«Павло Тичина: 

сторінки поетичної спадщини»

(135 років від дня народження)

рекомендаційний список

    27 січня 1891 року народився український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, автор слів Гімну Української РСР Тичина Павло Григорович.

    Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії та художній школі, мав чудовий голос і слух, співав у хорі при монастирі. Був диригентом капели імені Миколи Леонтовича. Завдяки зусиллям Павла Григоровича у дитячій бібліотеці створено хор, яким керував Григорій Верьовка. Поет самотужки досконало опанував майже 20 іноземних мов.

    В умовах тотального сталінського терору 1930-х, розстрілу одних і самогубства інших письменників, Тичина в низці «партійно витриманих» книжок поезій капітулює перед насильством. У творчості поета наступає художній спад, який пояснюється його конформістською позицією до тих негативних змін, які відбувалися у радянському суспільстві.

    У 1943 році став міністром освіти УРСР, 1953 – головою Верховної Ради УРСР.

    Помер П. Тичина 16 вересня 1967 року, похований на Байковому кладовищі Києва. Після смерті в його київській квартирі було відкрито «Літературно-меморіальний музей».

    Павло Тичина — одна з найяскравіших і водночас найскладніших постатей української літератури ХХ століття. Його поезія — це поєднання музичності, філософської глибини та чутливого реагування на події своєї епохи. Рання творчість поета, зокрема збірка «Сонячні кларнети», вражає образністю, ритмікою та новаторським звучанням, що стало справжнім відкриттям для української поезії.

    З роками творчий шлях Павла Тичини зазнавав змін, відображаючи складні історичні й суспільні процеси. Попри суперечливі оцінки, його спадщина залишається важливою частиною національної культури й викликає постійний інтерес у читачів, дослідників та молоді.

    Запрошуємо до бібліотеки ім.Ю.Словацького звернутися до творів Павла Тичини, щоб глибше пізнати багатогранний світ його поезії та відчути силу українського слова.

Рекомендаційний список літератури

Тичина, Павло. Вибрані твори [Текст] : у 2 т. Т. 1 : Вірші ; Поеми / П. Тичина. — Київ : Українська енциклопедія, 2011. — 608 с. — (Бібліотека української літературної енциклопедії. — Вершини письменства).

Тичина, Павло Григорович. За всіх скажу, за всіх переболію... [Текст] : вибрана поезія, проза / П. Тичина, Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка, НАН України ; підгот. текстів, передм., комент. та прим. С. Гальченка. — Київ : Основа-принт плюс, 2021. — 764 с. — Вид. присвячене 30-й річниці Незалежності України.

Тичина, П. Золотий гомін [Текст] : вибрані твори / П. Тичина ; упоряд. С. Гальченка. — Київ : Криниця, 2008. — 608 с. — (Бібліотека Шевченківського комітету).

Тичина, Павло Григорович. Йде весна [Текст] : вірші : для дошк. віку / П. Г. Тичина ; іл. Є. Матвєєва. — Київ : Веселка, 1983. — 10 с. : іл.

Тичина, Павло Григорович. Лісові дзвіночки [Текст] : вірші / П. Г. Тичина ; іл. Н. Денисова. — Київ : Веселка, 1982. — 32 с. : іл.

Тичина, Павло. Не бував ти у наших краях [Текст] / П. Тичина // Степова пектораль : поетична антологія : від Т. Г. Шевченка до наших днів. — Одеса, 2011. — С. 77-78.

Тичина, Павло Григорович. Твори [Текст] / П. Г. Тичина ; вступ. стаття С. Тельнюка ; портр. П.Г.Тичини В.Чебаника ; іл. В. Голованова. — Київ : Молодь, 1976. — 240 с. : іл. — (Шкільна бібліотека).

Тичина, Павло Григорович. Цвіт в моєму серці [Текст] : вірші та поеми / П. Г. Тичина ; упоряд. та авт. передм. С. Тельнюк. — Київ : Веселка, 1986. — 142 с. : іл.

 «День Соборності України – символ єднання 

українського народу»

Історична довідка 

      З кінця XVIII століття українські землі були розділені між різними імперіями. Тож соборність для українців завжди була вершиною прагнень суспільного життя. Підтвердження цьому можна знайти в різних епохах. Наприклад, у «Топографічному описі Харківського намісництва» 1788 року українці, що проживають у трьох державах: Російській імперії (Лівобережжя і Слобожанщина), Речі Посполитій (Правобережжя) та в монархії Габсбургів (Галичина, Буковина і Закарпаття), описуються так: «...Коли вони збираються для поклоніння в Київ зі Сходу від Волги і Дону, із Заходу з Галичини і Лодомерії і ближче до Києва прилеглих місць, дивляться один на одного не як на іншомовних, але як на представників єдиного роду… всі ці розпорошені земляки і донині зберігають синівську повагу до матері своїх давніх країв міста Києва».                             

    Український національний рух виступив із програмою об’єднання вже під час «Весни народів» – серії революцій 1848–1849 років, які прокотилися Європою. Головна Руська Рада (перша українська політична організація, що тоді постала у Львові) у маніфесті 10 травня 1848 року задекларувала: «Ми Русини Галицькі належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого пілтреття міліона землю Галицьку замешкує». Серед збережених матеріалів Головної Руської Ради є анонімна стаття, в якій зазначається: «Від Тиси за Карпатами, по обидва боки від Дністра і Дніпра аж до берегів Дону розкинулися поселення одного слов’янського народу, чисельність котрого досягає 15 мільйонів. Тому призначенням такого великого народу не може бути, щоб у Європі займати побічне становище, щоб підпорядковуватись іншому». 

    Від другої половини ХІХ століття українська політична єдність стала одним із провідних мотивів національного руху по обидва боки Збруча. Після 1865 року у версії пісні на слова наддніпрянця Павла Чубинського та музику галичанина Михайла Вербицького (саме вона стала основою гімну України) з’явилися такі слова: «Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону, В ріднім краю панувати не дамо нікому». Створена у 1891 році в Полтаві таємна студентська організація «Братство тарасівців» проголошувала у програмі: «Самостійна суверенна Україна: соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпат до Кавказу». Гасло «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» використав і Микола Міхновський у брошурі «Самостійна Україна» (1900). 

    У 1895-му галичанин Юліан Бачинський у книзі «Ukraina Irredenta» проголосив: «Україна для себе! От і її клич. Вільна, велика, незалежна політично самостійна Україна – одна нероздільна від Сяну по Кавказ – от її стяг!». На практиці ідея соборності виражалася у співпраці українців–підданих різних держав. У 1870-х–1890-х роках із Російської імперії до Австро-Угорщини приїздили працювати Михайло Драгоманов, Пантелеймон Куліш, Михайло Грушевський. Там вони реалізовували таланти та задавали інтелектуальний імпульс життю української громади.         Перша світова війна, національні революційні рухи та розпади імперій наблизили втілення ідеалу соборності. У Києві в 1917 році постала Українська Центральна Рада, яка проголосила Українську Народну Республіку. А в Галичині після Листопадового чину 1 листопада 1918 року постала Західноукраїнська Народна Республіка. Її лідери ініціювали переговори про об’єднання Наддніпрянської України з Наддністрянською. До Києва вирушила галицька делегація. 

    1 грудня 1918 року на залізничній станції у Фастові представники ЗУНР і УНР підписали «Передвступний договір» (тобто попередній чи прелімінарний). Угода констатувала непохитний намір ЗУНР «злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою». Зі свого боку, УНР проголошувала згоду «прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку». Договір підписали: від УНР – Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець, Панас Андрієвський, від ЗУНР – Лонгин Цегельський і Дмитро Левицький. Передвступний договір ратифікували 3 січня 1919 року на першому засіданні Української Національної Ради – керівного органу ЗУНР. Для урочистого проголошення та юридичного оформлення цього рішення до Києва було відряджено представницьку делегацію на чолі з віцепрезидентом УНРади Левом Бачинським. 

    18 січня відбулася спільна нарада Директорії і Ради народних міністрів УНР за участі делегації з Галичини, Буковини і Закарпаття. Йшлося про проголошення Акта злуки УНР і ЗУНР та урочистості з цієї нагоди. Рада міністрів доручила написати сценарій заходів та особисто очолити всі церемонії міністру народної освіти Іванові Огієнку. Саме він запропонував влаштувати загальнонародне свято на річницю проголошення самостійності УНР. 

    22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві, у першу річницю незалежності УНР, у святковій атмосфері відбулося проголошення «Універсала Директорії Української Народної Республіки» (його ми символічно називаємо Актом Злуки). Будівлі в центральній частині міста прикрашали національні прапори, вхід до Софійського майдану оздобили тріумфальною аркою з гербами УНР і ЗУНР. Під музику на центральні вулиці стікалися десятки тисяч мешканців столиці і численні гості. Хор під керівництвом Кирила Стеценка в супроводі оркестра заспівав «Ще не вмерла Україна». 

    І настав історичний момент – міністр закордонних справ ЗУНР Лонгин Цегельський оголосив грамоту, ухвалу УНРади, і передав її голові Директорії Володимиру Винниченку. У відповідь член Директорії Федір Швець зачитав Універсал: «<...> Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка <...>» 

    Закінчилося свято урочистим молебнем і парадом. З особливим захопленням вітали колони Січових стрільців і полковника Євгена Коновальця. 

    Наступного дня, 23 січня 1919 року, в приміщенні київського Оперного театру (сучасна Національна опера України) Трудовий Конгрес України обговорив згадані документи і схвалив їх. Ратифікувавши таким чином Універсал Директорії УНР, Конгрес надав йому законного юридичного характеру. Президента УНРади Євгена Петрушевича незабаром обрали до складу Директорії. ЗУНР після об’єднання з УНР змінила назву на Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР). Розпочалася активна співпраця між обома державними утвореннями в економічній, військовій та культурній сферах. 

    Ідея соборності охопила українців. На Закарпатті відголоском історичного руху до злуки стали Всенародні збори у Хусті 21 січня 1919 року. Вони постановили об’єднати Карпатську Україну з Українською Народною Республікою. В умовах постійної боротьби за свободу і незалежність надзвичайно багато важило побратимство українців із різних регіонів. Ще від початку 1918 року однією з найбоєздатніших військових формацій УНР стали Січові стрільці, основою яких були галичани та буковинці. Зі свого боку, східноукраїнські командувачі Михайло Омелянович-Павленко й Олександр Греків очолювали Галицьку Армію. 

    Через низку причин об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу не було доведене до завершення. Продовжували існувати два окремі уряди, дві армії. Республіки фактично перебували у конфедеративних відносинах. Відмінні геополітичні інтереси та цілі, зрештою, призвели до розвалу соборного фронту Української революції пізньої осені 1919 року. Тим не менше, Акт Злуки став символом і легендою для наступних поколінь борців за Україну. 

    Після проголошення об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року ідея цілісності української нації в українській політичній думці вже ніколи не ставилася під сумнів. Упродовж багатьох десятиліть Акт залишався символом віри, ідейним імперативом боротьби за незалежну, соборну державу. 

    За часів радянського тоталітарного режиму проголошення незалежності УНР і День Соборності не відзначалися. Зі встановленням радянської влади всі українські свята були витіснені з суспільного дискурсу. Пам’ять про об’єднання УНР і ЗУНР зберігали мешканці заходу України й українська політична еміграція в країнах Західної Європи й Америки. 22 січня там урочисто відзначали свято незалежності та соборності Української держави. 

    Перше в Україні по справжньому масштабне відзначення свята Соборності відбулося 22 січня 1939 року в Хусті. Таким чином закарпатці нагадали про волю українців, висловлену на з’їзді Всенародних зборів у Хусті 21 січня 1919 року про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки зі столицею в Києві. Це була не просто маніфестація, а найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація українців. Понад 30 тисяч осіб з’їхались до столиці Карпатської України. 

    Український націоналістичний рух проголосив мету створення Української самостійної соборної держави (УССД). Старе гасло «від Сяну по Кавказ» Юліана Бачинського увійшло до слів Маршу українських націоналістів (гімну ОУН), написаного в 1929 році Олексою Бабієм. 24 серпня 2018 року адаптований до сучасних українських умов варіант пісні став Маршем української армії: «Веде нас в бій Героїв наших слава. Для нас закон – найвищий то наказ! Соборна українська є держава – одна на вік, від Сяну по Кавказ!» 

21 січня 1990 року українська патріотична громадськість із нагоди 71-ї річниці проголошення злуки УНР та ЗУНР утворила живий ланцюг єднання від Івано-Франківська до Києва. Прикладом тієї «української хвилі» була акція жителів країн Балтії «Балтійський шлях». Скільки учасників вийшло на нашу акцію вшанування подій Української революції, достеменно невідомо: різні джерела називають від 500 тисяч до трьох мільйонів людей, які взялися за руки та створили безперервний ланцюг від Києва через Львів до Івано-Франківська. Акція стала провісником майбутнього падіння СРСР і постання незалежності України. 

    Пам’ять про власну державу у 1917–1921 роках стала одним із наріжних каменів формування модерної національної ідентичності українців, надихала на продовження визвольної боротьби. Зрештою вона завершилася відновленням незалежності у 1991 році. Через сторіччя після проголошення Акта Злуки на Софійському майдані соборність залишається на порядку денному національних завдань. Відновлення соборності відбудеться після деокупації Криму, а також наших територій у Донецькій і Луганській, Запорізькій і Херсонській, Миколаївській і Харківській областях

 

 «Роман Бжеський відомий і невідомий»

                             Біографічна довідка               

                (До 130 річчя від дня народження)

                              

                                         

То який же слід залишив по собі Роман  Бжеський в українській історії?

    Роман Бжеський був ерудит і глибокий знавець національної тематики в історії, політиці, культурі, був надзвичайно творчою людиною - філософ і літературознавець, публіцист і поет ,художник, журналіст і видавець. Його перу належать 125 книг із різних галузей знань. На жаль, його особистість залишається все таки  маловідомою, хоча свого часу Роман Бжеський ще й  брав участь у творенні українського війська, воював добровольцем у лавах Січових стрільців і мав славу безкомпромісного полеміста.

     Академік Ярослав Дашкевич писав: «Ця людина, її творчість не заслуговують на забуття. Роману Бжеському належить відповідне місце також в українській історіографії консервативного націоналістичного напряму, і місце все ж таки не останнє».

     Роман Бжеський походить із польського роду. Народився він 23 березня 1894 р. в Ніжині на Чернігівщині у польсько-українській родині. Батько Стефан Бжеський був інженером, мати Олена походила зі старшинської родини Грищенків, бабця Юлія Пивинська була родичкою Миколи Гоголя. У 1916 році Роман закінчив Чернігівську гімназію з військовою спеціалізацією в чині старшого унтер-офіцера. У період навчання в гімназії увійшов до таємної молодіжної організації «Братство самостійників».

      Коли розпочалася Українська революція 1917 року, Роман Бжеський долучився  до організації в Чернігові українського полку ім. гетьмана    П.Дорошенка.

     У червні 1917 на Другому військовому з'їзді у Києві запропонував підняти повстання проти Росії. Був уповноважений від Української Центральної Ради організувати державне життя у Кролевці, згодом – у Літині на Вінниччині.          Працював урядовцем у загальному департаменті Генерального секретаріату внутрішніх справ.

     Після окупації України червоними полками Муравйова Роман Бжеський воював у Першому курені Січових стрільців, під командуванням сотника Василя Кучабського. За гетьманування Павла Скоропадського працював у міністерстві внутрішніх справ.

     На початку 1920 року Романа Бжеського ув’язнила радянська влада. Йому вдалося втекти із в’язниці й переїхати на Волинь. Так життєвий шлях його проліг до старовинного  Кременця, де  він проживав у 20-40 роках ХХст. у власноруч збудованому будинку, під горою Воловиця і працював директором української книгарні повітового товариства «Просвіта».

   Був одним із активних діячів її повітової управи у Кременці. Вдома єдиним багатством у нього були книги, вони займали усі кімнати будинку, кременчани-старожили досі пам’ятають і згадують про велику і цінну бібліотеку. Тут у Кременці , у будинку під Воловицею вирувала творча праця Р.Бжеського, тут писались десятки статей, нарисів, рецензій, сотні віршів, які згодом друкувались у «Літературно-науковому віснику , «Літописі Червоної калини», інших часописах. Роман Бжеський особливо пишався бібліотекою зібраних ним книжок, яка нараховувала немалу кількість ,були серед них і особливо вартісні.

   У Бжеських часто гостював видатний український письменник і публіцист Улас Самчук. Він був ще й хрещеним батьком старшої доньки Бжеського Маргарити. Про це письменник згадував у спогадах «На білому коні» та «На коні вороному». Дружба із У.Самчуком продовжилась на роки, коли проживали сім’ї  у Німеччині,а пізніше за океаном (Бжеські переїхали до США, а Самчуки до Канади).

    Життя було не особливо прихильне до родини Бжеських. Прийшлося пережити гоніння, поневолення і розлуку, відбування батька родини в концтаборі, пошуки родини через Червоний Хрест ,і тільки з часом вони знову були усі разом. У 1950 році родина виїхала до Америки, у м. Детройт , де прожили понад 30 літ.

    Помер Роман Бжеський на 88 році життя , 4 квітня 1982р. Похований на цвинтарі Бавнд-Брук, що у штаті Нью-Джерсі.

    Творчість Р.Бжеського багатогранна, одна з них- поетичний дар. Він був поетом у душі і серці і написав сотні віршів, які  видав окремою збіркою «Говорить серце…» (1962р.),але це далеко не вся його поетична спадщина.

    Не можна не згадати про Романа Бжеського-художника. Як пристрасний маляр він написав у Кременці чимало картин, зокрема: «Вид з вікна на Замкову гору», «Схід сонця із-за Замкової гори, «Кладка». Малював він будучи і в таборі для переміщених осіб, а також і в США. Частина картин його збереглася у доньок Маргарити та Лариси. Бжеський також створив галерею портретів, які писав на замовлення, продаючи, щоб якось прожити з сім’єю.

   Велику бібліотеку Романа Бжеського майже всю придбав книгознавець із США,українець Микола Климишин. Проте найцінніші книги з дарчими надписами письменників та учених зберігаються у доньки Лариси в канадійському місті Вінніпег. Ряд книг привезено до Кременця і передано в краєзнавчий музей (зокрема до зали «Українська діаспора»).   

   Невідомий Роман Бжеський повернувся в Україну, але вже після смерті. У соті роковини від дня його народження на будинку, де він жив і творив упродовж 1920-1940 років відкрито меморіальну таблицю.