«В.Барка – літописець долі

українського народу»

Це людина глибокої самотності, пустельник Америки,

                               чернець літератури, він свідомо відрікся від машин,

                                  апартаментів, щоб цілком присвятити життя думі про

                                   загадковий феномен духу.

Дмитро Степовик

Василь Барка – митець із когорти українських письменників Америки. Цього видатного письменника – модерніста, літературознавця та філософа двічі номінували на здобуття Нобелівської премії. Василь Барка (справжнє прізвище та ім'я — Очерет Василь Костянтинович) народився 16 липня 1908 р. в селі Солониця Лубенського району на Полтавщині в козачій родині. Батько письменника служив у козачій частині, звідки повернувся покаліченим, працював теслярем, а також разом зі своїми трьома синами доглядав чужі сади. Під час громадянської війни працював інструктором у майстернях, де виробляли кінське спорядження для армії Будьонного. Ходити до трикласної початкової школи Василь Барка почав неподалік від хутора Миколаївка того ж району. Із 1917 р. письменник навчався в Лубенському духовному училищі ("бурсі"), яке згодом було перетворено на трудову школу. Улюблений предмет Василя Барки – література. Захоплювався творчістю Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Ф. Достоєвського, М. Коцюбинського, В. Стефаника, також займався вивченням марксизму. У 1927 р. Василь Барка закінчив Лубенський Педагогічний технікум, працював учителем фізики і математики в шахтарському селищі Третя Рота на Донбасі. У 1928 р. через конфлікт із місцевими партійними керівниками, Василь Барка виїхав на Північний Кавказ до м. Краснодара. Там письменник вступив до місцевого педагогічного інституту на філологічний факультет. У 1930 р. в м. Харкові Василь Барка видає першу книгу поезій "Шляхи". Але "Літературна газета" звинуватила його у виявах "класово ворожого" світогляду, "буржуазному націоналізмі", у спробах відновити релігійний "пережиток капіталізму". Василя Барку примусили публічно каятися на зборах РАПП (Російської асоціації пролетарських письменників), до української секції якої він входив. Друга книжка Василя Барки "Цехи" виходить 1932 р. в Харкові. Вона "ідеологічно правильна", цілком на "виробничі сюжети". Вірші цієї збірки створювалися під враженням спостережень на заводі "Красноліт", де письменник був у "творчому відрядженні". Там він познайомився зі своєю майбутньою дружиною – адигейською красунею Натхо Довлетхан, яка згодом стала першою адигейською жінкою-письменницею. Довлетхан написала першу свою п’єсу ще до інституту, шістнадцятирічною студенткою педучилища. Вона закохалася в свого  викладача зарубіжної літератури (Очерет читав античність, середні віки й Відродження). Він відповів взаємністю. 1932-го вони одружилися, а за рік, голодного 1933-го, мали сина Юрія.

У 1940р. Василь Барка успішно захистив дисертацію у Москві. Потім читав лекції з історії західноєвропейської літератури на філологічному факультеті Ростовського університету. З початком війни він потрапив до "народного ополчення", навіть пройшов повний вишкіл для партизанської боротьби в підпіллі. Однак несподівано опинився на фронті, де був важко поранений. Дві жінки, ризикуючи життям, врятували його. Саме тоді стався "цілковитий розрив" Василя Барки з "режимом": він почув про наказ радянської влади, за яким кожен, хто лишився живим чи здався в полон, оголошувався "изменником Родины". Він опинився на окупованій території, отже став тим самим "зрадником". Це нічого доброго не віщувало, але треба було якось виживати. Одужавши, працював на місцевій фабриці свічок, згодом редагував місцеву газету "Кубань". Тим часом повернулися з евакуації дружина із сином Юрієм. Отже, родина об’єдналася. Проте в січні 1943 р. його як "остарбайтера" мобілізували для робіт у Німеччині. Дружина втішала: "Залишишся — загинеш, поїдеш — можливо, зустрінемося"... Так війна назавжди розлучила В. Барку з сім'єю. Якби в Берліні Василь Барка дивом не вирвався з табору "остів", напевне, загинув би, бо був надто хворий і морально зломлений. Якось у неділю, гуляючи містом, потрапив до книгарні, яку утримував пан Сердененко, колишній емігрант. Він і звернув увагу на непересічного відвідувача. Розговорилися, Барка повідав Сердененкові свою "історію", той порадив звернутися в українське видавництво "Голос", яке якраз потребувало коректора. Його директор пан Кравців посприяв Барці, допоміг переховатися від місцевої влади в тісній комірчині під дахом. Пізніше письменник працював коректором у видавництві "Голос". У 1945 р., після падіння Берліна, разом з іншими вигнанцями-втікачами письменник здійснив 1000-кілометровий перехід до Авсбурга в табір "Діпі" (табір для переміщених осіб). Там поет почав писати свій перший прозовий роман "Рай", який вийшов у Нью-Йорку в 1953 р. У 1946 р. в Німеччині вийшла збірка віршів Василя Барки "Апостоли", у 1947 р. з’явилася нова збірка – "Білий світ". У 1950 р. за офіційним дозволом Василь Барка переїхав до Америки, де працював над історією української літератури. За кордоном поет видав окремі частини праць під назвами "Хліборобів Орфей, або кларнетизм", "Правда Кобзаря" (1961 р.). 1958 року письменник, на той час вже глибоко релігійна людина, приймає обітницю, біле чернецтво. Це означало, що все мирське не має для нього жодного сенсу, головне – присвятити себе служінню Христовій істині. Один рік Василь Барка провів навіть у греко-католицькому монастирі. Але він був з тих людей, для яких щастя бути саме в самоті.

 Василь Барка також писав релігійно-філософські та літературознавчі есе, займався перекладом. Кілька років працював редактором на радіостанції "Свобода". Поетичні збірки поета "Псалом голубиного поля", "Океан" вийшли у 1958 - 1959 pp. Протягом 1958 – 1961 рр. Василь Барка працював над романом "Жовтий князь",який опублікував у 1963 р. окремою книгою в НьюЙорку (перевиданий 1968 р., 1981 р.). І тільки в 1991 р. цей роман з’явився в Україні. У 1968 р. вийшла поетична збірка "Лірник". Протягом 1969 - 1988 рр. письменник працював над романом-притчею "Спокутник і ключі землі" (про життя українців в Америці). У цей час вийшли: епічна поема "Судний степ", 2 і З томи поезій "Океан", поетична збірка "Свідок сонця шестикрилий" (Нью-Йорк, 1981 р.), драматична поема в двох томах "Кавказ" (Київ, 1993 р.). Ці твори Василь Барка вважав найголовнішими у своєму художньому доробку. Цей перелік не охоплює всіх книжок В. Барки: він автор близько двадцяти поетичних збірок; роману у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1986) обіймає чотири великих томи, що складають дві тисячі сторінок; тисячоліттю християнства в Україні він присвятив велику поему "Судний степ". Твори письменника виходять англійською та французькою мовами. Такий сплав стилів значною мірою й пояснює трудність сприйняття барківського вірша. "Свідок для сонця шестикрилих" — річ особливо складна. Монументалізм твору, звичайно, легше долався б, якби тут була виразно окреслена сюжетність. Натомість є своєрідна імпресіоністичність, де образ, фраза, навіть окреме слово мають свою індивідуальну художню мову — натяк, підтекст тощо. В основу твору покладено: суперечність, сум'яття, складність внутрішньої боротьби людини кінця XX ст. між вірою та сумнівом.

Помер український письменник у Глен Спей (українське поселення неподалік від Нью-Йорка) 11 квітня 2003 року.