СЛАВНОМУ МІСТУ  КРЕМЕНЦЮ – 790 РОКІВ

                                  

                       

                     

   Кременеччина – одна з перлин України. Багата її природа, цінні пам’ятки археології, культури, історії.  Минуле краю надзвичайно багате історичними подіями.

     А місто Кременець належить до найдавніших українських міст. Згідно деяких джерел кременецьку фортецю збудували у VIII-IX ст. , що згодом увійшла до складу Київської Русі. Перші задокументовані свідчення про фортецю знайдено в польському енциклопедичному словнику від 1064 р. А перша писемна згадка про населення,пов’язана з битвою волинського князя Данила Романовича з угорським королем, яка тут відбулася, датується весною 1227.

На початку 1241 р. Кременець зумів вистояти перед ордами Батия. 1254 р. під містом знову точилися криваві бої з монголами, відомі з літопису як Крем’янецька війна хана Куремси.  І на цей раз хоробрі русини, на чолі яких стояв воєвода Андрій, відбилися від степовиків. Але через п’ять років, коли на Волинь прийшли незчисленні полчища хана Бурондая, довелося скоритися й розібрати оборонні споруди. Останній раз місто згадується на сторінках руського літопису 1287 р., а далі на кілька десятиліть зникає з поля зору істориків.

    Після загибелі 1340 р. Галицько-Волинської держави понад сорок років Кременець переходив із рук у руки між Великим князівством Литовським і Польським та Угорським королівствами , і тільки 1382 р. литовські князі , що вийшли переможцями з цієї тривалої боротьби за Волинь, остаточно встановили тут свою владу.

     

У першій третині XV ст. місто стало центром просторої округи , що називалася Кременецьким повітом. Змінюючи свій характер та конфігурацію меж , ця адміністративно-територіальна одиниця проіснувала аж до кінця XVIII ст. На території, яку вона займала, повністю або частково розташовані 23 сучасні райони Львівської , Рівненської, Тернопільської, Хмельницької і Житомирської областей.

     1410 р., за повідомленням польського хроніста Яна Длуґоша , сформований у Кременці військовий загін брав участь у вирішальній для слов’янських і прибалтійських народів битві з німецьким рицарями під Ґрюнвальдом. На початку XV ст. в місті часто перебував зі своїм двором великий князь литовський Вітовт. 1420 р., за свідченням француза Жільбера де Лянуа, він навіть приймав тут послів Франції, Англії , Великого Новгорода й Пскова. 

     У підземеллях Кременецького замку під пильною охороною німця Конрада Франкенберга вісім років сидів у в’язниці суперник Вітовта князь Свидригайло. Саме звідси великодньої п’ятниці 1418 р. з допомогою волинських князів Дашка Острозького й Олександра Носа він вирвався на волю, щоб продовжити боротьбу за престол. 9 травня 1438 р. з рук Свидригайла Кременець першим серед міст Волині отримав привілей на магдебурзьке право , яке на схилі Середніх віків було одним із важливих чинників зближення України із Західною Європою.

     Наприкінці XV ст. через руйнівні татарські напади на деякий час місто знелюдніло, але в 30-х рр. XVI ст. почалося нове піднесення. Зміцнення кам’яного замку, закладеного в другій половині XIV ст. на місці дерев’яно-земляних укріплень, нові привілеї, виклопотані італійкою Боною Сфорца д’Арагона , дружиною польського короля і великого князя литовського Сигізмунда І Старого, яка протягом двадцяти років (1536—1556) володіла Кременцем, забезпечили сприятливі умови для швидкого зростання населення та розвитку ремесла й торгівлі і перетворення поселення в один із провідних економічних центрів Волині.  

    1569 р. в результаті Люблінської унії разом з усіма українськими землями, що перебували під владою Литви, Кременець опинився в складі Польщі й увійшов до об’єднаної польсько-литовської держави, відомої як Річ Посполита. У першій половині XVII ст. місто стало важливим осередком культурного й релігійного життя. 1606 р. тут з’явився католицький монастир ордену францисканців, приблизно в той самий час відродилося чернече життя в старовинному Спаському монастирі , 1633 р. виник православний Богоявленський монастир; діяло також братство, яке опікалося монастирем та відкритими при ньому школою , друкарнею і шпиталем. Одним з активних братчиків був відомий український громадський діяч Лаврентій Древинський, який володів під Кременцем селом Кокорів.

    Мешканці міста були свідками й учасниками Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Восени 1648 р. на їхніх очах під натиском повстанців упав неприступний Кременецький замок. 1651 р. великий гетьман вів сюдою свої полки на Берестечко.

     Безконечні війни середини й другої половини XVII ст. розорили Кременець. Місто занепадає і починає відступати перед силами, спрямованими на його покатоличення й полонізацію. 1692 р. в усіх цивільних установах, які тут функціонували, запровадили польську мову; на початку XVIII ст. православним громадам нав’язали унію з Римом. У другій половині XVIII ст. в Кременці одночасно діяли аж чотири католицькі (францисканський, єзуїтський, реформатський і тринітарський) та один уніатський (василіанський) монастирі.

    Унаслідок третього поділу Речі Посполитої, проведеного 1795 р., Кременець відійшов до Російської імперії і став центром округи під назвою Кременецький уїзд. Спочатку цю адміністративно-територіальну одиницю віднесли до Подільської губернії, але в результаті остаточного розмежування вона повернулася до Волині. Нині на території колишнього Кременецького уїзду повністю або частково розташовані 7 сучасних районів Тернопільської, Рівненської і Хмельницької областей.

      1805 р. в Кременці відкрили Волинську гімназію, яка 1819 р. була реорганізована в однойменний ліцей. Цей навчальний заклад, який на чверть століття забезпечив місту славу найавторитетнішого на Правобережній Україні центру освіти й науки, зумовив відчутну зміну його обличчя, викликав пожвавлення громадського й культурного життя.

Після поразки польського повстання 1830—1831 рр., коли замість польської мови в усіх установах запровадили російську, Литовський статут замінили російським законодавством, закрили Волинський ліцей та францисканський і василіанський монастирі, Кременець утратив, нарешті, риси повітового центру вже неіснуючої Речі Посполитої і набув вигляду провінційного міста Російської імперії.

     Бурхливе промислове піднесення, що спостерігалося в Росії наприкінці XIX ст., Кременця майже не торкнулося. В економічному відношенні місто залишилося поселенням дрібних ремісників і крамарів переважно єврейського походження. 1899 р. на 16 тисяч мешканців тут була 271 крамниця, а на найбільшому з підприємств — сірниковій фабриці — працювало всього лиш 25 робітників. Новими прикметами економічного життя були хіба що невелика шахта по видобутку бурого вугілля та залізниця, яку здали в експлуатацію 1896 р. «Сучасний Кременець такий, яким він був сто літ назад, — писав у 1913 р. український історик і громадський діяч Дмитро Дорошенко. — Він мов застиг нерухомо, і форми сучасного життя торкнулись його дуже злегка. Залізниця притулилася далеко за горою, і свист локомотивів не будить ідилічного сну стародавнього міста. Будинки архаїчної архітектури, величні костьоли і мури ліцею, руїни замку на горі королеви Бони — все це законсервувалося і стоїть, як жива історична вистава, навіваючи тихі мрії про колишнє».

Під час Першої світової війни протягом року Кременець знаходився в прифронтовій смузі. У зв’язку з бойовими діями переважну більшість населення на тривалий час евакуювали вглиб імперії. У червні 1916 р. під містом була одна з вузлових ділянок проведення знаменитої військової операції, відомої як Брусиловський прорив.

       Під час революції 1917—1920 рр. Кременець сім раз переходив між ворогуючими сторонами з рук у руки. Від 22 січня 1918 р., з часу проголошення Центральною Радою незалежності України, і до приходу 2 червня 1919 р. більшовиків, місто підпорядковувалося українській державній владі, яка за ці неповні півтора року тричі докорінно змінила свій характер, політичну орієнтацію і персональний склад. 1918 р. громадськість міста організувала товариство «Просвіта», домоглася відкриття української гімназії.

  

За Ризьким договором 1921 р. Кременець відійшов до Польщі. Правлячі кола Другої Речі Посполитої відвели місту роль одного з ідеологічних бастіонів на «східних кресах». Із цих міркувань у травні 1920 р., майже за рік до остаточного вирішення його долі, Юзеф Пілсудський видав указ про створення тут потужного освітнього й культурного осередку під назвою Кременецький ліцей. За Польщі з’явилися також ватна фабрика (1936) і тютюновий завод (1938), почали упорядковувати вулиці, засадили лісом схили гір.

Основними осередками національного життя української частини населення міста в міжвоєнні роки були «Просвіта», українська гімназія, а також православна духовна семінарія, яка виникла на основі Холмської духовної семінарії, що залишилася тут на шляху з біженців.

       У 1920—1930-х рр. Кременець був також важливим осередком церковного життя, оскільки, тут був центр Волинської єпархії, видавалося кілька церковних часописів, функціонували монастир і згадана вище семінарія.

     Коли восени 1939 р. Західна Україна відійшла до СРСР, територію Кременецького повіту, яка споконвіків становила частину Волині, включили в новоутворену Тернопільську область, а в січні 1940 р. поділили на кілька дрібних районів. Радянська влада відкрила в місті обласний учительський інститут, фельдшерсько-акушерську школу, кілька загальноосвітніх українських шкіл, створила певні умови для культурно-освітньої роботи, забезпечила населення безплатним медичним обслуговуванням, але розпустила всі громадські організації, які тут раніше існували, установила над усіма сферами суспільного життя жорсткий ідеологічний контроль, почала політичні репресії, а тому переважна більшість населення швидко в ній розчарувалася.

       3 липня 1941 р. Кременець зайняли німецькі війська. Жорстокий окупаційний режим, який вони запровадили, породив рух Опору місцевого населення непроханим гостям. Під час війни в місті та його околицях діяли чотири українські збройні формування різної політичної орієнтації. 19 березня 1944 р. під натиском військ 1-го Українського фронту гітлерівці втекли. Понад дві тисячі кременчан улилися в Червону Армію і взяли участь у розгромі Німеччини та її союзників.

    

Хоча великих боїв під час Другої світової війни в Кременці не було, вся центральна частина міста, перетворена фашистами в концентраційний табір для євреїв, була зруйнована: у ніч із 2 на 3 вересня 1942 р., уже після розстрілу мешканців гетто, її дотла знищила пожежа.

    За післявоєнні десятиліття в Кременці збудовано низку нових промислових підприємств, найбільшими серед яких були цукровий завод (1965 р.) і фабрика по виробництву ватину (1980 р.). З’явилися масиви багатоповерхових будинків. У результаті інтенсивного будівництва 1960—1980-х рр. місто набуло сучасного вигляду.

     Вагомою складовою життя Кременця майже два десятиліття була діяльність педагогічного інституту, який постав 1950 р. на основі вчительського і залишався тут аж до 1969 р.

Наприкінці 80-х рр. ХХ ст., в умовах лібералізації радянського режиму, кременчани активно включилися в боротьбу за оновлення суспільства.

     У 90-х рр. переважна більшість підприємств відчутно звузила або зовсім згорнула свою діяльність, процеси розпаду економічної складової міста, зумовлені революційним оновленням суспільства, набули катастрофічного характеру, унаслідок чого загострилися старі й з’явилися нові соціальні проблеми. Останнім часом у цій сфері життя Кременця починає вимальовуватися певне пожвавлення. Міняється також культурне обличчя міста: поступово відроджується ботанічний сад, 2001 р. з’явився історико-архітектурний заповідник, педагогічний коледж 2003 р. реорганізовано в гуманітарно-педагогічний інститут, а на сьогодні -  педагогічну академію, наприкінці 2004 р. відкрили літературно-меморіальний музей Юліуша Словацького. З року в рік зростає потік туристів.

      

Розкішна природа, багата спадщина минулого, чималі традиції культурного життя, працьовитість кременчан і їхня закоханість у своє місто дають підстави з оптимізмом дивитися в майбутнє й сподіватися, що Кременець гідно займе те місце, яке йому відвела доля.