний нарис Почаївської Успенської лаври". Нарис видрукуваний у видавництві "Церква і нарід" у Кременці 1938 р. Автор підписаний псевдонімом С.Антонович. Наприкінці 80-х років нарис С.Антоновича був перевиданий ксерокопійно і продавався у книгарні Почаївського монастиря.
Доля родини Жуків складалась трагічно після "золотого" вересня 1939 року, коли Західна Україна після пазурів Польщі потрапила у кігті прислужників Кремля. Тоталітарний режим нещадно розправлявся з національними діячами української культури. Діяльність "Просвіти" була припинена, а їх учасникам приклеєно ярлики "ворог народу". Самих активних діячів було кинуто до вязниць, серед яких були Іван Романюк, Олекса Волошин, Іван Трофимлюк , була заарештована і дружина С. Жука Онисія Іванівна і засуджена на десять літ тюремного ув'язнення. С.Жук змушений був тікати на Львівщину. Там він працював учителем в сільській школі, але в перші дні війни його упізнав єврей з Кременця і видав НКВДистам. Це сталося 26 червня 1941 року. В цей же день на околиці Чайковичів його розстріляли, як ворога народу.Так трагічно обірвалося життя відомого борця за волю і незалежність України.
Дружина С.Жука Онисія Іванівна мужньо перетерпіла всі десять років радянського пекла і повернулася до рідного краю. Але роботи знайти не змогла, та й хату у Підлісцях повернути влада відмовлялась. Оселилась у Почаєві де і дожила останні роки свого нелегкого життя.
Друзі і однодумці Семена Антоновича через добрих людей розшукали могилу свого наставника. Влітку 1987р. почаяни Олекса Волошин, Іван Романюк, Мирослава Яра та інші побували на могилі С.Жука у с. Чайковичі, що на Самбірщині.
Завдячуючи пошукам , що провів відомий краєзнавець Кременеччини Г.Чернихівський вдалось зібрати ряд матеріалів про С. Жука. Це і фотопортрет, і книжку "Короткий історичний нарис Почаївської Успенської лаври", і фото його могили у Чайковичах. Всі ці матеріали експонуються в одному із залів Кременецького краєзнавчого музею. Гаврилом Чернихівським написано й опубліковано кілька статей про життя й подвижницьку працю С.Жука.
У 1998 році до 100-річчя з дня народження С.Жука, вшановуючи пам'ять про нього, на будинку у с. Підлісці, де проживала ця неординарна людина було встановлено меморіальну таблицю з відповідним написом.
Коротке та полум'яне життя Михайла Черкавського
Михайло Черкавський - видатний громадсько-політичний діяч, просвітянин, педагог, публіцист та видавець. Він і досі є нашим сучасником. Прожив він коротке , але полум'яне життя, будучи невсипущим, багатогранним активним діячем.
У центрі Кременця на затишній вулиці Словацького, 8 стоїть ошатний двоповерховий дерев'яний будинок. Тут у 20-30х роках 20 століття вирувало громадсько-політичне й культурницьке життя великої і знаної родини Струтинських-Черкавських, про яку ходила слава не тільки на Волині, а й далеко поза її межами. Більшість із цієї славної родини пройшла через польські, німецькі та більшовицькі тюрми, трагічно гинула за волю і незалежність України.
Старійшиною, справжньою берегинею роду була Ольга Степанівна Струтинська /1860-1945/. ЇЇ просто називали бабуня Оля. Вона походила з давньої української священницької родини, була дружиною протиієрея Івана Струтинського, настоятеля собору м.Дубно. Одночасно він був й викладачем Волинської духовної семінарії, яка знаходилася у Кременці. Під час революційних потрясінь початку 20 ст. отець Іван помирає. Вдова О.Струтинська з дітьми переїжджає до Кременця, де поселяється у власному будинку разом із зятем Михайлом Черкавським. Їх дім милував очі багатьох, приваблював своїм оригінальним стилем.
В Ольги Струтинської було три дочки: Марія,Лідія,Ганна. Чоловіки кожної - відомі українські діячі. Чоловіком Марії саме і був Михайло Черкавський , сенатор польського парламенту в 1922-1926рр. Зяті в бабуні Олі були на славу. Тішилась ними , як рідними і не знала, які терни встелять їхні дороги.
Михайло Костянтинович Черкавський народився 7 листопада 1879 р. у с. Якимівці Кременецького повіту. Закінчив історико-філософський факультет Київського університету св.Володимира (1907). Учителював у Бессарабії. 1909р. з дружиною переїхав на Волинь, де учителював у Луцьку, згодом у Дубні та Дермані. Повернувшись у рідні краї, з головою поринув у політичну боротьбу. Разом з іншими сімома кременчанами був висунений депутатом до Українських Установчих зборів УНР, став членом Центральної Ради.
Цікаві спогади письменника Уласа Самчука у книзі "На коні вороному", який свого часу навчався у Дермані, і дружив із Юрієм Черкавським , у якого батько М.Черкавський був директором учительської семінарії : "Добре пригадую його батька-солідного пана,видатного культурного і політичного діяча, який ще за царського часу викладав у середніх школах і видав українською мовою кілька брошур на тему "Просвіти" й економіки, між тим про відомого американського підприємця і філантропа Ендрю Карнеджі...За революції він був директором Дерманської учительської семінарії, коли пізнав його вперше. Благородного виду добродій, з тихим, хрипловатим голосом, до якого ми всі мали особливий респект, бо він був автором книжкових публікацій". М.Черкавський-комісар освіти Волині - зіграв важливу роль у створенні сітки українського шкільництва краю. Адже за режиму царської влади тут не було жодної української школи.
М.Черкавський приклав багато сил для створення товариства "Просвіта" на теренах Дубенщини і Кременеччини. На загально просвітянських зборах у Дубні 5 квітня 1925 року була ухвалена резолюція, де було заявлено "Нехай знають зайди-росіяни і збаламучені ними інші перевертні, що український народ...має свою культуру, літературу, свої власні національні завдання, змагає і буде змагати до своєї власної школи...Геть з московськими руками од нашої чистої національної справи".
Активною була і політична діяльність М.Черкавського. У 1922р. він був обраний від Волині сенатором польського парламенту, очолив Український парламентський клуб у сеймі.
Займався М.Черкавський активною видавничою, публіцистичною та журналістською діяльністю. У Луцьку під його орудою виходили газети "Громада" (1925-1926рр) та "Українська громада" (1926-1929рр). А ще М.Черкавський був талановитим публіцистом. У своїх статтях відстоював українську мову, культуру, народні традиції, національну школу. Один з перших творів на цю тему під назвою "До інтелігенції на Україні" набрав широкого розголосу на всій території Волині. Тоді ж у Житомирі вийшла друком книга "Національне питання в Росії", в якій Черкавський відстоює справедливе розв'язання національного питання, наголошує, що природньо кожен народ має право на свою незалежність і державність.
Михайло Черкавський разом із Борисом Козубським , Семеном Жуком, іншими соратниками побував у багатьох селах Дубенщини і Кременеччини, викриваючи у виступах адміністративно-поліцейські утиски Речі Посполитої на українській землі. Він використовував трибуну сенату для захисту інтересів українського шестимільйонного люду, що потрапив під владу Польщі. В одній із промов він зазначив : "Україна є тільки одна на цілому просторі українських земель, під усіма займанщинами , під усіма владами. І лише за таку Україну, за Україну Соборну, за її природне право до незалежності, до самостійного життя, до її духовного розквіту і матеріального добробуту будуть боротися всі сили української землі".
Та у розквіті творчих сил, повен енергії прислужитися Україні, її знедоленому народові, Михайло Черкавський, маючи п'ятдесят літ, помирає 6 листопада 1929р. у Львові, де і був похований. Причиною смерті стала подряпина кошеняти, яке він підібрав на вулиці в холодну пору. Смерть сенатора була значною, непоправною втратою для українського люду. Не стало пристрасного оборонця його інтересів на власній землі.
У центрі Кременця на затишній вулиці Словацького, 8 стоїть ошатний двоповерховий дерев'яний будинок. Тут у 20-30х роках 20 століття вирувало громадсько-політичне й культурницьке життя великої і знаної родини Струтинських-Черкавських, про яку ходила слава не тільки на Волині, а й далеко поза її межами. Більшість із цієї славної родини пройшла через польські, німецькі та більшовицькі тюрми, трагічно гинула за волю і незалежність України.
Старійшиною, справжньою берегинею роду була Ольга Степанівна Струтинська /1860-1945/. ЇЇ просто називали бабуня Оля. Вона походила з давньої української священницької родини, була дружиною протиієрея Івана Струтинського, настоятеля собору м.Дубно. Одночасно він був й викладачем Волинської духовної семінарії, яка знаходилася у Кременці. Під час революційних потрясінь початку 20 ст. отець Іван помирає. Вдова О.Струтинська з дітьми переїжджає до Кременця, де поселяється у власному будинку разом із зятем Михайлом Черкавським. Їх дім милував очі багатьох, приваблював своїм оригінальним стилем.
В Ольги Струтинської було три дочки: Марія,Лідія,Ганна. Чоловіки кожної - відомі українські діячі. Чоловіком Марії саме і був Михайло Черкавський , сенатор польського парламенту в 1922-1926рр. Зяті в бабуні Олі були на славу. Тішилась ними , як рідними і не знала, які терни встелять їхні дороги.
Михайло Костянтинович Черкавський народився 7 листопада 1879 р. у с. Якимівці Кременецького повіту. Закінчив історико-філософський факультет Київського університету св.Володимира (1907). Учителював у Бессарабії. 1909р. з дружиною переїхав на Волинь, де учителював у Луцьку, згодом у Дубні та Дермані. Повернувшись у рідні краї, з головою поринув у політичну боротьбу. Разом з іншими сімома кременчанами був висунений депутатом до Українських Установчих зборів УНР, став членом Центральної Ради.
Цікаві спогади письменника Уласа Самчука у книзі "На коні вороному", який свого часу навчався у Дермані, і дружив із Юрієм Черкавським , у якого батько М.Черкавський був директором учительської семінарії : "Добре пригадую його батька-солідного пана,видатного культурного і політичного діяча, який ще за царського часу викладав у середніх школах і видав українською мовою кілька брошур на тему "Просвіти" й економіки, між тим про відомого американського підприємця і філантропа Ендрю Карнеджі...За революції він був директором Дерманської учительської семінарії, коли пізнав його вперше. Благородного виду добродій, з тихим, хрипловатим голосом, до якого ми всі мали особливий респект, бо він був автором книжкових публікацій". М.Черкавський-комісар освіти Волині - зіграв важливу роль у створенні сітки українського шкільництва краю. Адже за режиму царської влади тут не було жодної української школи.
М.Черкавський приклав багато сил для створення товариства "Просвіта" на теренах Дубенщини і Кременеччини. На загально просвітянських зборах у Дубні 5 квітня 1925 року була ухвалена резолюція, де було заявлено "Нехай знають зайди-росіяни і збаламучені ними інші перевертні, що український народ...має свою культуру, літературу, свої власні національні завдання, змагає і буде змагати до своєї власної школи...Геть з московськими руками од нашої чистої національної справи".
Активною була і політична діяльність М.Черкавського. У 1922р. він був обраний від Волині сенатором польського парламенту, очолив Український парламентський клуб у сеймі.
Займався М.Черкавський активною видавничою, публіцистичною та журналістською діяльністю. У Луцьку під його орудою виходили газети "Громада" (1925-1926рр) та "Українська громада" (1926-1929рр). А ще М.Черкавський був талановитим публіцистом. У своїх статтях відстоював українську мову, культуру, народні традиції, національну школу. Один з перших творів на цю тему під назвою "До інтелігенції на Україні" набрав широкого розголосу на всій території Волині. Тоді ж у Житомирі вийшла друком книга "Національне питання в Росії", в якій Черкавський відстоює справедливе розв'язання національного питання, наголошує, що природньо кожен народ має право на свою незалежність і державність.
Михайло Черкавський разом із Борисом Козубським , Семеном Жуком, іншими соратниками побував у багатьох селах Дубенщини і Кременеччини, викриваючи у виступах адміністративно-поліцейські утиски Речі Посполитої на українській землі. Він використовував трибуну сенату для захисту інтересів українського шестимільйонного люду, що потрапив під владу Польщі. В одній із промов він зазначив : "Україна є тільки одна на цілому просторі українських земель, під усіма займанщинами , під усіма владами. І лише за таку Україну, за Україну Соборну, за її природне право до незалежності, до самостійного життя, до її духовного розквіту і матеріального добробуту будуть боротися всі сили української землі".
Та у розквіті творчих сил, повен енергії прислужитися Україні, її знедоленому народові, Михайло Черкавський, маючи п'ятдесят літ, помирає 6 листопада 1929р. у Львові, де і був похований. Причиною смерті стала подряпина кошеняти, яке він підібрав на вулиці в холодну пору. Смерть сенатора була значною, непоправною втратою для українського люду. Не стало пристрасного оборонця його інтересів на власній землі.
Михайло Черкавський - великий патріот України - стояв понад партіями, його ідеї сягали далі і не завжди були зрозумілими для багатьох. Як громадянин великої України він проповідував всеукраїнське братерське єднання, якого нам завжди так не вистачало.
Трагічна доля спіткала і родину М.Черкавського. Донька, Наталія Черкавська-Білинська була заарештована НКВС у жовтні 1939 року і засуджена на п'ять років, загинула в тюрмі ГУЛАГу. Дружина Марія Іванівна Черкавська з онучкою Олею була депортована до Казахстану. Син Юрій Черкавський 23 лютого 1943року разом із тіткою Ганною та її чоловіком Петром Рощинським впав від фашистської кулі на території Кременецької тюрми. 12 травня 1945 року у Празі енкаведисти схопили Валентина Садовського (чоловіка Лідії Струтинської). Він загинув у Києві в тюрмі 1947 року.
Тернистим був шлях великої родини. На жаль ніхто з них не дочекався проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Але їх самовіддана боротьба , самопожертва прискорювали цей омріяний день.
Трагічна доля спіткала і родину М.Черкавського. Донька, Наталія Черкавська-Білинська була заарештована НКВС у жовтні 1939 року і засуджена на п'ять років, загинула в тюрмі ГУЛАГу. Дружина Марія Іванівна Черкавська з онучкою Олею була депортована до Казахстану. Син Юрій Черкавський 23 лютого 1943року разом із тіткою Ганною та її чоловіком Петром Рощинським впав від фашистської кулі на території Кременецької тюрми. 12 травня 1945 року у Празі енкаведисти схопили Валентина Садовського (чоловіка Лідії Струтинської). Він загинув у Києві в тюрмі 1947 року.
Тернистим був шлях великої родини. На жаль ніхто з них не дочекався проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Але їх самовіддана боротьба , самопожертва прискорювали цей омріяний день.
Немає коментарів:
Дописати коментар